Побудова особистої наукової картини світу як умова оволодіння методологією професійної діяльності

Наукова картина світу - інтелектуальний інструментарій особистості Олександр Гречаний

Виникає природне питання: яким має бути зміст навчальних предметів у навчаль­них закладах і способи його розгортання в навчально-виховному процесі, щоб вони забезпечували розвиток рефлексії? Прекрасну відповідь на це центральне питання проблеми засвоєння учнями методології професійної діяльності дав відомий дидакт М.

При цьому виникає чергове закономірне питання: яким має бути зміст НКС? Від­повідаючи на нього, М. М. Скаткін пише: „Відбір самого змісту - завдання виняткової важливості й складності” [35, с. 37], відзначаючи, що дотепер він відбувається в осно­вному стихійно. Учений формулює принцип відбору матеріалу при формуванні НКС: „Що стосується самої процедури (логічної послідовності й методики) відбору матері­алу науки до змісту навчального предмета, то цей відбір починається „зверху” - від сучасної картини світу, яка повинна бути сформована у свідомості школяра до мо­менту закінчення школи. Ця картина світу містить найважливіші теорії неживої при­роди (фізична, хімічна картини світу), біологічні теорії, теорію суспільного розвитку, теорію пізнання. Ці теорії вивчають не лише в середній, але й у вищій школі.

М. М. Скаткін конкретизує процедуру відбору до шкільної програми наукових знань із різних галузей. Процес відбору змісту навчального матеріалу необхідно здій­снювати спільними зусиллями методистів, учених-фахівців відповідних наук і психо­логів на основі узагальнення практики навчання та проведення варіативних експери­ментів. Після того, як здійснено відбір наукового матеріалу, визначають послідовність його вивчення. Ця послідовність зворотна тій, у якій ішов сам процес відбору (якщо відбір ішов від абстрактного до конкретного, то процес навчання має йти від конкрет­ного до абстрактного). Визначаючи послідовність вивчення, важливо встановити міжпредметні зв'язки, щоб учителеві не довелося робити це замість авторів програм.

Досліджуючи проблему необхідності формування у свідомості учнів НКС, М. М. Скаткін зафіксував фундаментальне протиріччя. З одного боку, усі дослідни­ки цієї проблеми розуміли необхідність її формування, але, з іншого, — ніхто не зміг запропонувати задовільного способу її розв'язання. Ні в кого не викликає сумнівів ідея про те, що в навчальні предмети треба відбирати найсуттєвіше для реалізації цілей загальної освіти. Однак виділити це головне виявилося зовсім непросто: не роз­роблено науково обґрунтовані процедури такого відбору, а це відкриває простір для суб'єктивізму й волюнтаризму [35, с. 39]. На жаль, М. М. Скаткін відзначив лише одне, причому не найсуттєвіше, утруднення. Створити методику відбору знань для фор­мування НКС не особливо важко, якщо фахівець має цілісне уявлення про продукт діяльності. Виходячи з цього, ми припускаємо, що ті, хто говорив про необхідність формування НКС, не мали її у своєму інтелектуальному багажі.

Значимість НКС полягає в тому, що будучи освоєною, вона „працює” в процесі професійної або навчальної діяльності як деякий достатньо цінний і надзвичайно рідкісний інтелектуальний інструмент.

Послідовно наближаючись до причин утруднень учнів, Г. П. Щедровицький пише: „Діти „бачать” об'єкти, з якими вони стикаються в процесі своєї діяльності, не так, як їх треба „бачити”, щоб правильно діяти.

Отже, Г. П. Щедровицький стверджує, що причина успішності/неуспішності поля­гає в наявності або відсутності у свідомості учнів деякої ідеальної реальності, і ста­вить завдання для майбутніх реформаторів школи: система освіти повинна фор­мувати у свідомості учнів „нові види й типи ідеальної дійсності” [51, с. 7]. Отже, із наведених суджень видно, що нам ще належить з'ясувати, що таке ідеальна дійсність, або сучасна картина світу, і як її розробляти й представляти, щоб учні могли засвоїти її в навчальному процесі.

Перевагою роздумів Г. П. Щедровицького є те, що він не лише сформулював за­вдання, але й намагався його розв'язати шляхом переосмислення взаємозв'язків між наукою та педагогікою. Методолог не побоявся вступити в конструктивний діалог з офіційною педагогікою. Переосмислюючи наявні взаємини між педагогікою та вели­кою наукою, учений пише, що з панівного погляду „наука створює визначення змісту безвідносно до завдань навчання, а педагогіка потім переводить цей зміст в іншу фор­му. Насправді ж усе, вочевидь, має будуватися інакше: педагогіка разом з керованою нею „великою” наукою повинні створити не лише нову, „популярну” або „доступну”, з дидактичного погляду, форму навчальних знань, але - і це головне - новий зміст, а разом з тим - нове „бачення” об'єктів людської діяльності, нову систему „ідеальних дійсностей” [51, с.

Г. П. Щедровицький першим констатував той факт, що педагогіки як науки ще не­має. Вона повинна мати комплексний характер та органічно об'єднувати філософські, соціологічні, психологічні, педагогічні знання про процеси освіти й виховання. „По­будова науки педагогіки - одне з основних завдань нашого часу, на розв'язання якого підуть, мабуть, сили кількох поколінь. Окреслюючи програму роботи, яку належить виконати, ми маємо мати на увазі, що різні аспекти й частини системи виховання й на­вчання уже аналізували й описували, з одного боку, у філософії, а, з іншого, - у таких науках як психологія, логіка, соціологія, культур-антропологія та ін. Жодна з них не змогла виділити закони й механізми процесів навчання й виховання, але разом з тим у них накопичено знання про різні аспекти цих процесів, доволі суттєві для подальшої роботи. Тому, будуючи педагогічну науку, ми весь час повинні враховувати загально- філософські та спеціальні - соціологічні, логічні, психологічні та ін. - знання про про­цеси освіти. Завдяки такому розчленуванню вихідного матеріалу педагогіка постає як комплексна наука (курсив наш - О. Г., В. С.), яка повинна, з одного боку, об'єднати, а, з іншого, — включити в себе знання й методи всіх указаних наук - і соціології, і ло­гіки, і психології, оскільки вони стосуються процесів навчання й виховання” [51, с. 9].

Ці фундаментальні міркування методолога залишаються актуальними, як і трид­цять п'ять років тому. У цьому контексті звертаємо увагу на такі моменти. По-перше, ніхто з педагогів-теоретиків не заперечив твердження Г. П. Щедровицького про те, що педагогіки як науки не існує. Виникла парадоксальна ситуація: є наука, але немає законів. Безумовно, офіційна „педагогічна наука” не могла пробачити Г. П. Щедро- вицькому такі висловлювання. По-друге, ситуація в навчально-виховному процесі як у середній, так і у вищій школі з ідеальною дійсністю, або сучасною картиною світу, не критична, не проблемна, а детективна: усі знають, що вона є, говорять про неї, дис­кутують, яке розуміння її істинне, а яке - помилкове, але ніхто не виклав її у формі, придатній для розв'язання дидактичного завдання, щоби можна було подати її учням для освоєння в навчальному процесі, ніби її й немає.

Видана в 1996 році в Києві експериментальна програма з природознавства, розробле­на лабораторією „Інтеграція змісту шкільної освіти” Інституту педагогіки АПН України й рекомендована Міністерством освіти України навчальним закладам середньої школи, містить такі навчальні предмети: „Довкілля. Фізика. Хімія. Біологія. Еволюція природ­ничо-наукової картини світу” [29]. З пояснювальних записок до відповідних програм, так само як і з самого 'їхнього змісту незрозуміло, що мають на увазі їхні автори під поняттями „природничо-наукова картина світу” й „цілісна система знань про природу”, що підтверджує висловлений раніше висновок про детективність ситуації.

Цю ситуацію частково прояснює В. С. Лутай, який досліджує філософію сучас­ної освіти. Розглядаючи питання про впорядкування змісту навчальних дисциплін, зокрема про систематизацію основних форм руху матерії та наук, які їх вивчають, він констатує, що ідея про побудову єдиної системи навчальних дисциплін на основі діалектичного сходження від абстрактного до конкретного, від нижчого до вищого так і не стала головною в сучасній філософії освіти, не говорячи вже про практич­ну реалізацію в навчально-виховному процесі [22, с. 135]. Учений робить висновок, що розробка такої цілісної системи навчальних предметів можлива лише на основі нової філософії освіти, яка враховує найважливіші досягнення наукового осягнення світу - синергетику, або теорію нестабільності. „Сучасна філософія освіти, що роз­робляється на основі синергетичного підходу, відіграє важливу методологічну роль у новому об'єднанні всіх предметів освітньої діяльності, у розробці такої нової кон­цепції педагогічної діяльності, де викладання природничих і гуманітарних предметів буде органічно пов'язано між собою, де ці предмети будуть суттєво взаємопроникати один в інший” [22, с. 84 - 85].

Ці роздуми допомагають зрозуміти, що вирішити поставлене завдання (форму­вання методологічної культури й рефлексії) неможливо без створення нової філо­софії освіти. Зрозуміло, що все це ще необхідно комусь, колись, десь, якось зробити, щодо чого для всіх учасників навчального процесу залишається суцільна невизна­ченість. Уважаємо, що розв'язати поставлене самим життям і чітко сформульоване М. М. Скаткіним і Г. П. Щедровицьким дидактичне завдання формування сучасної наукової картини світу без участі філософії неможливо. Наведемо деякі міркування філософів щодо цієї проблеми, які мають суттєве значення для її розв'язання.

У Новий час формування наукової картини світу пов'язане з іменем І. Ньютона й було зумовлено соціальними змінами того часу, рівно як і формування сучасної на­укової картини світу зумовлено новими явищами в соціумі. Наведемо міркування ві­домого американського філософа й футуролога Олвіна Тоффлера щодо ролі наукової картини світу в розвитку науки: „Ньютонівська система виникла в епоху руйнуван­ня феодалізму в Західній Європі, коли соціальна система знаходилася, так би мовити, у дуже нерівновагомому стані. Модель світобудови, запропонована представниками класичної науки (навіть якщо якісь її деталі були запозичені в попередників), зна­йшла застосування в нових галузях і поширилася доволі успішно не лише внаслідок її наукових переваг або „правильності”, але й тому, що засноване на революційних принципах індустріальне суспільство, яке виникало тоді, надавало надзвичайно бла­годатний ґрунт для сприйняття нової моделі” [40, с. 32].

О. Тоффлер правильно зауважив, що основні положення ньютонівської картини сві­ту справили революційний вплив не лише на сферу науки, але й на соціальну дійсність, передусім на творців американської конституції. „Уявлення про простий і однорідний механічний Всесвіт не лише відіграло вирішальну роль у розвитку науки, але й зали­шило помітний відбиток на інших галузях людської діяльності. Воно явно тяжіло над умами творців американської конституції, що розробили структуру державної маши­ни, усі ланки якої повинні були діяти з безвідмовністю й точністю часового механізму” [40, с. 14]. Природничо-наукові уявлення про стійкість, порядок, однорідність і рівно­вагу було перенесено в соціальну реальність. Сьогодні очевидно, що таке перенесення було необґрунтованим. Особливо шкідливим було перенесення з науки в соціум уяв­лення про те, що малий сигнал на вході викликає малий відгук на виході.

У середині ХХ ст. ньютонівська НКС перестає задовольняти запити теорії й практи­ки. Виникає потреба в новій картині світу. У формування сучасної НКС суттєвий вне- сок зробив бельгійський фізикохімік Ілля Пригожин. Осмислюючи його основні ідеї, О. Тоффлер пише: „Пригожинська парадигма особливо цікава тим, що вона акцентує увагу на аспектах реальності, найхарактерніших для сучасної стадії прискорених соці­альних змін: невпорядкованості, нестійкості, різноманітності, нерівній вазі, неліній­них співвідношеннях, у яких малий сигнал на вході може викликати скільки завгодно сильний відгук на виході, і темпоральності - підвищеній чутливості до плину часу” [40, с. 16 - 17]. Поділяємо цю думку. Життєдіяльність людини стала різноманітнішою, але це призвело до розбалансування взаємозв'язків людини з природою, до порушен­ня їхньої органічної єдності, що врешті-решт стало причиною антрополого-глобаль- ної катастрофи. На жаль, ні І. Пригожин, ні О. Тоффлер не замислися над питанням: а які причини втрати рівноваги й хто винуватець негативних змін у соціумі? Відповідь на ці питання ми сформулювали в підрозділі 1.2, а саме: людина посереднього рівня здібностей (яка все своє життя зорієнтувала на задоволення власних матеріальних потреб і проігнорувала необхідність духовного розвитку) сьогодні стала причиною розбалансованості взаємодії між людиною та природою.

Далі О. Тоффлер викладає сутність загальнонаукової теоретичної концепції Пригожи­на, яка є не що інше, як деталізація й конкретизація механізму цілісної (одночасної) вза­ємодії трьох основних законів діалектики в процесах усіх якісно відмінних сфер дійснос­ті: „Ідеї Брюссельської школи, які суттєво спираються на роботи Пригожина, утворюють нову, всеосяжну теорію зміни. У дуже спрощеному вигляді суть цієї теорії можна звести до такого. Деякі частини Всесвіту дійсно можуть діяти, як механізми. Такими є замкнуті системи, але вони, у кращому випадку, становлять лише малу частку фізичного Всесвіту. Більшість же систем, які нас цікавлять, відкриті - вони обмінюються енергією або речо­виною (можна було би додати: й інформацією) з навколишнім середовищем. До таких систем, без сумніву, належать біологічні й соціальні системи, а це означає, що будь-яка спроба зрозуміти їх у межах механістичної моделі явно приречена на провал” [40, с. 17]. Саме тут треба було філософові й соціологові О. Тоффлерові зупинитися й замислитися над тим, що є причиною стабільності/нестабільності соціальних систем і розбалансова­ності взаємозв'язків людини з природою. Але, на жаль, він лише констатував факт.

Осмислюючи поняттєвий апарат пригожинської картини світу, О. Тоффлер припус­кає його використання в гуманітарних науках і наводить деякі приклади: „Подібно до того, як ньютонівська модель світу породила аналогії в політиці, дипломатії й інших, здавалося б, далеких від науки сферах людської діяльності, пригожинська модель та­кож допускає далекосяжні паралелі. Пропонуючи точні методи моделювання якісних змін, Пригожин і Стенгерс дозволяють по-новому подивитися на поняття революції. Пояснюючи, як ієрархія нестійкостей породжує структурні зміни, автори „Порядку з хаосу” роблять особливо прозорою теорію організації. Їм належить також оригі­нальне трактування деяких психологічних процесів, наприклад, інноваційної діяль­ності, у якій автори вбачають зв'язок з „несередньою поведінкою” (nonaverage), ана­логічною тій, що виникає в нерівновагових умовах. Ще більш важливі наслідки теорія має для вивчення колективної поведінки” [40, с. 29]. Безумовно, пригожинська картина світу розширює евристичний потенціал у сфері гуманітарних наук.

У контексті міркувань О. Тоффлера про можливість застосування ідей Пригожина до соціальних систем слід поставити кілька питань. Перше - що за сигнал задано на вході соціальних систем? Друге - хто його задав? Третє - чому на виході маємо сигнал небувалої потужності: розбалансування взаємодії людини з природою, що отримало назву антрополого-глобальної катастрофи? Сигнал на вході соціальної системи - це потреби, сформовані людиною посереднього рівня здібностей. Для зменшення сиг­налу на виході, на нашу думку, слід якісно змінити сигнал на вході, переорієнтувати потреби людини із зовнішніх на внутрішні, що запропонував ще в 1968 році А. Печчеї.

В основному ми згодні з тим, як осмислює О. Тоффлер пригожинську картину світу, але слід зазначити, що він усе ж піддається її впливу та співає дифірамби нестійкості й нерівновазі. Уважаємо, що цю абсолютизацію зумовлено технологічною й соціаль­ною динамікою кінця ХХ ст.

Ми приєднуємося до думки О. Тоффлера щодо продуктивності поняттєвого апара­ту І. Пригожина, тому наведемо його міркування з метою 'їх використання в нашому дослідженні. „У цей переломний момент (який автори книги називають особливою точкою або точкою біфуркації) принципово неможливо передбачити, у якому на­прямку відбуватиметься подальший розвиток: чи стане стан системи хаотичним, чи вона перейде на новий, більш диференційований і більш високий рівень упорядкова­ності або організації, який автори називають дисипативною структурою. (Фізичні або хімічні структури такого типу отримали назву дисипативних тому, що для їх під­тримки необхідно більше енергії, ніж для підтримки простіших структур, на зміну яким вони приходять). Один із ключових моментів у гострих дискусіях, які розгорну­лися навколо поняття дисипативної структури, пов'язаний із тим, що Пригожин під­креслює можливість спонтанного виникнення порядку й організації з безладу й хао­су внаслідок процесу самоорганізації’ [40, с. 17 - 18].

Ми не аналізуватимемо природничо-наукові аспекти цього процесу, висловимо лише кілька зауважень щодо дисипативних структур у суспільстві, оскільки вважа­ємо, що поняття дисипативної структури може бути застосовано й до соціальної форми руху матерії. Безособистісні соціальні структури капіталізму й соціалізму - це продукт діяльності людини посереднього рівня розвитку діяльнісної здібності. Ці со­ціальні структури відтворювалися в суспільстві за рахунок збудження в людини по­треби до надмірного споживання, матеріального комфорту, що призвело, по-перше, до розбалансування взаємин людини й природи, по-друге, до стану екзистенційного вакууму, а, по-третє, до перманентних соціальних революцій, воєн, глобального теро­ризму. Отже, парадигма безособистісного буття виявилася вичерпаною. Детальніше зі змістом особистісних і безособистісних соціальних структур можна ознайомитися в роботі В. О. Сабадухи „Особистісна парадигма буття людини як суспільна форма реалізації відношення „Я” є інший” [30].

На нашу думку, функціонування стійких структур у соціуму (дисипативних струк­тур) можливо лише в тому випадку, якщо пріоритет у суспільстві належатиме особис­тостям. Особистісне начало гармонізує всі аспекти буття на основі пріоритету духов­ного над матеріальним, тоді як безособистісне вносить дисгармонію й хаос, оскільки воно віддає пріоритет матеріальним потребам і, отже, непомірно стимулює матеріаль­не виробництво. У сучасних умовах людство стоїть на порозі необхідності свідомої по­будови нових дисипативних соціальних структур, які би кардинально змінили проце­си взаємодії людини з природою та людини з людиною. Такі зміни можливі тоді, коли пріоритет перейде в суспільстві до індивіда особистісного рівня розвитку здібностей.

Використовуючи поняттєвий апарат Пригожина для аналізу сучасного стану люд­ського суспільства, О. Тоффлер пише: „Якщо скористатися термінологією Пригожи­на та Стенгерс, то сьогоднішній занепад індустріального суспільства, або суспільства „другої хвилі”, можна охарактеризувати як біфуркацію цивілізації, а виникнення більш диференційованого суспільства „третьої хвилі” - як перехід до нової дисипативної структури у світовому масштабі. Безсумнівно, ідеться лише про аналогію, яка, од­нак, допомагає, з'ясувати суть справи” [40, с. 32 - 33]. Розвиваючи ідею Тоффлера про перехід сучасного суспільства на новий рівень розвитку - рівень дисипативних струк­тур, - зазначимо, що панівний тип людини неспроможний здійснити цей перехід. Цей перехід може бути здійснено, коли в суспільстві буде критична маса особистостей.

Філософський смисл пригожинської картини світу, на нашу думку, залишається ще не осмисленим. Якщо в ньютонівській картині світу абсолютизовано момент стійкос­ті, то в пригожинській - зміни й моменти нерівноважності. Але, на нашу думку, цен­тральна ланка в його картині світу - дисипативні структури, які приходять на зміну нерівноважності. Дисипативна структура в суспільстві - це органічний зв'язок лю­дини з суспільством, людини з природою. Це така структура, у якій людина не втра­чається, а є її органічною частиною й набуває смислу буття. Дисипативні структури передбачають особисту відповідальність людини за існування цієї структури, за вста­новлення органічних взаємозв'язків з усіма частинами соціуму, природи, світу.

Філософськи осмислюючи свої погляди на природу, І. Пригожин сказав, що людина повинна вести діалог з природою. Такий діалог передбачає особистісну відповідальність, а панівний тип людини на це органічно не здатний. Йому краще й вигідніше дивитися на світ, як на об'єкт, що припускає безкінечні впливи, а тому його можна експлуатувати.

На думку Пригожина та Стенгерс, порядок випливає з хаосу. Дослідження меха­нізмів виникнення дисипативних структур у фізичних, хімічних, біологічних сис­темах - справа природознавців. Виникнення дисипативних структур у суспільстві може мати лише свідомий характер і може бути результатом діяльності критичної маси особистостей. У дисипативних суспільних структурах розподіл на матеріальне й ідеальне буде умовним. Аналізуючи фундаментальну умову людського буття - взає­мовідношення матеріального й духовного в контексті ідей Пригожина та Стенгерс, сучасний російський психолог В. П. Зінченко пише: „Об'єктивація суб'єктивного й суб'єктивація об'єктивного (а не простеньке відображення, копіювання суб'єктом об'єкта) є фундаментальна умова людського життя. Це означає, що ми маємо справу не з буттям окремо та свідомістю окремо, а з єдиним континуумом „буття-свідомість” (М. К. Мамардашвілі)” [12, с. 7]. Отже, В. П. Зінченко пориває з марксистською тради­цією протиставлення матеріального й ідеального.

Осмислюючи можливість застосування ідей Пригожина та Стенгерс до психології й людського буття, В. П. Зінченко зазначає, що одна справа невизначеність у неживій природі й зовсім інше - людському житті. Людина не виносить невизначеності, а тому змушена шукати способи її подолання через установлення традицій, норм та ін. Спи­раючись на дослідження Е. Еріксона, В. Зінченко стверджує, що трансформація хаосу індивідуального й суспільного буття в порядок пов'язана зі смислом. При цьому ро­сійський психолог бачить відмінність між безглуздим порядком (авторитарне й тота-

літарне суспільство) і хаосом (демократії). Тоталітарний порядок веде до деградації суспільства, оскільки ніхто не може себе реалізувати як суб'єкт діяльності, тоді як у хаосі демократії закладено ймовірність народження суб'єкта діяльності, який своєю надлишковою інтелектуальною енергією здатен подолати соціальний хаос - невизна­ченість [12, с. 13]. Істинність цього твердження доведено двадцятилітньою історією пострадянських республік. Усі п'ятнадцять незалежних держав відчувають кризу осо­бистостей - громадян, здатних спонукатися інтересом цілого.

Як засіб подолання невизначеності у психології пропонували різні теорії, серед яких особливе місце належить діяльності. На основі принципу діяльності людина долає ін­дивідуальну й соціальну невизначеність, крім одного випадку - „коли є невідома таїна” [12, с. 14]. Головним „інструментом” подолання невизначеності, на думку В.П. Зінчен- ка, є смисл. Який же має бути смисл у бутті людини, щоб він став фундаментом подо­лання невизначеності й хаосу індивідуального й соціального буття?

Проаналізуємо цю проблему з погляду концепції чотирьох рівнів розвитку діяль­нісної здібності індивіда. Уважаємо, що індивіди залежного й посереднього рівнів розвитку діяльнісної здібності не мають смислу буття, що породжує в них непомірні матеріальні потреби, які орієнтують економіку й науку на експлуатацію людини та природи й тим самим посилюють невизначеність і хаос. Спонукання до діяльності є вхідними сигналами на вході будь-якої соціальної системи. Посилені економікою й наукою, вони породили небувалої величини сигнал на виході: глобальне неузго­дження між цілями посередньої людини, з одного боку, і можливостями природи й соціогенною потребою інших людей в особистісному розвитку, - з іншого. Отже, діяльність посередньої людини посилює невизначеність індивідуального й соціаль­ного буття та є прикладом негативної рекурсії. Водночас індивід особистісного рів­ня розвитку здібностей, спонукуваний інтересом іншого, потребами його розвитку, зміцнення єдності людини та природи, й у цьому вбачає свій смисл. Спонукувана інтересом, особистість досягає визначеності передусім у своєму внутрішньому світі, у своєму житті, яке транслює іншим людям, збільшуючи тим самим соціальну визна­ченість.

Генії, концептуальні персонажі, містики, спонукувані ідеалом, задають нову парадиг­му, поривають із законом тотожності (бути таким, як усі). Про це П. О. Флоренський писав: „Перемога над законом тотожності - ось що піднімає особистість над безжит­тєвою річчю і що робить її живим центром діяльності. Але зрозуміло, що діяльність за самою суттю її для раціоналізму неосяжна, оскільки діяльність є творчість, тобто додавання до даності того, що ще не є даність, і, отже, подолання закону тотожності” [43, с. 80]. Отже, особистості й генії є носіями надлишкової інтелектуальної енергії, за­вдяки якій долається соціальний хаос. Тому нам близькі погляди В. П. Зінченка, який уважає, що „складності зовнішнього світу мусить протистояти не просто складність, а надскладність внутрішнього світу, який містить усі наявні в людині одночасно ко­льори часу: сучасне, минуле й майбутнє, причому майбутнє не просто передбачуване, а потрібне, тобто не ймовірнісне, а осмислено побудоване, сконструйоване. Значить, внутрішній світ повинен бути не просто еквівалентним або перевищувати за склад­ністю зовнішній. Він має бути якщо й не розумнішим за зов-нішній, то, як сказав би Г. Гегель, - хитрішим” [12, с. 17 - 18].

Отже, В. П. Зінченко встає на позиції пріоритету духовного. Слід визнати, що його фундаментальні висновки, на жаль, ще не стали фактом ані наукової, ані суспільної сві­домості. Їхньому поширенню перешкоджає саме посередня людина, оскільки, перетво­рившись на факт суспільної свідомості, вони автоматично позбавляють її пріоритетного положення в людському співтоваристві. Логічно продовжуючи роздуми В. П. Зінчен- ка, скажемо, що обмеженість природних ресурсів і хаос соціального та психологічного буття можна подолати лише надлишком інтелектуальної енергії фахівців особистісного й геніального рівнів розвитку здібностей, які мають рефлексивне мислення.

В. П. Зінченко, вступаючи в дискусію з концепцією Пригожина-Стенгерс, уважає, що ідея невизначеності була органічно притаманна психології, яка реалізовується в альтернативних способах активності. Без невизначеності неможлива ситуація розви­тку людини й суспільства. Погоджуючись із цим твердженням, додамо, що посеред­ня людина не спроможна подолати зовнішню та внутрішню невизначеність, а тому встає на шлях консервування свого внутрішнього світу, а заодно й зовнішнього. Для філософського обґрунтування свого внутрішнього консерватизму посередня людина придумувала цілі філософські системи, зокрема й матеріалізм. Тому слід погодитися з П. Флоренським, який писав, що раціоналізм, тобто філософія поняття й розсудку, філософія речі й безжиттєвої нерухомості органічно пов'язана із законом тотожності, і таку філософію він назвав плотською [43, с. 80]. Посередня людина знищує духо­вну свободу або, як говорить В. Зинченко, веде до повного зведення до нуля ступенів свободи, тобто до смерті [12, с. 19], до антрополого-глобальної катастрофи. Уважаємо, що застосування ідей Пригожина до соціальної філософії й філософської антрополо­гії розкриває нові пізнавальні перспективи.

Незважаючи на суттєве прирощення пізнавальних можливостей у сфері природни­чих і гуманітарних наук, яке дає пригожинська картина світу, ньютонівська картина світу все ще залишається привабливою для вчених. Визнаючи цей факт, О. Тоффлер з деяким жалем пише: „Незважаючи на всі помилки, пробіли й недоліки, механістич­на парадигма й донині залишається для фізиків „точкою відліку” (про що необхід­но сказати з усією чіткістю й визначеністю, як це й роблять Пригожин і Стенгерс), утворюючи центральне ядро науки загалом. Вплив, який вона справляє й донині, на­стільки сильний, що переважна більшість соціальних наук, особливо економіка, усе ще знаходиться в її владі” [40, с. 16]. Звертаємо особливу увагу на останню думку про те, що представники соціальних наук, зокрема економіки, знаходяться під впливом спрощених уявлень про світ: світ припускає будь-які впливи на себе, а наслідки цих впливів можна ігнорувати. Це відбувається тому, що ньютонівська парадигма виклю­чає будь-яку відповідальність за вплив на світ. Невипадково в ньютонівській картині світу оперують не поняттям „суб'єкт діяльності”, а поняттям „спостерігач”, який зна­ходиться поза межами системи, що виключає будь-яку відповідальність.

Наведені судження О. Тоффлера дуже важливі для вирішення нашого філософ­сько-методологічного й дидактичного завдання - так сформулювати й викласти су­часну НКС, щоб учень зміг освоїти її в процесі вивчення тої або тої навчальної дисци­пліни. Для вирішення цього завдання проаналізуємо погляди філософів на сутність наукової картини світу та процес її історичної еволюції, уточнивши зміст понять „картина” та „наукова”.

Одним із перших про картину світу став писати М. Гайдеггер. Ще в 1938 році він зро­бив доповідь „Час картини світу”, яка передувала дискусії про загальнонаукову картину світу [46, с. 411]. На його думку, поняття „світ” постає як позначення всього сущого загалом: космос, природа, історія, незалежно від того, як його розуміють [46, с. 49]. Говорячи про картину світу Нового часу й про місце людини в ній, М. Гайдеггер від­значає, що в новоєвропейській картині світу людина стала суб'єктом [46, с. 51]. Це так, але суб'єктом однобічної, економічної діяльності, який перетворив землю в гігантську майстерню, де йому самому вже немає місця. Результатом такої неприборканої, а точ­ніше, бездумної, неосмисленої діяльності стала втрата людиною укоріненості в буття, її зв'язків зі світом. Суттєвою характеристикою буття стали небезпеки, які чатують на людину й людство на кожному кроці [46, с. 255]. Людина відвернулася від буття й од­ночасно від своєї власної сутності. М. Гайдеггер чітко формулює місце людини у світі: вона має бути пастухом буття, ходити „за істиною буття” [46, с. 255].

Наукова картина світу стає предметом активної уваги філософів у 80-і роки ХХ сто­ліття. Аналізуючи зміст НКС, М. В. Мостепаненко пише, що вона „відбиває об'єктивну реальність у поняттях та ідеях, властивих конкретному етапу розвитку науки, і на цьому етапі розвитку суспільства має один і той самий зміст для будь-яких наукових спільнот” [25, с. 101]. Конкретизуючи своє розуміння НКС, філософ уточнює: „Єдина НКС, яка складається з фізичного, біологічного й соціального фрагментів (які в май­бутньому зіллються в єдине ціле) - вихідна основа теоретичних методів будь-яких наук” [25, с. 102]. Отже, у першому наближенні можемо констатувати, що НКС - це сукупність принципів і понять, які є спільними для фізичного, біологічного й соціаль­ного світів. У цих твердженнях цінним є те, що зміст понять, із яких складається НКС, однаковий для всіх наукових спільнот. Гносеологічним призначенням цих понять є те, що з їх допомогою пізнають реальність: механічну, фізичну, хімічну, біологічну, пси­хічну й соціальну. Перелік понять та їхній зміст уточнимо пізніше, а поки здійснімо короткий історичний екскурс в передісторію формування НКС.

Розпочнемо з ідей Платона, вочевидь, першого з філософів, який не лише розробив картину світу, але й надав їй форми такої, що творить усі сущі моделі. Осмислюючи ідеї давньогрецького мислителя, російський філософ О. Ф. Лосєв (1893 - 1988) ви­діляє кілька понять, на підставі яких Платон пізнавав дійсність: „Отже, буття, від­мінність, тотожність, спокій і рух - це ті необхідні категорії, без яких неможливі ніяке осмислення й ніяке розумне мовлення” [18, с. 574]. Виходячи з ідей Платона, О. Ф. Лосєв стверджує, що без перерахованих п'ятьох категорій не може бути й мови про цілісне сприйняття дійсності. Слід погодитися з цими твердженнями, оскільки без них неможливо ні пізнати, ні описати жодну з форм руху матерії.

Кожна з п'ятьох категорій тотожна сама собі й водночас відмінна. О. Ф. Лосєв пише: „Кожна із запропонованих категорій є і вона сама, і не вона сама, а будь-яка з усіх ін­ших, так що вона є всі п'ять категорій, узяті як ціле й неділиме, і водночас не є це ціле, а існує сама по собі. Тут дуже важливе поняття цілого” [18, с. 575]. Думка О. Ф. Лосєва доволі очевидна: незважаючи на відмінність цих категорій, вони утворюють єдине ціле. „Якщо тепер указані п'ять основних категорій ми зрозуміємо як ціле, то це ціле виявиться єдинороздільним цілим, а це в сучасній науці як раз і називають структу­рою. Отже, Платон у „Софісті” визначає буття як структуру, тобто це таке буття, яке визначено як самототожна відмінність рухомого спокою. Це і є, за Платоном, ейдос, або ідея. У ній усе тотожне й усе відмінне; у ній повсякчас відбувається перехід від одного відмінного до іншого, так що цей рух виявляється водночас і спокоєм. Такий структурний результат діалектики буття й небуття в „Софісті” Платона” [18, с. 575]. У цій думці О. Ф. Лосєва звертаємо увагу на два аспекти. Перший. Буття - це самото­тожна структура, яка знаходиться в стані рухомого спокою. У цій структурі все пере­буває в стані руху й переходу з одного стану в інший. Другий аспект - самототожні структури Платон називає ейдосами.

Ми згодні з твердженням Лосева, що для Платона ідеї - це породжувальні моделі. Ідея - це не лише модель дійсності, але й породжувальне начало, тому він пише: „Для об’єктивного ідеалізму недостатньо того, що існує ідея з її категоріями і що вона осмис­лює матерію з усіма її суперечностями. Зрозуміло, що потрібно роз’яснити й онтоло­гічне співвідношення ідеї та матерії, а не лише смислове або ідейне” [18, с. 575 - 576].

Продовжуючи розвивати своє розуміння філософії Платона, О. Ф. Лосєв пише: „Але структура ідеї ще не є модель для речей, які підпадають під цю ідею. Згідно з основною концепцією об’єктивного ідеалізму, ідея не просто осмислює річ і не просто робить її розумно мислимою. Ідея, про самостійне існування якої говорить об’єктивний ідеа­лізм, повинна ще й породжувати цю річ, і породжувати не просто в природному й на­туралістичному сенсі слова, а шляхом залучення не лише речових, але й смислових відношень. Це положення й розвиває в „Парменіді” Платон, який, доводячи ідею до її максимального узагальнення, тобто до категорії „одного” („єдиного”), і доводячи матерію теж до її гранично-узагальненого розуміння й тому називаючи її взагалі „ін­шим”, створює діалектику одного й іншого, у якій і продумує всі можливі діалектичні породження, характерні для всякого співвідношення одного й іншого, або, висловлю­ючись інакше, ідеї й матерії” [19, с. 586]. О. Ф. Лосєв, аналізуючи Платона, долає спро­щені уявлення про взаємовідношення мислення й буття. У цій діалектиці єдиного (ідеї) й іншого (матерії) стає майже неможливим розрізнення первинного та вторин­ного. Говорити про первинне та вторинне можна лише на конкретному етапі розвитку буття, умовно розірвавши самототожну відмінність. Тому О. Ф. Лосєв пише: „Єдине, обов’язково породжує і власну структуру, і структуру всього іншого, чому воно проти­лежне і з чим воно порівнюється” [19, с. 594].

На цих міркуваннях часто завершуються дослідження ідеалізму Платона, але О. Ф. Лосєв іде далі й ставить питання: а чим породжуються самі ідеї? „Якщо розділь­ність матеріальних речей була, за Платоном, пов’язана з породженням їх ідеями, то вивчення самих ідей свідчило про те, що вони теж роздільні й, отже, теж вимагають для себе якогось вищого принципу. Ось цей вищий принцип, у якому все, що існує, і ідеальне, і матеріальне, сконцентровано ніби в одній точці, і це є те надсуще одне, про яке Платон говорить спочатку. Без цього ідея не могла би стати породжувальною моделлю й об’єктивний ідеалізм Платона не отримав би свого онтолого-діалектичного завершення. Отже, якщо додумувати діалектику одного й іншого до кінця, то необхід­но сказати, що смисл її полягає в положенні і про породження моделі ще вищим прин­ципом, і про породження самою моделлю всього того, що вона моделює” [19, с. 594].

Для нашої мети відшукати принцип і систему понять, на підставі яких можна опи­сати реальність і тим самим покласти 'їх в основу НКС, плідним буде аналіз О. Ф. Ло- сєвим зусиль Платона щодо того, якими поняттями грецький філософ характеризує буття. О. Ф. Лосєв ставить собі за мету з'ясувати основні платонівські субстанції (ідеї), якими він характеризує буття: „Перша й вища субстанція дуже впевнено й незапере­чно формулюється як благо, або абсолютна й самототожна єдність При­рода блага відрізняється від усього іншого, перебуваючи в усьому, але сама ні в чому не маючи потреби” [21, с. 570 - 571]. Отже, першою характеристикою буття, як цілого, так і його частин, є благо. Якщо через поняття блага не можна характеризувати буття, то воно автоматично перетворюється на його протилежність - небуття, ніщо.

Друга субстанція, яка характеризує буття, - це розум. „Розум у „Філебі” проголо­шено „царем неба й землі”, який творить усе, що існує, за власними законами, - це є найкраще вираження для поняття породжувальної моделі Ідея як породжуваль- на модель - це і є космічний розум, який ми розглядаємо як першодвигун для всього, що існує" [21, с. 571]. Можна критикувати Платона за те, що він відірвав розум від його носія, людини, і помістив його в космос. Яких би форм не набував розум у Платона, ми сьогодні розуміємо, що буття, зокрема соціальне, має бути побудовано на розум­них началах.

Третьою основною субстанцією у Платона, на думку О. Ф. Лосєва, є світова душа [21, с. 572]. Установлюючи таку діалектику між трьома фундаментальними категорі­ями, що характеризують буття, Платон, уважаємо, хотів сказати, що добрі й розум­ні діяння породжуються почуттями. Отже, три основні субстанції - благо, світовий розум і світова душа - достатньо красномовно підкреслюють деміургічний характер платонівської ідеї, її модельно-породжувальну сутність.

Для Платона незаперечним фактом буття є те, що в ньому присутнє розумне нача­ло. „Для Платона є очевидним фактом буття те, що в ньому є ідеальна закономірність розуму, який підкорений лиш собі й тому абсолютно вільний, і матеріальне здійснен­ня цих розумових закономірностей, яке може здійснюватися різною мірою - від нуля до безкінечності. Нульове здійснення розуму - це і є те, що Платон у цьому діалозі („Тімей” - О. Г., В. С.) вважає матерією, а безкінечно велике здійснення цих закономір­ностей є космос, видимий, чутний і взагалі такий, який можна сприймати чуттями, але наскрізь пронизаний вічними ідеями” [20, с. 652].

Буття у Платона, на думку О. Ф. Лосєва, не є ні об'єктивним, ні суб'єктивним, а є мо­ментами діяльності: „Те буття, над яким замислюється тут Платон, не є ні винятково ідеальним (тобто чисто смисловим...) ні чистою матерією. Ідеальне потрібне тут Платонові для того, щоб конструювати все матеріальне, і передусім матеріальний космос, а матеріальне необхідне йому для того, щоб мислити свої ідеї в їхньому повно­му здійсненні, у їхній матеріалізації. Отже, ідеальне й матеріальне трактовано в „Ті- меї” як чисто абстрактні моменти...” [20, с. 657]. Зусилля О. Ф. Лосєва щодо адекват­ного прочитання Платона дозволяють зрозуміти, що грецького філософа не можна вважати об'єктивним ідеалістом. О. Ф. Лосєв шукає поняття, яким можна назвати методологію Платона: „Цю методологію ми би назвали неоплатонівським терміном символізм. Під символом ми розуміємо таке злиття ідеального й матеріального, коли ідеальне, будучи породжувальною моделлю для матеріального, осмислює й оформляє його заради прояву всіх своїх безкінечних можливостей” [20, с. 657)]. Ми вважаємо, що з таким трактуванням філософії Платона слід погодитися. Методологія Платона - це органічна єдність духовного й матеріального, коли ідеальне виявляє всі можливос­ті матеріального та сприяє його подальшому розвитку, а головне - єднанню людини зі світом і збереженню людського роду.

Вивчення філософії Платона й коментарів О. Ф. Лосєва викликає питання: який сенс (і соціальний зокрема) дослідження зв'язку між матеріальним та ідеальним. На думку О. Ф. Лосєва, дослідження Платоном діалектики матеріального й ідеального зроблено для того, щоби побудувати теорію „ідеальної людини й ідеального суспіль­ства" [21, с. 659]. Ми згодні з цим твердженням. Ідеалізм Платона не відірваний від недосконалої дійсності й недосконалої людини, а продиктований прагненням їх удо­сконалити. О. Ф. Лосєв намагається зрозуміти, що примушувало грецького філософа конструювати свою філософську систему: „Платон знав глибину й розмах людських пристрастей і прекрасно відчував весь психологічний і драматичний хаос людського життя. Привести весь цей людський хаос до ладу, зробити людину досконалою можуть, за Платоном, лише вічні й правильні рухи небосхилу, яким повинні підкоря­тися не тільки розум і душа людини, але й уся її анатомія й фізіологія” [21, с. 660]. На­смілимося стверджувати, що ідеалізм Платона продиктований любов'ю до людини та свого суспільства, тому він має антропологічні корені. Ідеальні уявлення про людину й державу потрібні були Платонові для того, щоб на їх підставі сприяти розвитку лю­дини й суспільства. (Очевидно, О. Ф. Лосєвим, який узявся за переосмислення спро­щених уявлень марксистської філософії про співвідношення ідеального й матеріаль­ного, рухали ті самі спонукання, що й Платоном. Розуміючи примітивізм радянської людини й антигуманний характер тоталітарного соціалізму, він невипадково розпо­чинає роботу над фундаментальним переосмисленням ідей Платона).

На підставі досліджень О. Ф. Лосєва прекрасно видно, що ідеальна держава Плато­на не має нічого спільного з тоталітарною державою. Тому уважаємо, що трактування К. Поппером платонівської теорії держави як яскравого прояву тоталітаризму вигля­дає не об'єктивно [27, с. 124]. Ідеальна людина, за Платоном, має золоті, божественні здібності та спонукувана інтересом свого суспільства. Це людина, у голові якої скла­лася система понять, ідей, на підставі яких вона здатна регулювати власну поведінку (бути господарем над емоціями, почуттями), а також взаємовідношення між різними сферами життя суспільства [28, с. 199 - 201]. Філософія Платона має глибоко гуманіс­тичний та особистісний характер. Уважаємо, що після Платона філософія поступово втрачала особистісне начало, і спроби філософів відродити його викликали шалений спротив посередньої людини. Воно відроджується лише у філософії Канта, у його ети­ці.

Як видно з наведених нами коментарів О. Ф. Лосєва, Платон послідовно, від діалогу до діалогу синтезує відомі на той час знання про природу, суспільство, людину у вигляді системо-структури (моделі) категорій з тим, щоб вона, засвоєна індивідом, зробила його здатним орієнтуватися в соціумі й вирішувати проблеми життєзабезпечення творчо, з позицій інтересів суспільства. Система категорій, якими має володіти ідеальна людина, у Платона складається з понять буття, відмінність, тотожність, спокій, рух. До цих ка­тегорій слід також віднести категорію блага. Система категорій Платона виконує кілька функцій: гносеологічну (синтезує всі знання про природу, людину, суспільство), вихов­ну (орієнтує людину на саморозвиток і самовиховання), соціальну (орієнтує людину на активну участь у житті держави й на відповідальність перед іншими людьми). Місією цієї системи категорій є вдосконалення людини й суспільства, формування такої систе­ми взаємин у суспільстві, в основі якої лежала би категорія блага.

Соціальний сенс нашого звернення до філософії Платона полягає в тому, що су­часна українська еліта та професорсько-викладацький склад університетів, учителі шкіл у 'їхній масі не володіють системою понять, на підставі яких вони би здійснювали свою професійну й суспільну діяльність та орієнтували людину й суспільство на по­долання внутрішнього й зовнішнього хаосу. Останнє, на нашу думку, є філософсько- методологічною причиною того, що Україна протягом понад двадцяти років не може вийти із кризи. Для успішного подолання методологічної безграмотності майбутніх спеціалістів вкрай необхідно оволодіння НКС як системою понять, що виступає інте­лектуальним інструментарієм професійної діяльності.

Для формування НКС необхідно осмислити внесок у її розвиток таких мислите­лів як Ляйбніца (ідея живих монад), Канта (ідея антиномій чистого розуму), Лапласа (ідея системи світу), Гегеля (ідея діалектичного розвитку світового розуму), Майєра і Джоуля (ідея еквівалентного перетворення енергії), Енгельса (ідея ієрархії в просто­рі й у часі основних форм руху матерії), Ейнштейна (ідея взаємозалежності мас мате­ріальних об'єктів, простору-часу (континуума), та швидкості їхнього руху), Фрідмана і Хаббла (ідея розширення Всесвіту, починаючи з Великого вибуху).

Перш ніж викласти наше конструювання наукової картини світу не лише у ви­гляді системо-структури мінімальної кількості визначених категорій, але й у вигляді наочної схеми, яка дозволяє, нарешті, вирішити дидактичне завдання, проаналізу­ємо міркування Гегеля щодо двох моментів: по-перше, взаємодоповнення ідеалізму й матеріалізму в конструюванні й освоєнні наукової картини світу з урахуванням взаємоперетворення її основних аспектів - субстанціонального й функціонального; по-друге, ступінь потреби, можливості й необхідності об'єктивного й суб'єктивного конструювання й засвоєння наукової картини світу.

За першим моментом: Г. Гегель, будуючи систему світорозуміння, слідом за Пла­тоном уважав, що світ, такий різноманітний у явищах, розвивається за виведеними, розробленими ним законами діалектики. Ідеальне - розум, ідея, поняття - на кож­ному специфічному ступені свого розвитку породжує або утворює відповідні специ­фіці ступеня матеріальні витвори: речі, предмети та явища неживої й живої приро­ди та суспільства, які, будучи породженими в такий спосіб, не розвиваються, а лише розмножуються кількісно. Не критикуватимемо Гегеля за його ідеалізм, а спробуємо в його філософії знайти ключ до вирішення проблеми розвитку інтелекту тих, хто хоче розвиватися до особистісного рівня. Людський розум породжує відповідні його рівневі розвитку соціальні структури, які не здатні до розвитку, а лише відтворюють­ся кількісно. Людина посереднього рівня здібностей, починаючи з Нового часу, від­творює сама себе. Переворот у Росії 1917 року, проголосивши ідеали справедливості, не зміг реалізувати їх з тієї причини, що при владі залишився той самий тип людини - людина посереднього рівня розвитку здібностей.

Сприйняття Гегелем природи має ієрархічний і діалектичний характер. „Природу має бути розглянуто як систему щаблів, кожен із яких необхідно випливає з іншого та є найближчою істиною щодо тої, із якої він походить...” [6, с. 33]. У цих міркуваннях чітко проглядається ідея про ієрархічну будову природи, коли кожен щабель породжу­ється попереднім, але водночас має відносно самостійний характер. Продовжуючи роз­вивати ієрархічні уявлення про природу, філософ пише: „Кожен щабель являє собою своєрідне царство природи, і всі вони здаються такими, що мають самостійне існуван­ня; але останнє царство природи є конкретна єдність усіх попередніх, як і взагалі кожен наступний щабель містить нижчі щаблі й разом з тим протиставляє їх собі як свою неорганічну природу. Один щабель є влада над іншим щаблем і це - взаємно...” [6, с. 43]. У цих міркуваннях Гегеля бачимо геніальну здогадку про генетичне породження одних форм руху матерії іншими, яка знайде подальшу філософську розробку у Ф. Енгельса.

Осмислюючи уявлення Гегеля про природу, Ф. Енгельс із часом напише: „У Гегеля природа, як просте „відчуження” ідеї, нездатна до розвитку в часі; вона може лише розгортати свою багатоманітність у просторі, і, отже, засуджена на вічне повторення одних і тих самих процесів, вона виставляє одночасно й один поряд з іншим усі наявні в ній щаблі розвитку. І цю нісенітницю розвитку в просторі, але поза часом, - який є основною умовою всякого розвитку, - Гегель нав'язував природі саме тоді, коли вже достатньо були розроблені і геологія, і ембріологія, і фізіологія рослин і тварин, і ор­ганічна хімія, і коли на основі цих нових наук уже повсюди зароджувалися геніальні здогадки, які випереджали пізнішу теорію розвитку.” [54, с. 287]. Безумовно, роз­виток відбувається і в просторі, і в часі, але, критикуючи Гегеля, Енгельс упустив той факт, що нежива природа в масштабах Сонячної системи у своєму розвитку досягла певної межі. На нашу думку, Гегель це розумів, а тому логічним є його твердження, що подальше існування природи в рамках Сонячної системи приречене на повторення одних і тих самих процесів, тому людина повинна жити в органічній єдності з при­родою, не вносячи в цю рівновагу дисбалансу.

З приводу цих критичних зауважень Енгельса на адресу Гегеля необхідно врахову­вати парадокс: без розробленої Гегелем діалектичної логіки поняття (судження, умови­від) Енгельсові неможливо було би подолати недіалектичне розуміння ним (Гегелем) щаблів розвитку природи, зробити велике відкриття ієрархії основних форм руху ма­терії, окреслити грандіозний ескіз функціонального аспекту (на відміну від субстан- ційно-субстрактного) наукової картини світу. Енгельс переробляє ідею Гегеля в матері­алістичному дусі: „Гегелівський (первісний) розподіл на механізм, хімізм, організм був досконалим для свого часу. Механізм - це рух мас, хімізм - це молекулярний (оскільки сюди віднесено й фізику й обидві - як фізика, так і хімія - належать до одного й того самого порядку) і атомний рух; організм - це рух таких тіл, у яких одне від іншого не­віддільне. Тому що організм є, безсумнівно, вища єдність, яка зв’язує в собі в одне ціле механіку, фізику й хімію, так що цю трійцю не можна більше розділити. В організмі механічний рух прямо викликано фізичною та хімічною зміною, і це стосується хар­чування, дихання, виділення та ін. такою самою мірою, як і чисто мускульного руху” [53, с. 565 - 566]. Безумовно, Ф. Енгельс удало синтезує відомі на той час форми руху матерії. Ідея про живий організм як органічну єдність механічних, фізичних, хімічних процесів була тоді дуже актуальною та продуктивною.

Принциповим моментом, який відрізняє погляди Енгельса від поглядів Гегеля, є те, що останній причиною розвитку природи вважав ідею, тоді як перший - рух і його внутрішню суперечливість. Через рух природа виявляє свої властивості та якості. Ен­гельс вводить нове поняття „форма руху”, на підставі якого пояснює якісне розмаїт­тя явищ природи: „Різні форми й види самої речовини можна зрозуміти знову-таки лише через рух; лише в русі виявляються властивості тіл; про тіло, яке не знаходиться в русі, нічого сказати. Отже, природа тіл, які рухаються, випливає з форм руху” [53, с. 563]. Слід зазначити, що ця ідея витримала випробування часом. Вона якісно упо­рядкувала уявлення про матеріальний світ. Енгельс кладе в основу класифікації наук ідею форм руху матерії. „Класифікація наук, із яких кожна аналізує окрему форму руху або кілька пов'язаних між собою форм руху, що переходять одна в одну, є ра­зом з тим класифікацією, відповідно до внутрішньо властивої їм послідовності, самих цих форм руху, і в цьому саме полягає її значення” [53, с. 564 - 565]. Ця ідея дозволила філософу логічно впорядкувати відомі на той період науки: „Подібно тому, як одна форма руху розвивається з іншої, так і відображення цих форм, різні науки, повинні з необхідністю випливати одна з одної” [53, с. 565].

Підкреслімо, що ідея ієрархічного ускладнення й генетичного породження одних форм руху матерії іншими в процесі еволюції Всесвіту, уперше викладена Енгельсом у листі до Маркса від 30 травня 1873 року [55, с. 67 - 71], яку академік Б. М. Кедров на­звав геніальним відкриттям у філософії, так і залишилася дотепер не розробленою [13, с. 81 - 93], отже, не використаною для вирішення дидактичного завдання формування в учнів НКС. Це проявилося в тому, що після Енгельса так і не було філософськи осмисле­но ідею п'ятьох форм руху матерії: механічної, фізичної, хімічної, біологічної, соціальної. Сьогоднішня наука вважає, що процес еволюції форм руху матерії відбувався в такій послідовності: 1) механічна, 2) фізична, 3) хімічна, 4) космологічна, 5) геологічна, 6) біо­логічна, 7) соціальна. У марксистській філософії ідею ієрархічного ускладнення й гене­тичного породження одних форм руху матерії іншими однозначно приписують Енгель­су. Ми вважаємо, що це несправедливо, оскільки цю ідею почав розробляти ще Гегель, а тому пропонуємо, щоб ідея основних форм руху матерії носила ім'я обох мислителів.

Звернення до ідеї Гегеля-Енгельса про основні форми руху матерії нам необхідне для обґрунтування ідеї єдності світу і, зокрема, ідеї єдності людини зі світом. У цьому зв'язку важливо відзначити, що організм людини на фізіологічному рівні являє собою системо-структуру взаємодоповнювальних один одного органів, які сформувалися для освоєння відповідних форм руху матерії: 1) кістково-м'язова система й вести­булярний апарат освоюють механічні явища, 2) органи зору формувалися в процесі освоєння фізичних явищ, 3) харчосмакові органи реагують на хімічні явища, 4) орга­ни слуху відповідають за сприйняття космологічних явищ, 5) органи дотику сприйма­ють геологічні явища, 6) органи нюху сприймають біологічні явища, 7) нейропсихічні органи інтелекту відповідають за освоєння соціальних явищ [4, с. 56 - 58]. Ці наслідки відкриття Гегелем-Енгельсом ієрархії основних форм руху матерії в основі еволюції світобудови й розвитку людини необхідно осмислити й ураховувати як регулювальну ідею в побудові особистої НКС.

Перейдемо до другого моменту: проаналізуємо різні підходи до визначення сут­ності наукової картини світу. На жаль, філософи констатують різнобій у її розумін­ні й висловлюють суперечливі судження про шляхи та способи осягнення феномену НКС. Відомі українські філософи П. С. Дишлевий і Л. В. Яценко вважають, що „зро­зуміти сутність і походження НКС можна лише в контексті дослідження практики” [10, с. 20]. Розвиваючи свій підхід, вони наполягають на тому, що формування НКС здійснюється не лише в процесі розвитку науки й виробничої практики, але й у кон­тексті культури: „НКС виникає й транслюється не на „фоні” культури й площини „ін­формаційних потоків”, а в континуумі культури" [10, с. 21 - 22]. Філософи вважають, що осмислення НКС має здійснюватися в контексті понять практика - культура - світогляд - творчість, і для її формування пропонують використовувати різнома­нітні підходи: праксеологічний, гносеологічний, логіко-семантичний, соціологічний, культурологічний. Лише таким шляхом можна побудувати НКС, відповідну конкрет­ному етапу розвитку практики - науки - культури. Такий підхід дозволив отримати інваріантне розуміння цього доволі складного феномена. Стійкий взаємозв'язок по­няттєвого змісту НКС із загальним рівнем розвитку культури зафіксували й інші до­слідники [39, с. 193].

Перевагою міркувань П. С. Дишлевого й Л. В. Яценко є те, що вони ставлять пи­тання про соціальну й наукову необхідність розробки НКС і доходять висновку, що її формування продиктовано потребою синтезу наукових уявлень про світ. „Виникнен­ня НКС зумовлено не лише потребою в синтезі наукових уявлень, але й характером певного класу теорій, які описують природні процеси за допомогою штучних знакових систем, математичних формалізмів” [10, с. 22]. Дійсно, жодна з наук не син­тезує наукові досягнення на рівні їхнього поняттєвого апарату.

Соціальна необхідність розробки НКС полягає в тому, що вона є формою реалі­зації потреби використання природи з позиції родової користі, а точніше, з позиції збереження природи та єдності людини з природою. До подібного висновку доходять П. С. Дишлевий і Л. В. Яценко: „НКС і є вироблений суспільством і призначений для суспільного споживання спосіб відтворення багатомірності середовища людського іс­нування й засіб орієнтації та духовно-практичної поведінки в цьому середовищі. НКС виявляється демократичним зводом істин певної епохи” [10, с. 23]. Отже, НКС є, з одного боку, результатом духовно-практичного освоєння світу людиною, а, з іншого, - реалізацією необхідності органічного використання природи з метою збереження єд­ності людини з нею. Унаслідок формування НКС у фахівця відбувається зближення теоретичних положень з прикладним знанням.

Якщо розглядати НКС з гносеологічної позиції, то вона, з одного боку, є сукупним результатом наукової діяльності, а, з іншого, - кожен фахівець для власних профе­сійних потреб формує свою, особисту НКС. Безумовно, між цими процесами існує тісний органічний зв'язок. У процесі формування особистої НКС долають буденні уявлення про світ. Із цього приводу філософи пишуть: „Унаслідок наближення до сприйняття світу, сформованому умовами суспільного буття, відбувається „онауков- лення” предметного мислення практиків і разом з тим практичне освоєння науки, знання, утилізація чистої істини” [10, с. 23].

П. С. Дишлевий і Л. В. Яценко роблять суттєвий крок у розумінні механізму фор­мування НКС і ставлять питання: яка ж форма суспільної свідомості несе переважну відповідальність за виробництво НКС? Вони доходять висновку: „НКС зобов'язана своєю появою активності виробничо-технічної свідомості.” [10, с. 24]. Ми згодні, що виробничо-технічна сфера відіграла вирішальну роль у формуванні НКС. Але сьо­годні, в умовах антрополого-глобальної катастрофи, потребу формування НКС пе­редусім продиктовано необхідністю єдності людини зі світом і збереження життя на планеті. Людина повинна перестати експлуатувати природу й навчитися жити з нею в єдності. Сьогодні НКС повинна орієнтувати людину й учених-природознавців на дослідження антропологічних умов буття [32, с. 82].

Осмислюючи вимоги до змісту НКС, П. С. Дишлевий і Л. В. Яценко ставлять питан­ня про її форму: „Вона повинна бути гранично лаконічною, зрозумілою, ємною, тому в побудові НКС задіяні всі вироблені людством способи синтезу та згортання інфор­мації, зокрема розмиті поняття, „сіра” логіка, образи-гештальти й особливо форми художнього узагальнення” [10, с. 27]. Очевидно, що такі підходи, які взаємовиключа- ють один одного, не дають можливості сформувати одну для всіх НКС. Головне, щоб НКС була продуктивною в процесі професійної діяльності, щоб поняття й образи, з яких вона складається, давали творчі імпульси для продуктивних узагальнень і по­дальшого наукового пошуку. Отже, НКС конкретного діяча постає єдністю категорі­ального апарату й образів. Зазначимо, що художні й естетичні образи - це не слабке місце НКС, навпаки, вони пробуджують наукову інтуїцію для пошуку евристичних ідей і наукових узагальнень.

П. С. Дишлевий і Л. В. Яценко, послідовно розмірковуючи, ставлять важливе питан­ня щодо локалізації НКС. Не з'ясувавши, у якому місці можна виявити присутність НКС, не можна здійснити її раціональну реконструкцію. Вони доходять висновку, що „буття НКС слід шукати передусім, в уяві суб’єкта, який діє” [10, с. 28]. Відповідь до­волі несподівана. Виходить, що НКС - продукт не лише раціонального мислення, але і єдності мислення й уяви. Але в такій відповіді немає нічого нового, якщо згадати, яку важливу роль творчій уяві відводили М. Бердяєв [3], Я. Голосовкер, Х. Ортега-і-Гассет [26, с. 138]. Так, Я. Голосовкер стверджував: „Абсолютна сила творчої волі, бажання, тобто творчої фантазії - ось логічна основа, що породжує будь-яку чудесну дію або чудесну властивість як свій наслідок” [7, с. 26]. Отже, слід погодитися, що НКС - про­дукт діяльності як раціонального мислення, так і уяви.

П. С. Дишлевий і Л. В. Яценко закономірно порушують питання про призначення НКС. На 'їхню думку, вона є засобом діяльності, творчості й навіть поведінки [10, с. 28]. Вони вважають, що не може бути єдиної НКС, хоча в культурі й у науці циркулюють можливі заготовки. Кожен фахівець повинен із сучасних наукових досягнень побу­дувати особисту НКС. При такому підході НКС є індивідуальним інтелектуальним інструментарієм діяльності. „Кожен індивід, виходячи з ідей, які „носяться у повітрі”, творить власний образ світу, вносить у нього свіжі деталі й барви Звідси роз- пливчатість і мультиваріантність панівної НКС” [10, с. 29]. Узагальнюючи результа­ти цих роздумів, доходимо висновку, що кожен фахівець, який поважає себе, учений, інженер, педагог, лікар, юрист, а також ті, хто займається державною та політичною діяльністю, повинні мати власну, особисту НКС як робочий інтелектуальний інстру­ментарій.

Учневі, який хоче побудувати власну, особисту картину світу, необхідно не лише знати всі наведені нами судження філософів про наукову картину світу як інтелек­туальний інструмент діяльності, але й осмислити 'їх у взаємодоповненні. Разом з тим звертаємо увагу на те, що для досягнення успіху такому учневі необхідно мати перед собою як зразок або приклад якийсь начерк наукової картини світу, щоби з його до- помогою напевне контролювати процес побудови власної НКС. Однак такого начер­ку або зразка НКС у філософській, науковій, педагогічній літературі ми не виявили. Не знайшли ми ні поняттєвого, ні образно-схематичного викладу НКС у фундамен­тальній праці В. С. Стьопіна „Теоретичне знання” (2000). Ні філософи, ні інші вчені, ні педагоги чомусь не ризикують викласти НКС у словесно-поняттєвій або в образ­но-схематичній формі. Чому? Уважаємо, причина в тому, що ніхто із них не прийняв до розв'язання наведене нами раніше дидактичне завдання - розвинути інтелект на основі побудови НКС.

Припускаємо, що для побудови НКС як засобу розв'язання основного дидактично­го завдання необхідно з'ясувати той факт, що вона є інструментарієм методологічно озброєного інтелекту фахівця. Причому не будь-якого фахівця, а саме третього рівня соціального дозрівання діяльнісної здібності - особистості.

З урахуванням роздумів М. Гайдеггера, П. С. Дишлевого та Л. В. Яценко продо­вжимо осмислювати роль, значення та призначення НКС для успішної професійної діяльності. На нашу думку, світоглядне призначення НКС полягає в тому, що вона повинна допомогти людині укорінитися в бутті, відчути й усвідомити свою органічну єдність зі світом. У картині світу Нового часу людина була деміургом, що привело її до антрополого-глобальної катастрофи. Вихід із катастрофи передбачає усвідомлення людиною своєї єдності зі світом.

Методологічне призначення НКС полягає в тому, що вона мусить бути інструмен­том професійної діяльності, тобто сформувати систему понять, образів-схем, на під­ставі яких здійснювалася б наукова та професійна діяльність фахівця.

Гносеологічний сенс НКС полягає в тому, що її поняттєвий апарат повинен розкри­вати єдність людини зі світом, в іншому випадку діяч руйнуватиме природне серед­овище та знищуватиме самого себе.

Антропологічний сенс НКС в афористичній формі сформулював М. Гайдеггер: лю­дина має усвідомлювати себе пастухом буття [46, с. 255]. НКС повинна допомогти людині переосмислити свою місію у світі, відчути себе органічною частиною єдино­го цілого. Цю місію вперше усвідомив християнський мислитель Франциск Ассизь- кий. Аналогічну думку висловив американський філософ Дж. Холтон: „Найголовніша функція картини світу полягає в тому, що вона виконує роль єднальної сили, спрямо­ваної на консолідацію людського співтовариства, на керівництво його життєдіяльніс­тю” [48, с. 39 - 40].

Дж. Холтон уважає, що в центрі НКС має бути „тематичне ядро”, яке утворює когнітив- ну структуру, що складається, своєю чергою, із категорій і припущень. На думку вченого, в основу НКС може бути покладено такі поняття: „ієрархія/редукціонізм - цілісність/ холізм” „віталізм - матеріалізм”, „еволюція - статизм - регрес” [48, с. 41]. Уважаємо, що запропоновані Дж. Холтоном поняття радше говорять про спосіб сприйняття світу, ніж про його будову та причини розвитку.

Не знайшовши прикладу побудови НКС, представленого публічно й такого, що заслуговує бути запропонованим учневі як зразок для побудови особистої НКС, викладаємо наше бачення НКС у словесно-поняттєвій і образно-схематичній формі. Передусім перерахуємо мінімальну кількість понять, зміст яких має всезагальний ха­рактер, тобто стосується всіх без винятку різноманітних явищ дійсності й витримало випробування сучасною наукою, із них і слід будувати особисту НКС: 1) матерія; 2) основні форми руху; 3) простір-час; 4) елемент; 5) властивість; 6) система; 7) структу­ра; 8) взаємозв'язок; 9) сигнал; 10) інформація; 11) відбиття; 12) відображення.

На шляху до побудови НКС учневі необхідно створити з цих понять сітку логічно взаємозалежних категорій, яка передбачає як джерело їхнього походження, так і на­слідки з нього. Ось якого вигляду набуває система категорій:

• матерія - основні форми руху - простір-час

• елемент - властивість - система

• структура - (взаємо)зв'язок - сигнал

• інформація - відбиття - відображення

Джерелом походження системи категорій є зміст категорій: 1) першоматерія; 2) Ве­ликий вибух; 3) континуум [5, с. 17 - 47; 14, с. 39 - 50], а наслідком із нього є зміст категорій: 1) мозок; 2) життєва активність (діяльність); 3) психіка (свідомість). З ура­хуванням джерела й наслідку система категорій набуває такого вигляду (див. рис. 16). Запропонована система категорій, покладена в основу НКС, має ту перевагу, що її може бути добудовано й уточнено. Добудовуватися, уточнюватися й розвиватися може як кожна категорія, так і система категорій загалом. Отже, запропонована НКС як сукупність понять універсальна.

Щоби було зрозуміло, чому розгортання змісту категорій у систему вибудовується саме в такому порядку, а не в якомусь іншому, необхідно вказати ключ до осмислення розгортання змісту категорій системи, тобто ключ заводу пружини інтелекту учня на роботу з побудови особистої НКС. Ключем до розгортання системи категорій у НКС є зміст категорії протиріччя, і міститься воно в змісті категорії першоматерія, а проявляється в розгортанні змісту категорії Великий вибух та в розгортанні змісту всіх інших наступних категорій, причому проявляється різними своїми аспектами або в різний спосіб: 1) як притягання й відштовхування; 2) як неперервність і пе- рервність; 3) як стійкість і мінливість - так, що один з аспектів, які завжди одночасно діють в одному й тому самому відношенні, є таким, що визначає процес, а інший - таким, що підлягає визначенню. А саме - відштовхування, непереривність, мінли­вість - головні аспекти протиріччя, а притягання, перервність, стійкість - керовані аспекти протиріччя в просторово-часовому бутті будь-якого матеріального утворен­ня та його ідеального відображення. Зазначимо, що міркування про суперечливість і мінливість як про головний аспект буття відповідають пригожинській картині світу, але стосовно людського буття в масштабах нашої планети ці акценти слід уточнити. Стан антрополого-глобальної катастрофи примушує переосмислювати основи бут­тя людини в бік стійкості та єдності. Оволодіння логічним ключем дозволяє учневі успішно впоратися з розв'язанням дидактичного завдання в кілька дій:

1. Осмислити суперечливість свого положення учня, тобто будучи органічною частиною Всесвіту, поставити себе рефлексивно у своїй свідомості (уяві) в позицію стороннього, зовнішнього щодо неї спостерігача-дослідника та зрозуміти, чому вона така, яка відкривається Розуму, що пізнає, - тому, що такий спосіб її існування, який полягає в суперечливості руху.

2. Побудувати образно-схематичну онтологічну наукову картину світу за ескізом Гегеля-Енгельса у двох варіантах, які взаємодоповнюють один одного (як рекомендує

Першоматерія^—і Великий вибух - ■ Континуум

Рис. 16. Система категорій, розгортання змісту яких утворює наукову картину світу

О. Тоффлер): ньютонівська НКС, у якій зафіксовано увагу на стійкості руху, дискрет­ності явищ світу, специфіці складу матеріальних утворень, що утворюють континуум, і пригожинська НКС, у якій увагу акцентовано на мінливості руху, на неперервності процесів буття та взаємоперетворенні всіх явищ світу, на специфіці способу існування різноманітних матеріальних утворень. Першу з них можна назвати субстанційно-суб- стратною, а другу - функціонально-динамічною. Знання про одні й ті самі пізнавані явища світу в контексті першої викладено за законами формальної логіки, а в контек­сті другої - за законами діалектичної. Якщо почати з умовного зображення Великого вибуху у вигляді деякого спалаху та керуватися алгоритмом рекурсивного породжен­ня більш складних форм руху простими, що вибудовуються в деяку просторово-часо­ву ієрархію, то НКС можна зобразити в такому вигляді (див. рис. 17). Викладені перші два пункти охоплюють онтологічний смисл освоєння НКС.

3. Гносеологічний смисл побудови НКС полягає в тому, що учні отримують мож­ливість упорядковувати засвоювані в навчальному процесі знання про об'єктивні, тобто ні від кого не залежні властивості та зв'язки, пізнавані матеріальні утворен­ня всіх семи основних форм руху матерії, причому означуваних у формах і засобах суб'єктивних, у контексті змісту категорій, які складають наведену вище сітку. Про­понуємо сітку категорій розгортати за запропонованою нами схемою (рис. 17), так що утворювана в підсумку особиста НКС може переживатися-осмислюватися залежно від необхідності, яку диктує професійна діяльність, або як стійка (ньютонівська), або як плинна (пригожинська). При цьому той, хто будує власну НКС, повинен усвідом­лювати той факт, що істиною вона стає лише за умови одночасного врахування й пе­реживання цих протилежних її аспектів або характеристик, тобто як щось третє.

3. Педагогічний смисл побудови НКС полягає в тому, що особиста НКС є умовою для оволодіння соціумом і власною поведінкою (діяльністю) у вигляді безпомилково­го контролю за змістом і напрямом власного інтелектуального розвитку, заради чого,

Рис. 17. Образно-схематичне зображення наукової картини світу

власне, усю цю конструкцію образів і категорій було створено. Якщо зобразити за­своєну учнями НКС на моделі людини, то вона набуде такого вигляду (див. рис. 18).

Отже, ми виклали наше розуміння й бачення НКС взагалі та її освоєння учнями зокрема й відобразили його на нашій моделі людини в ситуації діяльності. Уважає­мо, що воно достатньо обґрунтоване й цілком прийнятне для досягнення практичної мети - допомогти учневі в прийнятті й успішному розв'язанні основного дидактич­ного завдання - побудові під час навчального процесу з матеріалу різних навчальних дисциплін власної, особистої НКС.

Уважаємо, що запропонований варіант НКС співзвучний із принципом гносеоло­гічного оптимізму, який утверджує, що людина має майбутнє, а тому її діяльність має сенс. Запропонований варіант НКС окреслює умови реалізації принципу гносеоло­гічного оптимізму - пріоритетне положення в пізнавальній і практичній діяльності фахівця особистісного рівня розвитку здібностей.

Звертаємо увагу, що побудова особистої НКС для учня не самоціль, а неодмінна умова засвоєння методології професійної діяльності. Схематичне зображення на рис. 18 моделі людини, яка оволоділа науковою картиною світу в зовнішньому жит-

Рис. 18. Вибудовування особистої наукової картини світу як завершення оволодіння індивідом методологією професійного виробництва відповідного продукту, що проявляється в репродуктивній і продуктивній рефлексії

тєвому світі й концепцією ієрархії чотирьох основних спонукань до діяльності у внутрішньому життєвому світі й розвинула здібність включати в процесі діяльності почергово або одночасно репродуктивну й продуктивну рефлексії, пояснює такий ви­сновок І. Н. Смирнова про сутність цієї умови: „Філософське пізнання людини відпо­відно до критеріїв і норм науковості вимагає дотримуватися двох умов: по-перше, до людини й соціуму слід підходити з позиції загальносвітового космічного контексту, що є необхідною передумовою їх розуміння на основі всезагальних універсальних законів будови й розвитку світу; по-друге, сам соціум розглядаємо як закономірний історичний процес, структуру якого становлять його власні закони, які не суперечать законам об'єктивної дійсності” [36, с. 21]. Маючи систему логічно взаємопов'язаних понять, що утворюють НКС, людина отримує можливість упорядковувати власні пе­реживання, трактувати суспільні явища й наукові відкриття з чітких наукових по­зицій. НКС дає можливість уточнити уявлення Дж. Келлі про особистість. Психолог уважав, що особистість є організованою системою конструктів, які людина викорис­товує для того, щоб інтерпретувати переживання, події й передбачити майбутнє.