ВАССИЯН Юліян Одиниця і суспільність (Суспільно-філософічні нариси)

«Одиниця врощена в суспільність, як у свій природний ґрунт і, навпаки, суспільність зроджує з себе одиницю як вислів своїх життєвих сил. Суспільність не існує поза одиницями, але в них...

«Спільнота й одиниця одночасно як дві дійсності не існують. Суспільне твориться внаслідок творчого проявлення одиниць. Відношення одиниці до спільности утворюється шляхами її виявної діяльності, що має на меті зберегти її буття. [...] Корінь соціальності лежить у найглибших основах живої душі взагалі» [...] «Духовно людина дуже молода. Соціальний геній природи. у живій єдності людського організму, спосібного бути основою для нового типу дійсности. [...] спільнота є природною проекцією індивідуальної волі, що шукає в цій можливості свойого духового розвитку. Спільнота розвивається тільки в одному випадку: коли одиниці прямують розвинути свою індивідуальність до провідної ролі в спільноті, т. зн. до піднесення індивідуальности понад себе, - в сферу вищої категорії».

«Абсолютна вартість індивідуальности [...] не відсуває на другий план суспільної спільноти. Власне необхідність творити спільноту як умову поширення власної особистості, доказує, що одиниця переважно не вміє жити поза суспільним середовищем і має незаперечне стихійне тяготіння жити в спільноті. Спільнота не має поза одиницею ніякого іншого органу свойого життя й розвитку. Висказ: “одиниця й суспільність” є аналітичною формою одиниці, щодо її ролі, яка є раз цілком особиста, другий раз суспільна.

«Суспільний інстинкт людини заложений в органічній її природі, чи скоріше в природі органічного життя взагалі. Тріяда: чоловік - жінка - дитина є прасимволом соціяльности (спільноти) як органічної функції. першим актом життя - праєдности було роздвоєння, з якого постала фундаментальна форма спільноти, полова взаємочинність як передумова життєвого самозбереження. [.] Понад первісною, ембріональною формою соціяльности історичної людини, її біологічною двополістю, організується. новий соціальний союз - родина. Вона цілком специфічний твір. у своїй структурі. як “цілість першокровного зв’язку”. [.] «В родині скріплюється почуття власного “я”, поширюється “підметова основа” посередньо через потомство. Джерелом суспільних почувань є без сумніву родина. Вона властиво сягає ще глибше, в структуру людини, його полову зрізничкованість, однак щолиш у родині згадані почування знаходять умови розвиватися й кріпнути. Родина розкриває елементарну або органічну соціяльність людини. З родини виходить людина-одиниця зо скріпленим самопочуттям і з розвиненим мотивом соціяльности. [.] Вплив. звички-респекту соціяльних обов’язків у тісно-родинному оточенні відіб’ється пізніше поширеним значенням у різних царинах соціяльности вищого типу» [.] «Конкретна людина це відома величина як основа і як ціль. Навіть, коли вона відсуває цілком на дальший плян індивідуально-особистий інтерес і діє в цілости як речник суспільної ідеї, її особа наглядно підкреслює, що суспільне існує завдяки і через індивідуальне».

«Людський духовий світ орієнтує про нуртування в людині творчого чинника, але не для докладної вказівки щодо остаточної форми духового здійснення.

«Без соціяльного середовища нема умов розвивати особистість, бо бракує спонук реакції й об'єкту зовнішнього оформлення духових задумів. Останнім словом духової істоти був, є й буде все - її твір. Як творець має людина вольово невичерпані можливості, але її дійсні досягнення - скупі й оригінально-рідкі. [.] життя потребує взагалі творчости, щоб продовжуватися». [.] «Одиниця бореться не проти спільноти, але проти другої одиниці, чи групи одиниць, т. зв. більшости. Вона діє соціально, навіть коли переконана, що йде проти інтересів спільноти». «Число не рішає про ступінь соціяльности. Навпаки, одиниця може мати в своїй духовости значно вищий ступінь соціяльної динаміки, ніж велика маса одиниць».

«Найперше: більша кількість одиниць нічим не оправдовує соціальної повновласности, вищої від такої ж повновласности одиниці, бо кількість не творить якости, що є окремою категорією. Велике число одиниць не стається “спільнотою” через сам факт спільної зустрічі задля спільного інтересу, який воно вкінці може означати й організаційно боронити. Нема постійно спільного інтересу, що своєю неслабнучою актуальністю тримав би більше число людей упродовж довшого часу у взаєминах сталої співпраці. Є спільні інтереси, що постійно змінюються, безнастанно зміняючи своїх людських носіїв. Того роду людські взаємини є технічно-організаційні і вони не мають нічого спільного з технічно-органічною соціяльністю дійсних спільнот, що дана великим масам людей апріорно як форма душі, витворена спільно історичною долею». [...] «Можна бути економічно членом спілки й означено її ворогом за становища різних форм соціяльности. Не треба забувати: в даній людській збірноті відбувається нормально постійна боротьба між різними мотивами життєвих потреб та різними формами соціяльности» [...]

«Національні спільноти є людськими збірнотами з найбільшим числом соціяльних форм у синтезі індивідуальности, що сягає корінням глибоко у сизі початки історії.

«Щоб постали вищі соціяльні форми, потреба одиниць з високою якістю духових прикмет. Не можна творити без творчої здібности, розмаху й уміння. Така форма соціяльности як держава, це вислід органічної творчости, могутнього вияву духових сил назовні. Спільнота це мета, за яку боряться одиниці. Нема боротьби одиниці проти суспільности, але боротьба одиниць за суспільний характер своєї творчости».

Степовий сфінкс. Суспільно-філософічні нариси

[...] «Раніше чи пізніше, але існуючі суспільні групи мусять нарешті стати перед питанням української людини як основним і наглим. Його актуальність у позитивному напрямі - збудить творчі сили. поодиноких організаційних клітин, його ж недогляд - поглибить розклад громадського життя і припечатає його розвал. [.] Українська ідея є більше ніж проблема політичного визволення і власного державного буття. Україна або стане жертвою сучасної апокаліптичної потвори, або переможе і зламає її силу раз назавжди»..

«Поворот до душі і людини - це останній відклик до вічних сил життя. [.] Дзеркалом образу національної душі є її органічний твір - культура. [.] На іспиті під перехресним вогнем історії наша ідея. Ідея духової соборности українства

- це вихідна органічна передумова для всіх існуючих і можливих форм життєвого єднання українців.

«Лік слабої нації - в ній самій, тобто в напрузі її життєвої волі, що є єдиною державною силою. [.] Нація живе соціяльно,

- це є один суспільний акт - і, як довго вона живе - так довго соціальна справа є самозрозумілою автоматичною її функцією. У цьому відношенні є всі частини нації рівновартні засадничо, хоча не фактично. Ні політична партія, ні суспільна кляса, ні стан не відповідні як становище, з якого можна було б обняти, зрозуміти й кермувати життям нації, бо всі вони є однобічні.» «Нація це людський твір природного розвитку... Національна єдність є основою для вільнішого заспокоєння, при малій витраті енергії, життєвих потреб поодиноких частин нації, а то через випробуваний віками природного співжиття спільний психічний, культурний і соціяльний підклад життя. Будучність і ціль нації лежить у ній самій. Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття. [.] актуальність самої ідеї зумовлена непереривною присутністю одиниць, які дають їй зміст та вдосконалюють його. Якщо людський розум зумів би знайтися в стані надособого суб'єкту нації, він бачив би в одиниці не засіб, але ідеал нації. [.] націоналізм означає дальший поступ розвитку нації, який полягає в здійсненні ідеї соборного державного чину... [.] українська держава - це створення на Сході Європи тої нової політично-господарської сили, що підірве пануючим в тому геофізичному краєвиді державним націям найважливіші підстави їх домінуючої ролі».

.«Однак двигнутись зі стану недержавности зможе поневолена політична нація тільки шляхом найтіснішого з'єднання всіх своїх сил під прапором єдиної спільної політичної ідеї, в інтересах якої мусить припинитися внутрішня боротьба на підкладі соціяльно-господарських противенств».

«Емпіричний зміст нації - це конкретні людські одиниці, що носять у власній духовій будові основну форму своєї соціяльности, а тою формою є національність, як самозрозуміла, готова, морфологічна властивість їх внутрішнього “я”. Національність - це найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціяльности. [.] Свою безоглядну волю здійснює кожний здоровий національний організм в той спосіб, що широко розвиває заложені в собі можливості, випрацювавши необхідні для цього органи діяльности. Ні один з них не є самоціллю для себе утворений, однак всі органи нації є рівновартні без огляду на якісні різниці. всі вони призначені підтримувати існування цілости.» [.] «Державність для нації є найпершою передумовою можливости її росту в усякому відношенні».

«Вище поставлення одиниці в суспільстві пов'язане з автоматичним поширенням поля її діяльности, відповідальности та обов'язків... завойовує одиниця провідне становище рацією своєї вищої якости та наглядним доведенням додатної ціни своєї діяльности для вдосконалення засобів і форм громадського життя. [.] власним тільки зусиллям здійснює людина свій щораз вищий духовий ріст, який не може відбуватися без впливу на оточення. [.] в основі суспільства стоїть індивідуальна свідомість, як підмет чинного відношення до оточення. Бо одиниця - не формальний варіант реальної суспільної дійсности. але іманентний чинник її творчого руху». «На ділі ж виступає людина у своїх взаєминах з живим оточенням як неподільна духова цілість, тому соціологія орієнтована на механіку зовнішніх відносин, а не на людей в повноті їх природи. [.] Не можна думати, що з появою якоїсь великої і логічно досконалої системи філософічного або теологічного світогляду замикається для людини ланцюг проблем і їй залишається вже тільки засвоїти собі систему. Ні, кожне нове життя приносить і прокидає собою цілий ряд питань, і це в усій їх живій повноті. Кожна людина наново переживає драматичні дні народження ідей, боротьби за їх сформування і здійснення, трагічні хвилини їх упадку. Здається - в житті все вже було, одначе заки це скажеш, все до тої хвилини є нове й світле» [.]

«Трудність жити людиною у сучасному світі переросла нормальну міру небезпек та завдань стихійного життєвого змагу і сталася неймовірно могутньою, незборною потугою, що до неї не знати, як підійти, де її знайти та якою зброєю її перемогти.

.Доба розбитого атому сходиться з добою розбитої душі. [.] Найбільший змаг на землі відбудеться під прапором найвищих цінностей і найжорстокіших потуг, за владу над світом або за вільний світ. Третьої можливості немає».