Поняття сучасності у філософії

Мислителі історико-філософського періоду, започаткованою до­бою Відродження, сприймали себе представниками Нового часу щодо «давніх», «античних» (від лат. antiquitas — давнина) часів, відділених від Нового часу «середніми» віками.

Визначальні риси новочасної філософії — раціоцентризм;ви- сокий авторитет природничо-наукового знання для філософії (по­рівняний хіба що з авторитетом теології у середньовічну добу), що знаходив свій вияв навіть у зовнішній стилістиці філософських текстів; моністичний характер систем філософського знання (у XVII—XVIII ст. під впливом авторитету природознавства переважав матеріалістичний моном, з кінця XVIII до середини ХІХ ст. — ідеа­лістичний монізм; однобічним і, звичайно ж, поспішним узагальнен­ням цієї обставини була Енгельсова ідея «основного питання філо­софії», яке нібито протягом усієї історії філософії поділяє філософів на два «табори» — матеріалістів та ідеалістів); беззастережна віра у прогресивну функцію науково-технічного прогресу, в міру реалізації якого неминуче мають зникнути всі злигодні й біди людей і натомість постати царство людського добробуту й щастя, — всі ці особливості «новоєвропейської» філософської парадигми на початок XIX ст. від­чутно втрачають свій кредит.

Насамперед утрачає свою популярність матеріалістична орієнта­ція у філософії; не спромігшись відповісти на ряд нагальних проблем суспільного життя (про природу моральних принципів, сутність дер­жави і реальні механізми її функціонування та ін.), матеріалістична філософія деградує, фактично втрачаючи взагалі філософську спе­цифіку у так званому вульгарному матеріалізмі Л. Бюхнера (1824— 1899), К. Фогта (1817—1895) і Я. Молешота (1822—1893), який, по суті, «розчиняє» філософію у природознавстві (наприклад, намір Бюхнера «підтвердити безсмертя матерії і вічність атомів простими результатами зважування». Репутація матеріалізму впала настільки, що чи не єдиний на той час матеріаліст, який іще зберіг філософ-

ську гідність (Л.

У попередніх темах уже йшлося про бароково-кордоцентричну опозицію ренесансно-новочасному раціоцентризмові, що виникає ще в XVII ст. (Паскаль, Гемстергейс та ін.). Ця опозиція, як зазначало­ся, мала переважно маргінальний характер, ще істотно не впливала на домінування раціоцентричного «духу часу». Опозиція ця, однак, значно посилюється з виникненням гердерівської групи «Sturm und Drang» у XVIII ст. і стає серйозним супротивником раціоналістично наснаженої німецької класичної філософії XIX ст. в особі представ­ників німецького романтизму. І, нарешті, про що вже так само йшло­ся в попередньому матеріалі, новочасна філософія зазнає відчутного удару у своїй моністичній орієнтації від К. Маркса, що завершує роз­виток німецької класичної філософії гуманістичним матеріалізмом, який у своїй фундаментальній категорії — практиці — принципово долає моністичну спрямованість новоєвропейської філософії, синте­зуючи феномени матеріального та ідеального.

Інакше кажучи, в середині XIX ст. швидко посилюються опози­ційні щодо новочасного раціоцентризму течії і напрями, виникають нові, критично налаштовані проти нього філософські тенденції. Фі­лософія Нового часу, Модерн, втрачає свій буквальний смисл (пере­стає бути сучасною філософією), перетворюється на термінологічне позначення специфічного типу філософування певного історико- філософського періоду — філософії XVII, XVIII, початку ХІХ ст. В межах цієї філософської традиції виникають спроби «модернізації» ідей класичних представників новоєвропейської філософії, зокрема «осучаснення» позицій Гегеля (неогегельянство), Канта (неокантіан- ство) і навіть домодерністського («премодерного») Фоми Аквінсько- го (неотомізм). Ці зусилля знаменували собою початок кризи ново- часного філософського раціоцентризму.