Філософська рефлексія явища менеджменту освіти

Менеджмент освіти є відносно новою галуззю знань для вітчизняного керівника — практика і дослідника педагогічної науки, оскільки криза сучасної освіти є наслідком кризи соціального управління, під тиском якої самозруйнувався соціальний організм СРСР, сформувався організаційний контур СНД і розбудовується Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст.

Значущість поставленої проблеми стає особливо зрозумілою у зв’язку з суперечливими поглядами на стан національної і світової системи освіти у контексті Болонського процесу. Суть полеміки досить проста і очевидна: є криза або її немає. Якщо залишити осторонь різні проміжні вислови і думки, то, по суті, формулюються два взаємовиключних погляди.

Перший: вся вітчизняна освіта (деякі заявляють, що й світова), всі її структури, включно з управлінням, переживають багаторічну глибоку і затяжну кризу. Причина цього полягає у переході світової спільноти від індустріальної до інформаційної фази розвитку.

Другий: ніякої кризи освіти в нашому суспільстві немає, відбувається природний процес її реформування, пов’язаний з об’єктивними, частково суб’єктивними і неминучими труднощами та суперечностями. Більш того, саме освіта, стверджують прихильники цього погляду, виявилася тією єдиною системою діяльності нашого суспільства, яка не тільки не втратила свого потенціалу, але і в складних умовах глибокої соціальної й навіть соцієтальної кризи досягла помітних позитивних результатів.

Не вдаючись до деталей наведеної вище антиномії, відзначимо, що криза освіти все ж таки існує, так само як існують шляхи її подолання. Крім того, приєднання України до Болонської конвенції, що відбулось у травні 2005 року,

визначило розвиток системи вищої освіти у загальному

контексті європейської інтеграції з орієнтацією на

фундаментальні цінності західної культури, а саме:

парламентаризм, неухильне дотримання прав людини, прав національних меншин, лібералізація, свобода пересування, обмеження ролі держави в суспільстві та інше, що складає невід’ємні атрибути громадянського суспільства.

Гострота проблеми полягає у потребі демократизувати освіту, оскільки серед найпомітніших явищ у світовій вищій освіті останніх десятиріч ХХ століття є її поступове перетворення з суто елітарної, що охоплювала незначний відсоток молоді студентського віку, спершу в масову, а пізніше, на початку ХХІ століття, — в загальну. Це явище супроводжується серйозними для урядів країн — навіть більш демократичних, ніж Україна, — соціальними потрясіннями, запобігти яким можливо тільки демократизацією галузі освіти і суспільства.

При цьому звернемо увагу на те, що українська вища школа стала однією з найбільших у Європі, налічуючи 2,318 млн. студентів станом на 2006/2007 навчальний рік^[56]. Керівництво вітчизняної системи освіти у своїх виступах і публікаціях наголошує на тому, що кадрові ресурси системи вищої освіти дають змогу навчати всі 100 відсотків представників вікової групи 17-22 роки.

Розбудова менеджменту освіти має світоглядно- ідеологічний вимір, оскільки нові способи світоусвідомлення, розвиток багатоваріантної соціальної уяви, надзвичайно розвинена здатність особистості до самоорганізації і соціальної відповідальності перед собою і суспільством — ось найбільш потужний інструмент коеволюції людини і суспільства у ХХІ столітті, оскільки основні здобутки людством нових можливостей у контексті його сучасної еволюції наразі лежать не у сфері найновіших біотехнологій і не у сфері генної інженерії.

Офіційно систему концептуальних ідей і поглядів української держави на основні напрями розвитку освіти визначає “Концепція розвитку освіти в Україні на 2006-2010 роки”^[57].

Актуальності проблемі демократизації управління галуззю освіти надає практика управління, що склалася за роки становлення незалежної України. Ця практика управління, на жаль, поступово бюрократизується, вступаючи у протиріччя з ліберальною моделлю розбудови українського суспільства. Майже всі ключові рішення приймаються на рівні Міністерства освіти і науки України. В країні діє досить жорстка система ліцензування спеціальностей і спеціалізацій, у якій участь громадянського суспільства зведена нанівець.

Система місцевого самоврядування, через запроваджену систему збору податків і технології розробки державного бюджету на наступний рік, а також через форми реалізації так званого державного замовлення на підготовку фахівців, практично виключена з процесу управління регіональною освітою.

В українському суспільстві давно назріла гостра потреба докорінної демократизації галузі освіти, що пов’язана з організацією навчально-виховного процесу і підходами до визначення місця і ролі студента у ньому. До цього нас спонукають декілька чинників. Коли наразі ми використовуємо ідею про необхідність “повернення суб’єкта в освіту”, то маємо на увазі цілісну людину як суб’єкт. Цінністю тут є не стільки розум людини, що здатен накопичувати теоретичні й практичні знання й навички, скільки її здатність до інноваційної діяльності й цілеспрямованого запровадження у практику нових зразків продукції і послуг.

Типовим для вітчизняних соціальних відносин довгі роки була відсутність свободи вибору як у побутовій, так і у професійній сферах. Позиція “виконавець, людина· гвинтик” не створювала умов для вибору, для прийняття рішень, для самовизначення, не давала можливості удосконалюватися у рефлексії, а виконання вказівок — у розумності. Соціальне замовлення на такого спеціаліста система національної освіти вправно виконувала протягом багатьох років панування “совдепії”. Проте, наразі настала принципово інша доба — нині потрібен конкурентноспроможний фахівець, який є самодостатнім й надзвичайно самоорганізованим.

Широка демократизація у сфері освіти передбачає формування якісно нової управлінської культури молоді і професорсько-викладацького складу навчальних закладів усіх рівнів акредитації незалежно від форм власності, - це є неодмінною умовою формування розгалуженого і здатного до самовідтворення громадянського суспільства, в якому функція управління має бути “розлита по головах” усіх його суб’єктів, як це робиться у інших країнах світу.

Як стверджують А. Власюк і Л. Ляшенко, спираючись на дослідження Всесвітнього освітнього бюро у Женеві, із 159 спроб реформ освіти невдалими виявилися 75%, вдалими — 8%. Однією з головних причин такого невиконання планів реформування та вдосконалення освіти були старі підходи і методи, надмірне захоплення адмініструванням і відмова від розширення соціальної бази реформ через залучення всіх освітян і широких мас населення^[58].

Філософи за цих обставин також не повинні стояти осторонь від суперечностей і тенденцій освітянської сфери, оскільки лише вони можуть дослідити природу, сутність, зміст та форми організації сучасного навчально-виховного процесу, перспективи ділової кар’єри особистості, конкурентноздатність випускників національних систем освіти на регіональному (європейському) ринку праці, визначити напрями та шляхи демократизації освітянської галузі у контексті саморозгортання глобальних інтеграційних процесів. До того ж відомо, що філософи під час глобальної нестабільності й нерівноважності соціальних процесів завжди виступають медіаторами або посередниками між плюралістичною моделлю розвитку суспільства, ліберальною політикою, нелінійною наукою і національними системами освіти.

Таким чином, сучасний менеджмент освіти вимагає всебічної соціально-філософської рефлексії, тому що інші сучасні наукові підходи до аналізу цього явища через їхню однобічність та фрагментарність є недостатніми для розуміння його сутності і змісту, а тому і для ефективної соціальної управлінської практики. Передусім, йдеться про зміну парадигми менеджменту освіти в умовах переходу людства до інформаційного суспільства, відмінною ознакою якого стала людиновимірність. Філософія освіти має розкрити суть терміну “менеджмент освіти” і його зв’язки з родовим поняттям “управління”, а також такими видовими поняттями, як^: “управління технічними системами”, “управління біологічними системами”, “адміністративний менеджмент”, “соціальне управління”, “управління соціальними процесами” та ін.

Поняття “менеджмент” характеризується як досить складне за своєю семантикою соціальне явище. Так, на думку П. Друкера, нюанси, які потрібно враховувати при його розгляді, роблять вказане поняття досить важким для розуміння. Це слово є специфічно американським за походженням і навряд чи може бути точно перекладене будь- якими іншими мовами, у тому числі англійською мовою Британських островів^[59].

Спрощене визначення менеджменту виглядає наступним чином: менеджмент — це вміння досягати поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект і мотиви поведінки інших людей.

Взагалі поняття “менеджмент” можна розглядати з різних поглядів, кожен з яких відкриває нові грані цього предмета. Мається на увазі, що його можна розглядати: як процес (діяльність) і продукт; як суб’єкт і об’єкт; як структуру і технологію; як формальну або задекларовану владу і неформальне лідерство; як природний дар і фахову освіту; як науку і мистецтво. Саме тому існує велика кількість визначень цього явища. Серед найбільш поширених є, наприклад, наступні визначення менеджменту:

1. Менеджмент розглядається як вид діяльності людини, спрямований на досягнення поставленої мети. Саме менеджмент створює економічний і соціальний розвиток суспільства. Він є його результатом.

2. Менеджмент визначається як процес, за допомогою якого професійно підготовлені фахівці формують організації та керують ними шляхом встановлення цілей і розроблення способів їхнього досягнення. Цей процес є інформаційним процесом, тобто процесом формування, сприйняття, передачі, обробки і зберігання управлінської інформації.

3. Менеджмент трактується як ієрархічна організаційна структура, в межах якої реалізуються функції управління. Передусім, ієрархія апарату управління знаходить своє конкретне відображення в системі управління організацією. Таким чином, апарат управління є складовою частиною будь- якої організації і збігається з поняттям “менеджмент”. Без нього організація як цілісна складова не може існувати і працювати ефективно.

4. Менеджмент розглядається як категорія людей, професійно зайнятих управлінням. Уміння ставити і реалізовувати цілі Ф. Тейлор визначав як мистецтво точно знати, що належить зробити і як зробити це найкраще і найдешевшим способом. Цим мистецтвом повинна володіти певна категорія людей — менеджерів, робота яких і полягає в організації і керівництві зусиллями всього персоналу для досягнення мети. Головним завданням управлінського персоналу є ефективне використання і координація всіх ресурсів організації (капіталу, будівель, обладнання, матеріалів, персоналу, інформації).

5. Менеджмент тлумачиться як наука та мистецтво соціального управління. У XX столітті менеджмент став самостійною галуззю знань, наукою, що має свої специфічні проблеми і способи їхнього вирішення. Наукові основи цієї дисципліни подано у вигляді концепцій, теорій, принципів, способів і систем управління. Менеджмент як наука спрямовує свої зусилля на пояснення природи управлінської праці, встановлення зв’язку між причиною і наслідком, вияву факторів і умов, за яких спільна праця людей є більш корисною і ефективною.

На підставі викладеного вище можна констатувати, що менеджмент освіти є підвидовим поняттям менеджменту або соціального управління, що, насамперед, є видовим поняттям родового явища — управління. Будь-який менеджмент — управління, але не будь-яке управління є менеджментом, оскільки поряд з ним існує управління технічними системами і управління біологічними системами. Менеджер освіти у такому випадку — це суб’єкт, що здійснює управління навчально - виховним процесом, навчальним закладом або галуззю. Філософія освіти, узагальнивши існуючі підходи до визначення сучасного менеджменту, має на меті висвітлити генези, природу, сутність, зміст, форми, види та рівні менеджменту освіти.