Категоріальні елементи і структури свідомості. Самосвідомість і рефлексія

Свідомість людини виконує ряд функцій, з якими пов’язані її ос­новні структури. Як ми вже відзначали, свідомість може бути пред­ставлена як універсальна здатність людини здобувати, зберігати, пе­ретворювати і відтворювати знання; забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей; розкриватися за допомогою системної ієрархії різноманітних процесів: почуття (відчуття, сприйняття, по­дання), розсудку (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т.ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам’яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін., а також процесів переживання і віри (сумніву, переконання, радості, пригніченості, бажання і т.ін.).

Ми також зазначали, що процес виникнення і розвитку свідомості пов’язаний з мовою і культурою. Мова в самому загальному смислі є система знаків, що служить необхідним способом мислення, самовира­ження, спілкування і комунікації людей. Її основною властивістю є си­мволізація — здатність образно представляти за допомогою одних по­чуттєво сприйманих подій інші. Символ є сукупність знаків.

Знакова або символічна функція з’являється тільки на певному етапі розвитку культури. Культура (у перекладі з лат. — оброблення, культи­вування) у самому загальному сенсі є все те, що створене людиною. То, що створено в матеріальному виробництві, створює матеріальну куль­туру, у духовному — духовну культуру. Сполучною ланкою між світом природи і світом культури є людина.

Створене людиною в духовному світі є ідеальне, яке являється най­важливішою властивістю і індивідуальної, і суспільної свідомості. Ідеа­льне є відображення у формах діяльності, свідомості і волі людини зов­нішнього світу; на відміну від матеріального — того, що відображається нашими органами почуттів і існує незалежно від них. Ідеальне є те, що створює людина у світі для задоволення своїх потреб (такий механізм діяльності людини називається об’єктивацією).

У класичній філософії виробився такий спосіб сприйняття навколи­шнього світу, відповідно до якого людина протистоїть природі завдяки своїм духовним і розумних здатностям. Це протистояння духовного і природного було оформлено у вигляді протистояння суб’єкта і об’єкта, які доповнюючи один одного з’явилися найважливішою ланкою люд­ського пізнання.

Іншим способом протистояння матеріального і ідеального є дихото­мія (єдність, що припускає взаємозв’язок) мови і мислення. Якщо мис­лення в самому загальному вигляді можна визначити як процес, що до­зволяє оперувати образами предметів, то мова є його матеріальною (застиглою в образах) формою. І хоча кількість різних мов у сучасному світі досить велика, кожна з них задає певний спосіб сприйняття світу, який задається регіональними особливостями. Національні мови обу­мовили природну комунікацію людей, наукові — штучну.

Безсумнівно, найважливішою особливістю свідомості є наявність пам’яті — мнемонічної властивості нервової системи, вираженої в зда­тності тривалого зберігання інформації про події зовнішнього і внутрі­шнього світу людини, її психіки. І хоча властивості пам’яті — внутрі­шня ознака свідомості кожної конкретної людини, завдяки її механізмам вона здатна дізнаватися і ідентифікувати природні і соціа­льні явища, пригадувати події минулого.

Кожна людина здатна домагатися поставленої мети. І єдиний меха­нізм, що спонукує людину робити кроки для здійснення задуманого, є її воля. Воля — є здатність до вибору мети діяльності і сукупність зусиль, спрямованих на її здійснення. Це особливий акт, який не зводить до свідомості, але спонукує її до дії. Воля, визначаючи поведінку людини, формує і її характер.

Одним з найважливіших способів існування людини є процес само­пізнання, що був відомий ще в античності. Сократ, що мав на увазі той факт, що саме ціннісне для людини перебуває в її душі, говорив: «Пі­знай самого себе». І в пізній античності філософи, які виявили значну активність для пошуку ідеалу мудреця, основні зусилля направили на внутрішній світ самої людини.

М. Гайдеґґер затверджував, що свідомість сучасної людини є влаш­тованою таким же способом, який її показав Р. Декарт, тому він назвав сучасну епоху картезіанською. Але тільки для тих, хто, згідно Гайдеґґе- ра, прагне осягти смисл буття, упорядкувати потік власних думок, при­вести їх у систему, тільки для тих, хто займається самоаналізом, може відкритися сенс існування, тому що цей сенс перебуває не в навколиш­ній дійсності, а в самій людині. Самопізнання є механізм цілісного сприйняття себе людиною як (розумної) істоти, що почуває і мислить. Але самопізнання властиве і соціальним групам людей (і суспільству в цілому), тому що кожна з них має свою суспільну свідомість.

До різних форм самосвідомості, що розкриваються в процесі еволю­ції мислення, можна віднести самовідчування (найпростіший зі спосо­бів виділення себе із природного світу), самокомунікацію (виділення індивідом себе із соціального середовища, усвідомлення себе принале- жним до якої-небудь соціальної групи, культурі, до певного суспільст­ва), самоздійснення (виділення свого «Я» з безлічі інших «Я» і, як на­слідок цього, самооцінка і самоконтроль).

Разом з тим існують два способи розгортання самосвідомості: зов­нішній — предметність, коли свідомість людини спрямована на зовні­шні предмети, і внутрішній — рефлексія, коли предметом аналізу по­стають механізми свідомості (наприклад, процес мислення, внутрішні почуття і переживання і т.ін.). Перший з них дозволяє людині розкри­тися на повсякденному рівні, другий — на теоретичному.

6.