Ціннісні засади сучасної педагогічної практики

Передусім, консенсус досягнутий щодо розуміння ціннісних засад сучасної педагогічної практики. Такий консенсус став можливим завдяки визначенню нової освітньої парадигми як особистісної.

Інформаційна революція останньої третини ХХ ст. призвела до системних соціокультурних змін у розвитку людства. Сучасне суспільство все частіше характеризують як суспільство знань. Але можна додати, що це суспільство знань, обсяг яких постійно зростає, а самі вони постійно оновлюються. Внаслідок цього відбувається й постійне оновлення номенклатури і змісту професійної діяльності. За таких умов затребуваним стає вже не вузькоспеціалізований фахівець, озброєний певною сукупністю знань, а професійно компетентна особистість із вираженим інноваційним потенціалом і здатністю до неперервної освіти і самоосвіти. У сучасних умовах на зміну дисциплінарній організації наукового знання приходить його міждисциплінарна організація, на зміну пануванню природничо-наукового знання приходять гуманітаризація і гуманізація науки. Загострення глобальних проблем і підсилення тенденцій глобалізації цивілізаційного розвитку призводять до необхідності становлення нової етики, для якої визначальними є принципи відповідальності, взаєморозуміння, справедливості і солідарності.

Пріоритетними світоглядними цінностями вітчизняної системи освіти також стають: цінності гуманізму, людської та особистісної гідності, соціальної ініціативи і творчості, демократизму, патріотизму, національної самосвідомості. Варто наголосити, що в умовах розбудови національної держави завжди підвищується увага до національно-історичних цінностей як фундаментальних засад формування і розвитку національної самосвідомості. Не стали виключенням і процеси державотворення в Україні. З часів набуття Україною незалежності в суспільній практиці загалом і в освітній практиці зокрема все більш виразним стає намагання якомога повніше використати виховний потенціал історичних цінностей. Але в освітньо-виховному процесі актуалізація історичних цінностей не повинна бути консервативним оспівуванням минулого. Не всі історичні цінності мають і можуть бути підтриманні, а тільки ті з них, що створюють плідний історичний контекст для функціонування і розвитку сучасних людських практик і життя людських індивідів. Для того, щоб розпізнати, які історичні цінності є життєздатними, а які вже віджили свій час, необхідно формувати і розвивати історичну свідомість як у педагога, так і в учня. Необхідною складовою розвинутої історичної свідомості є адекватне відчуття традиції, яке Е. Макінтайр влучно визначив, як “бачення тих майбутніх можливостей, які минуле створило для нашого теперішнього. Живі традиції, саме тому, що вони продовжують ще не завершений наратив, зустрічають майбутнє, чий визначений і придатний до визначення характер, наскільки він взагалі є у майбутнього, походить від минулого” [7, с.

За усієї проблематичності і специфіці буття історичних цінностей у сучасному українському суспільстві, ті цінності, які укорінені в ментальності українського народу, зберігають свій виховний потенціал і нині. До таких споконвічних ментальних установок духовності нашого народу дослідники справедливо відносять: “антеїзм — любов і вболювання за долю своєї батьківщини; кордоцентризм — висока моральна вимогливість, насамперед, до себе, як громадянина своєї держави; поліфонізм — глибока повага та зацікавленість у пізнанні духовно- культурних надбань різних народів і націй” [2, с. 227].

Для набуття системою освіти нової якості ще не досить просто проголосити відданість відповідним цінностям. Необхідно, щоб на основі визнаних пріоритетними цінностей відбувалась аксіологізація викладання навчальних дисциплін і забезпечувалась єдність змісту і форм навчання в навчальних закладах. Тому в аксіологічно орієнтованому філософсько- педагогогічному дискурсі здійснюється рефлексія двох груп цінностей: 1) тих, на які має орієнтуватись освіта нині і на перспективу; 2) тих, які мають створюватися, формуватися в самому освітньому процесі.

Перша група цінностей визначає сутнісне призначення освіти у сучасному світі, розуміння стратегічних цілей освіти. Ця група цінностей має вихідне значення. Адже саме від усвідомлення того, на що має бути спрямована освіта будуть залежати як зміст, так і форми організації усього педагогічного процесу. Крім того, в сучасних умовах саме світоглядно- ціннісний образ майбутнього виступає головною детермінантою діяльності та життєдіяльності людини. Без здатності на випередження усвідомлювати і враховувати у педагогічній діяльності виклики майбутнього, педагог і сам не зможе уникнути, висловлюючись словами Е. Тоффлера [16], “шоку від майбутнього” і не зможе застерегти від цього своїх вихованців, відтворюючи ті світоглядні цінності, які вже відійшли (або неминуче відійдуть) у минуле у суспільстві, що постійно змінюється й оновлюється.

Друга група цінностей стосується ціннісного змісту освіти і технології її організації. Причому тут є важливим не тільки визначення й організація змісту навчального процесу відповідно до першої групи цінностей, але й майстерне поєднання і реалізація освітніх і виховних завдань у педагогічному процесі.

Сучасні стратегічні цінності освіти, які засадничені принципами гуманізму і демократизму, вимагають зміни авторитарно-дисциплінарної моделі педагогічної практики на особистісно зорієнтовану. Більшість дослідників сходяться в тому, що “сутнісними ознаками цих змін є навчання і виховання особистості з максимально можливою індивідуалізацією, створенням умов для саморозвитку і самонавчання учнів, осмисленого визначення ними своїх можливостей і життєвих цілей. Методологічно це спирається на принцип природо-відповідності і мотиваційно-процесуального забезпечення навчального процесу” [13, с. 51].

Особистісно-орієнтована система освіти потребує відповідної системи світоглядно-ціннісного забезпечення. Її важливими складовими є^:

Ставлення до дитини як особистості. Це передбачає визнання в кожній дитині особистості, прийняття її індивідуальних особливостей, повагу до її честі і гідності. Така ціннісна настанова вимагає застосування інтерактивних освітніх технологій, в основі яких — розвитковий підхід та суб’єкт—суб'єктна стратегія.

Ставлення до дитини як індивідуальності. Індивідуалізація освітнього процесу передбачає вільний вибір дітьми різноманітних видів діяльності, різні ролі педагога, різнопланові за складністю, послідовністю виконання, добором матеріалів завдання. Навчальні плани, індивідуальні програми розвитку мають розроблятися з урахуванням особливостей дитини: інтересів, стилю пізнання, рівня розвитку, властивостей характеру та темпераменту, культури родини.

Ставлення до дитини як партнера з педагогічної діяльності. Таке ставлення принципово змінює позиції учнів і вчителів у педагогічний комунікації і передбачає орієнтацію вже не тільки на рольове, а на особистісне спілкування — підтримку, співчуття, дотримання вимог збереження людської гідності та взаємності, міжособистісної довіри. Особливого значення набуває застосування в педагогічному процесі таких форм навчання, які б розкріпачували учнів, стимулювали їхню мислиннєву активність, сприяли оволодінню навичками і вміннями конкретної соціальної діяльності. У цьому контексті слід також враховувати, що пробудити навчальну активність і зацікавленість учнів можна шляхом ціннісного стимулювання: в кожному навчальному закладі і в суспільстві загалом треба домагатися створення такої морально-психологічної атмосфери, де цінувалися б освіта як самодостатній процес і людина, що здобула освіту. Партнерство як принцип організації педагогічної комунікації передбачає також створення команди однодумців: педагогів, батьків, соціальних педагогів, психологів. Це необхідно для оцінювання потреб, складання плану взаємодії з дитиною.

Усвідомлення вчителем багатовимірності дитини, багатоваріативності життя і відповідно багатоваріативності способів організації педагогічного процесу.

І перша, і друга групи цінностей сучасної освіти концентруються навколо її головної мети, сформульованої ще у 1972 році групою експертів під керівництвом Е. Фора у доповіді ЮНЕСКО, - “Вчитися, щоб бути”. У цій меті поєднуються особистісне призначення освіти і її орієнтація на майбутні стани суспільства, які в період навчання підростаючого покоління тільки починають складатися. Освіта, яка в якості головної мети має “вчитися, щоб бути”, постає вже не як освіта на все життя, а як освіта, протягом усього життя, тобто як освіта безперервна і така, що розвиває креативний потенціал особистості. Завдання освіти, заснованої на цінностях креативності, дуже влучно схарактеризував американський психолог А. Маслоу: “ми повинні навчити людей бути креативними..., щоб вони були готові прийняти нове, уміли імпровізувати... Настав час нової людини, людини, здатної відірватися від свого минулого, що відчуває в собі силу, мужність і впевненість, щоб довіритися тому, що диктує ситуація, здатної якщо знадобиться, вирішувати проблеми, що стали перед нею шляхом імпровізації, без попередньої підготовки” [8]. Освіта протягом усього життя також має чотири невід‘ємні ціннісні завдання — навчити вчитися, навчити працювати, навчити жити разом, навчити жити.