Комунікаційні засади педагогічної епістемології

Специфіка сучасної епістемології полягає у тому, що вона ставить питання не про суб’єкт творення знання та знання як об’єкт, цілком залежний від свого творця, а про знання як умову і засіб комунікації, а людина постає тоді вже не як суб’єкт, а лише як один з таких засобів — нехай і надзвичайно важливий і невід’ємний засіб.

У сучасній педагогіці не лише в теорії, але і на практиці спостерігаємо перехід від схеми “суб’єкт/об’єкт” педагогічної дії до схеми “цілі/засоби” педагогічної комунікації в освітньому процесі. І якщо щодо поняття цілі у педагогіці нібито все зрозуміло — внутрішньою ціллю педагогіки, беззаперечно, визнається знання, то щодо засобів вибір доволі широкий і можна приймати щодо них цілком альтернативні рішення.

Дійсно, освіту можна розглядати лише як специфічний механізм трансляції чи ретрансляції знань, а можна згадати, що сам процес освіти — це частина життя людини, причому, як правило, найщасливіші і найяскравіші часи її життя. Чи випадково це? Можна справедливо посилатися на те, що освіту отримують, передусім, діти і підлітки, а у цьому віці все здається прекрасним і увесь світ ніби створений для тебе. Але чи можна редукувати це щастя лише до специфічного гормонального фону? Навряд чи. Адже цей фон змінюється з роками, а люди прагнуть до освіти і у більш зрілому віці. Сучасна педагогіка взагалі висуває своєю метою освіту протягом усього життя. І навряд чи повернення до освітнього процесу може повернути той стан гормонального щастя. Очевидно, йдеться про відчуття задоволення і самореалізації більш високого, духовного ґатунку. Така самореалізація, безумовно, пов’язана з причетністю людини до знань. Спочатку це задоволення людина рідко пов’язує саме з отриманням знань, однак з часом, разом зі звичкою отримувати знання, все частіше учень усвідомлює зв’язок власного особистісного зростання з черговим отриманням знання, а коли людина отримує життєвий успіх, застосовуючи знання, вона починає свідомо прагнути нового знання, логічно очікуючи разом з цим знанням отримати і новий життєвий успіх.

А якщо згадаємо, що з позиції епістемології йдеться не лише про знання у його строгому науковому розумінні, а значно ширше — про знання соціальні, тоді до уваги слід брати не лише досвід опанування навчальним матеріалом у звичному сенсі слова, але усе розмаїття процесів соціалізації, з яким має справу людина у навчальному процесі. Тут і досвід спільного навчання, і взагалі вміння підтримувати стосунки з іншими людьми у різних ситуаціях, у тому числі і за межами аудиторії. Все, що може сприяти чи перешкоджати навчанню, слід брати до уваги. І це не лише сімейна атмосфера чи стосунки між однокласниками, але й освітні традиції школи, місцевості, країни, також і політичні, економічні, культурні параметри країни, врешті-решт загальне відчуття причетності до глобальних процесів, яке поступово, але неухильно займає все більше місце у житті сучасної людини.

Всі ці параметри навчального процесу можуть бути належно оцінені і враховані з метою кращої його організації лише за умови їхнього аналізу з позицій комунікаційної парадигми. Передусім, вона вимагає висунення рівних вимог до всіх учасників педагогічної комунікації — як до всіх учнів, так і до всіх педагогів — без упереджень щодо їхніх особистих специфічних ознак (статі, раси, релігійних переконань тощо), з одного боку, і з вимогою дотримуватись спільних правил, які висуває педагогічний процес, з другого. Не може у навчанні бути іншого авторитету і судді, як успішність педагогічного процесу загалом. Усвідомлювати це мають усі учасники навчання, і за цієї умови усі вони мають право голосу щодо поліпшення навчання. Інша справа, що рішення, які впливають на організацію навчального процесу, вже потребують високої компетентності, і це ставить природний бар'єр для учнів і водночас надає певні привілеї педагогам, обмежуючи у цій царині демократію у педагогіці.

Тим самим вже педагогіка може не просто розглядатися як одна з моделей комунікаційного процесу, але і як до певної міри самостійна теорія комунікації. Адже головними у цій теорії є два питання: загальні передумови, які уможливлюють комунікацію і внутрішні бар'єри всередині самої комунікації, які створюють її учасники. Якщо перше питання здається доволі очевидним і зрозумілим, то друге допомагає прояснити саме педагогіка. Адже саме у навчанні людина, крім усього іншого, навчається простій істині: щоб підтримувати комунікацію, необхідно подолати бар'єри незнання — лише тоді можлива повноцінна комунікація з тими, хто вже “посвячені” у таїну певної галузі знань. Таким чином, створення бар'єрів у комунікації стимулює прагнення до нової комунікації, але вже на більш високому рівні майстерності.