Інституційні засади педагогічної епістемології

Інституалізація процесу освіти дала змогу, зокрема, говорити про інституційні критерії до знань як пріоритетні у їхній селекції. Знання повинні набувати нормативного характеру, для того, щоб стати суспільним надбанням, і саме такого характеру знання набувають, передусім, завдяки масовій освіті.

Поняття соціальних інститутів нині є загальновживаним. Втім, його використання у повсякденному слововжитку і у наукових теоріях є відмінним. Пересічна людина у відповідь на питання щодо інституту назве найімовірніше певний науковий інститут як певну установу, більш ерудована згадає про інститут власності або сім’ї чи навіть держави, а політично ангажована - про інститут президента або про суди як соціальний інститут. Але в усіх випадках слово інститут буде синонімом соціальної стабільності і раціональної організації певної царини суспільного життя. На відміну від повсякденного і загалом справедливого розуміння поняття “соціальний інститут” соціальна теорія, для якої, за словами Теодора Адорно, “не повинно залишатися нічого самозрозумілого і недоторканного”, повинна з’ясувати, чому соціальні інститути так сприймаються членами суспільства, як вони виникають і яку роль відіграють у суспільстві.

Передусім, варто коротко окреслити передісторію самого терміну “соціальний інститут” — як лінгвістичну, так і філософську. Походження слова “інститут” пов’язане з латиною, де institutum означало встановлення, устрій, звичай. Дійсно, саме Давній Рим дає людству взірець інституціоналізму — римське право, яке чи не вперше чітко демонструє всі основні ознаки соціальних інститутів: раціональність, формалізацію, системність, сталість, а також організацію. Завдяки цим якостям відбувається успішна взаємодія членів суспільства та гарантується задоволення людських і суспільних потреб. Певно, що філософи, які за своїм покликанням в усьому шукають сутність як щось стале і визначальне, досліджуючи суспільство, з перших філософських розвідок звертаються до проблематики соціальних інститутів. Втім, це зовсім не означає, що досліджуючи різні наявні соціальні інститути або пропонуючи нові (як це робили ще Платон у “Державі” чи Томас Мор в “Утопії”), філософи послуговувалися терміном “соціальний інститут”.

В широкий філософський вжиток цей термін входить лише завдяки позитивізму — передусім, творам Огюста Конта та Герберта Спенсера. З цього часу до цього терміну починають широко звертатися соціологи, економісти, юристи, психологи і соціальні психологи, етнологи, історики та практично усі науковці, що досліджують суспільство і людину. Визначення, які можна тут знайти, є не лише доволі різними, але підчас навіть протилежними за значенням. І все ж поняття соціального інституту може бути встановлене як щось спільне для цих досліджень.

Отже, попри свою дещо строкату історію, поняття соціального інституту у філософії має свої інваріанти розгляду. Пов’язані вони, по-перше, зі специфікою філософського погляду на соціальний феномен, а по-друге, з основними можливими його інтерпретаціями в межах цього погляду.

Завдяки філософському підходу до соціальної проблематики досягається розгляд цієї проблематики як цілісної, окремі соціальні проблеми постають як різні аспекти, виміри єдиного проблемного поля. Філософський розгляд проблеми соціального інституту постає тому як розгляд усього суспільного життя у його інституційному вимірі. У цьому полягає відмінність філософського знання від спеціального, яке локалізоване конкретно-науковим аспектом, виміром — соціальна проблематика розглядається у науці лише у якомусь зрізі, а не як така. Кожен, зокрема юридичний, політичний, економічний тощо, аспект дає змогу охопити значну частину суспільного життя, але аж ніяк не усі його прояви. Коли ж мова йде про інституційний вимір суспільного життя, то враховуються не лише усі наявні, але й усі можливі соціальні інститути — мова йде про можливість або неможливість інституалізувати суспільне життя в принципі.

Крім такого, предметного розрізнення, є і більш суттєва відмінність філософського підходу від наукового. Для науки властивий об’єктний підхід, прагнення виокремити об’єкт як такий, “в чистому вигляді”, безвідносно до будь-якого суб’єкта. Для філософії ж неможливо розглядати будь-яке знання лише як вираз якостей певного об’єкта, знання для філософії — завжди єдність характеристик суб’єкта і об’єкта, що має на увазі, між іншим, і включення самого філософа, його особистісних характеристик як до процесу формування, так і до сутнісних рис самого знання. Таким чином, філософія відрізняється від науки не лише предметною, але й світоглядною цілісністю охоплення соціальної проблематики. Соціальні інститути розглядаються не як абстрактні моделі, а як життєві обставини практичної діяльності самого дослідника. За цього дослідник повинен ці обставини осмислити не як однакові для різних людей (що імовірно, але малоймовірно), але, передусім, як спільні для себе з іншими членами певного суспільства — тоді він може зрозуміти їх як спільні і для представників інших суспільств.

Американський теоретик Джон Ролз вважає, що кожен член суспільства має можливість (і навіть повинен) у своїй уяві стати своєрідним “теоретиком” і уявити себе на місці іншого члена суспільства, навіть свого соціального “опонента”.

Цілісний підхід до розгляду соціальної проблематики характеризує також, у певному розумінні, і релігію, і політику і деякі інші форми теоретичного знання. Однак, саме філософія претендує на роль раціоналістичної методології всіх соціальних та гуманітарних наук. Навіть апелюючи у деяких філософів до містичних, ірраціональних сил, філософія обґрунтовує цю апеляцію раціоналістично. Коли застосовуємо цю тезу щодо соціальних інститутів, виявляється, що саме вони виступають таким засобом раціоналізації соціальної дії. Арнольд Гелен, представник німецької філософської антропології, взагалі розглядав соціальні інститути для людини практично як аналог інстинктів для тварин: як інстинкти керують поведінкою тварин, визначаючи всю значущу для виживання певного виду поведінку, так і соціальні інститути, за термінологією Гелена, “розвантажують людину від типових завдань виживання в умовах людського соціуму — тобто людина виконує інституційні дії майже автоматично (“інстинктивно”), не замислюючись. Звільнена від розв’язання вже успішно подоланих попередніми поколіннями однотипних соціальних завдань, людина діє за успадкованим шаблоном поведінки, а звільнений час і зусилля спрямовує на нові завдання. Тому соціальні інститути мають бути одними з перших предметів дослідження соціальної філософії — і для виявлення раціональної складової суспільного життя, і для пізнання у порівнянні з цією складовою того, що у суспільному житті не піддається раціоналізації (повністю або частково).