§ 4. Формування та розвиток мусульманської правової думки

Загальна характеристика. Мусульманське право сформувалося у середовищі арабів - корінних жителів Аравії - в період розпаду родо­племінної організації та становлення феодального суспільства в Араб­ському халіфаті у VII-Х ст.

Частина ІІ. Філософсько-правові вчення Давнього Світу проходили саме через Аравію. Найважливішим «вузлом», де перетина­лися ці шляхи, була Мекка - релігійний центр арабів, де зберігалися ку­льтові предмети із різних арабських племен.

Виникнення і розвиток мусульманського права, його джерела, структура та механізми впливу відображають взаємодію двох начал - релігійно-етичного і власне правового. Так, у складі мусульманського права виділяються дві групи взаємопов’язаних норм. Першу групу складають юридичні приписи Корану і Сунни - збірки юридично зна­чущих переказів (хадісов) про вчинки, висловлювання та навіть мов­чання пророка Мухаммеда. Другу групу складають норми, сформовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел, перш за все, одноосібної думки («іджма») найбільш авторитетних пра­вознавців, а також умовиводи за аналогією («кіяс»). У якості основопо­ложних розглядаються норми першої групи, особливо ті, які зафіксовані в Корані.

Етапи та напрямки розвитку. Історія мусульманського права, яку нерідко позначають терміном «фікс» (складова частина шаріату), почи­нається з пророка Мухаммеда (Мухаммада), який жив у 570-632 рр. (за деякими джерелами 571 р.). Мухаммед від імені Аллаха адресував деякі основні правила поведінки й норми віруючим мусульманам. Ці норми формулювались ним головним чином у публічних проповідях. Інша ча­стина юридично значимих норм склалася на основі життєдіяльності, по­ведінки Мухаммеда.

У УІІІ-Х ст. істотний вплив на розвиток мусульманського права мали ісламські правознавці й мусульманські судді - каді. Їх роль в фор­муванні мусульманської правової системи була настільки істотною, що деякі дослідники почали визначати мусульманське право як право юри­стів. У цей період почали зароджуватися головні гілки ісламу, заповню­валися правові прогалини, на основі тлумачення Корану формулюється велика кількість нових приписів.

На початку VIII ст. мусульмансько-правова доктрина лише почина-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ла складатися. Першим кроком на шляху її виникнення був «рай» - мо­жливість вільно тлумачити норми Корану і Сунни та формулювати нові правила поведінки у випадку їх «мовчання». Мусульманські вчені- юристи часто наводять переказ, який засвідчує, що пророк усіляко зао­хочував «іджтіхад» - правову ініціативу судді у випадках відсутності відповідних норм у мусульманському праві. З розвитком теорії й мето­дології права іджтіхад почав означати досягнення вищого ступеня знан­ня, що давало право самостійно вирішувати не висвітлені у Корані та Сунні питання, а муджтахідами почали називати осіб, що отримали таке право.

Бурхливий розвиток іджтіхада у VIII-Х ст. призвів до того, що му­сульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм та загальних принципів мусульманського права. Наприкінці X століття му­сульманське право канонізувалося, і «ворота пошуку» для його дослід­ників та реформаторів закрилися.

До XIII ст. мусульманське право майже втратило свою цілісність й стало правом полідоктринальним, поділеним на різні гілки. Обов'язок дотримуватися конкретної юридичної школи забезпечувався державою, її правовою політикою. В результаті наднаціональне мусульманське право виявилось розділеним та розпорошеним по різних національно- державних «квартирах» й отримало територіальну «прописку». Подібно до романо-германського права періода кодифікації, воно стало правом національним.

Джерела філософсько-правових вчень. В основі мусульманського права лежать дві групи джерел. З одного боку, це, безумовно, Священ­ний Коран та Сунна. Вони є ідейною основою всього правотворчого процесу в ісламі. З іншого боку, існують джерела, які мають правоприк- ладне значення (іджма, кіяс, шаріат фікх, рай та ін.).

Коран визнавався непорушною основою шаріату. Він має різні на­зви: Кітаб, Карім, Калам, Нур, Худа та ін. Усього зафіксовано 55 назв Корану. Він перше за важливістю джерело шаріату. Основні положення Корану були зібрані та записані більш ніж за два десятиліття після сме­рті пророка Мухаммеда при халіфі Османі. Вже тоді він був проголо­шений священною книгою, що була продиктовано Аллахом на дев'ятий

Частина ІІ. Філософсько-правові вчення Давнього Світу місяць мусульманського місячного календаря (рамазан) самому проро­кові Мухаммеду через посередництво Джабраіла. Структурно Коран складається зі 114 сур різного розміру (від 3 до 286 аятів). Сури пред­ставлені у такому порядку, що, починаючи з другої (найбільшої в Кора­ні), вони розташовані за принципом «від більшої до меншої».

Коран містить проповіді, обрядові та юридичні настанови, молитви та заклинання, повчальні розповіді та притчі. Близько 250 аятів Корану мають значення правових норм, які носять переважно загальний харак­тер. Втім жоден з мусульманських юристів не сприймає його у якості кодексу мусульманського права. Разом з тим Коран є однією з найяск­равіших пам'яток світової культури та людської цивілізації.

Використання Корану як ідейної опори Арабського халіфату та як «арабського судебника» стало причиною заборони перекладу його з арабської на інші мови. Але боротьба з іншими релігійними культами та необхідність повсюдного розповсюдження ісламу змушували богосло­вів ісламу відступати від цього принципу. Перший таджицько-перський переклад Корану був здійснений ат-Табарі в Бухарі у 961-976 роках. Потім за дозволом бухарських мулл у XI ст. Коран було перекладено з «божественнї» арабської на тюркську. До нас дійшло декілька Коранів з тлумаченням (тафсир) на старій тюркський, «кашгарській» мові у запи­су арабською графікою.

У правових нормах, що представлені у Корані, зачіпаються питання злочину та покарання. Конкретними прикладами положень Корану, що трактуються в юридичному сенсі, є приписи мусульманам цінувати ми­лосердя Аллаха та самим бути милосердними. Це і вказівка давати при­хисток «багатобожникам», якщо вони його попросили. Згідно із Кора­ном, за істинну (мусульманську) віру кожному правовірному воздадуть- ся милості Аллаха. А ті, хто переступають віру або «вигадують на Ал­лаха брехню, не будуть щасливі». Це стосується, перш за все, багатобо- жників: мусульманин мав право карати їх як іновірців.

У сурі 211 дані імперативні (обов'язкові) за своїм характером релі­гійно-юридичні заповіді та вимоги бути твердими у вірі, оскільки «щас­ливі віруючі, які ухиляються від пустослів'я, які творять очищення», до­тримуються «своїх довіреностей та договорів» тощо. Тут же стверджу­ється, що порушники цих приписів будуть розглядатися як злочинці.

Коран повен й іншими аналогічними за своїм характером нормами

й приписами. Вони залишають широкі можливості для виявлення, в пе­ршу чергу, правової ініціативи, проте у встановлених релігійних межах.

Не зважаючи на релігійно-правовий характер Корану, його не мож­на назвати юридичним кодексом у сучасному розумінні. Положень юридичного характеру, що містяться у цій священній книзі, недостатньо для того, аби вести мову про кодифікацію. До того ж це був би однобо­кий та методологічно невірний підхід до Корану, лише формальне ви­значення його сутності. Більш того, багато правових інститутів, які ма­ють величезне значення для формування та розвитку мусульманського права, у ньому навіть не згадуються.

Отже, Коран як головна священна книга мусульман, як «керівницт­во для богобоязливих» та застереження для невіруючих все ж виступає, в першу чергу, як фундаментальна богословська праця. Будучи мораль­ною та релігійно-правовою основою мусульманської держави та права, вихідним початком у процесі їх виникнення та розвитку, Коран, однак, не може розглядатися виключно як правова пам'ятка. Водночас ті кри­терії «чистоти» та «гріховності», які містяться у його сурах, сприяли ро­зробці у цілому оригінальної шаріатської заканодавчої системи.

Коран не міг бути єдиним джерелом мусульманського права. Так виникла потреба у прийнятті другого за важливістю та значимістю дже­рела шаріату - Сунни (арабське слово «ас-сунна» має величезну кіль­кість значень, як-от: звичай, вдача, традиції, спосіб життя та стан). Сун­на складається з декількох тисяч розповідей (хадисів) про вчинки Му­хаммеда, а також його висловлювання. У неї включені і його рішення на судових процесах, як збереглись у пам'яті сподвижників, учнів та послі­довників.

Сунна стала доповненням до Корану у сфері права та застосовува­лась тоді, коли у Корані не було спеціальної вказівки на вирішення тих чи інших казусів з юридичного життя.

За ступенем визначеності, згідно мусульманської доктрини, усі но­рми Корану та Сунни поділяються на дві категорії.

До першої відносяться такі, що не допускають різних тлумачень, настанови релігійного характеру та деякі норми, які регулюють взаємо­відносини людей. Більшість таких норм оформилася як приклади вирі­шення пророком конкретних конфліктів, оцінки ним окремих фактів чи як відповідь на поставлені йому питання. Вони не допускають іджтіха- да, а являють собою зрозумілі й однозначні правила поведінки, які мо­жуть безпосередньо застосовуватися на практиці.

Другий різновид складають абстрактні й недостатньо ясні приписи. Їх наявність пояснюється тим, що мусульманське право, не приділяючи багато уваги юридичним тонкощам й деталям (за винятком детального регулювання окремих видів відносин - наприклад, питань спадкування), залишає їх на розсуд мусульман та встановлює лише загальні орієнтири поведінки.

Стверджувалося, що Мухаммед прагнув не створити суспільство у строгому сенсі, а навчити людей, як чинити в усіх життєвих ситуаціях, як ставитися до того чи іншого факту, вчинку чи події. Тому багато су­часних дослідників вважають, що головним у мусульманському праві є встановлення загальних параметрів відносин між людьми на релігійній основі, а юридичні деталі вважаються другорядними, оскільки релігій­но-моральні рамки не переступаються.

Важливими для розуміння джерел мусульманського права є філо­софські праці таких мислителів, як Абу-ан-Насром аль-Фарабі (870-950 рр.), Ібн Сіна (980-1037 рр.) та Ібн Халдун (1332-1406 рр.). Багато в чому вони керувалися грецькою філософією, перш за все поглядами Платона, і значно менше зверталися до вчення Аристотеля.

Відмінною особливістю вчення Ібн Халдуна про державу та політи­ку, викладеного ним у відомому трактаті «Маккадіма» («Введення»), є поєднання філософського та юридичного підходів до держави на зага­льному тлі історико-соціологічного аналізу. Перш за все він ставив за­вдання обґрунтувати «природні закони» становлення, розвитку та па­діння держави, яку розглядав як критерій «цивілізації». Мислитель дос­лідив історичну еволюцію халіфату та розробив оригінальну класифіка­цію форм правління. За вченням Ібн Халдуна, будь-яке суспільство пот­ребує «стримуючого начала», що буде протистояти природному стрем- лінню людей до агресії та взаємного знищення. Така примусова влада й відрізняє державу від племені та є показником рівня цивілізації, якого досяг той чи інший народ.

Держава здійснює примусову владу не лише по відношенню до сво­їх підданих, а й спрямовує її у зовнішній світ. «Внутрішня» сторона цієї влади полягає у всевладді правителя, здатного силою керувати піддани­ми, реалізовувати закони, забезпечувати порядок всередині держави, збирати податки та формувати армію. Зовні верховна влада держави проявляється у її непокорі жодній іншій владі чи примусу з боку сусід­ніх держав.

У своєму розвитку держава проходить п'ять етапів: виникнення но-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА вої примусової влади замість попередньої; зосередження верховної вла­ди в одних руках після того, як правитель покінчить з усіма своїми спо­движниками, що допомагали йому прийти до влади; розквіт держави, у якому панує порядок, спокій та впевненість; перехід до насилля та дес­потичних методів правління для притиснення опозиції; занепад та ги­бель держави.

На думку Ібн Халдуна, мусульманська держава у своєму розвитку пройшла чотири етапи: повний («чистий») халіфат «праведних» халіфів; поступовий перехід до монархії зі збереженням за ним лише назви «ха­ліфат» (халіфат Аббасидів); розпад єдиної мусульманської держави та завоювання арабів іншими народами, коли держава навіть офіційно припинила іменуватися халіфатом, і голова держави перестав бути му- джтахідом.

Філософське осмислення злочину і покарання. У дослідженні теорії правопорушення мусульманські юристи виходили з двох осново­положних філософсько-богословських начал. Перш за все, вони вважа­ли, що усі вчинки і навіть думки людей так чи інакше зумовлюються волею Аллаха, але разом з тим рамки «дозволено-заборонено», встанов­лені божественним одкровенням, достатньо гнучкі аби дозволити люди­ні самостійно обирати варіант своєї поведінки в багатьох життєвих си­туаціях. Водночас неприпустимим було посягання на п’ять основних цінностей ісламу - релігію, життя, розум, продовження роду та недото­рканість власності.

Іншим принципово важливим моментом є розгляд правопорушення як ігнорування волі Аллаха. Тому, як вважали мусульманські вчені- юристи, будь-яка неправомірна у юридичному сенсі поведінка є не про­сто відхиленням від приписів мусульманського права, за яке наступає відповідна «земна» санкція, вона також осмислюється як гріх, який тяг­не за собою покарання у потойбічному світі.

Шаріат передбачав жорстокі покарання за злочини, які відповідали світоглядним орієнтирам суспільства на той час. Наприклад, стосовно крадіжки у Корані стверджується: «Злодію та злодійці відрубайте їх ру­ки як відплату за те, що вони придбали, що буде засторогою для них від Аллаха» (сура 5-а, аята 42); «Перелюбника та перелюбницю - бийте кожного з них сотнею ударів... І хай будуть присутні при їх покаранні інші віруючі» (сура 24-а, аята 2).

Смертна кара передбачалася за багато злочинів, у тому числі за від­ступництво від ісламу, розбій, навмисне вбивство. Вражає різноманіття способів, що використовувалися для страти злочинця: відсікання голо­ви, четвертування, побиття камінням, поховання заживо, удушення,

Частина ІІ. Філософсько-правові вчення Давнього Світу утоплення. При цьому жінка має бути прихована покривалом, а чоловік карався у такій одежі, яка б не дала пом'якшити тортури.

У покаранні за злочини проти життя та здоров'я людини шаріат ви­ходив з родоплемінних звичаїв арабів: визначав «ціну крові» (від араб. - «дійя», тобто викупу, в залежності від тяжкості протиправного діяння - вбивства чи нанесення поранення, каліцтва). В арабів був принцип воз- даяння за злочин, аналогічний принципу таліона «рівним за рівне», і на­зивався він «кісас»: око за око, зуб за зуб. Так, у сурі 2-й, аяті 173 чітко встановлюється: «Наказано вам відплату за вбитих: вільний за вільного, і раб за раба, і жінка за жінку».

В цілому в шаріаті розроблено цілий комплекс правил, що регла­ментують сплату дійя: за жінку плати менше, ніж за чоловіка; за вби­того християнина чи іудея - менше, ніж за мусульманина; викуп за на­вмисну дію був більшим, ніж за ненавмисну. За дію, скоєну неповнолі­тнім чи божевільним, дійя виплачувалася державою. Жінки та діти зві­льнялися від сплати дійя. Заради справедливості слід зазначити, що тюремне ув’язнення в ранньоісламський час застосовувалося дуже рід­ко. Ймовірно, це було пов’язано із кочівницькими традиціями: в’язниці можуть бути лише у міцно осілого суспільства, у містах. Тримати ж ув’язненого у палатці чи шатрі й перевозити його за собою було досить складно.

Правова філософема родинних відносин. За мусульманським за­коном категорично забороняється співжиття (зіна) з будь-ким, окрім по­дружжя. Вільний мусульманин піддавався за порушення цього закону побиттю камінням (раджм), при чому винуватця закопували до полови­ни у землю і били камінням до смерті. В інших випадках винному за­вдавали сто ударів батогом та виганяли з міста, а раб отримував вдвічі менше ударів. Ці ж правила розповсюджувалися й на жінок.

Неосудним було скоєння зіна по незнанню, наприклад, якщо шлюб виявився недійсним. Для доказу вини у цьому злочині необхідне було зізнання (ікрар) та покази чотирьох чоловіків-свідків. Зізнання, так са­мо, як і покази свідків, приймалися лише від повнолітніх осіб, які мали відповідні розумові здібності. Відсутність доказів для обвинувачення у перелюбстві вважалася наклепом (казм) і каралася 80 ударами батогом (для раба 40 ударів).

В осмисленні шлюбних відносин важливе місце посідає поняття пе­релюбства, за яке наступає найжорсткіше покарання. Особлива суспіль­на небезпека даного злочину, за мусульманським правом, обумовлена тим, що воно посягає на одну з основних захищених законом цінностей - продовження роду, загрожуючи водночас нормам моралі й інтересам

сім'ї. Не випадково у Корані можна знайти чимало віршів (аятів), які рі­зко засуджують перелюб.

Висновок. Мусульманська правова культура характеризується низ­кою системоутворючих рис, які відображають особливості матеріально­го і духовного буття ісламської цивілізації:

по-перше, це злиття духовного і світського начала, релігійної і дер­жавної влади у мусульманському суспільстві;

по-друге, вкорінена у правову свідомість мусульман ідея невідво­ротності долі і пов’язана із нею пасивність. Це не означало, що вони, покладаючись в усьому на Аллаха, переставали якось розвиватися. Іс­торія знає чимало прикладів рішучості і войовничості мусульман, осо­бливо, коли мова йшла про боротьбу з невірними; індивідуальна енер­гія, ініціатива і наполегливість у досягненні цілі ісламом ніколи не за­перечувалася;

по-третє, для правових традицій мусульман характерний сильний акцент на обрядовості з її чітко регламентованими молитвами, щоміся­чним постом, паломництвом тощо. Традиції такого роду виховували звичку до покори, дисциплінованості і головне - нівелювали роль самої особистості в облаштуванні власного життя.

І нарешті четверта особливість мусульманської правової культури полягала у притаманній їй ідеї рівності людей - «перед Аллахом усі рі­вні».