§ 4. Методологічна місія філософії права та необхідний для її реалізації інструментарій

Необхідність міждисциплінарного аналізу основопокладаючих для правової сфери принципів зумовлена не лише внутрішньою логікою і тенденціями розвитку науки, але й потребами та запитами практики, що

Марченко О.

• по-перше, інтегрувати, систематизувати й узагальнювати знання та інші досягнення різних галузей юридичної науки, тим самим ство­рюючи цілісно-системну картину правового життя суспільства;

• по-друге, здійснюючи глобальний синтез усіх напрямів юридич­ного знання, збагачувати себе й озброювати кожну із галузей загальною правовою концепцією, у відповідності із якою кожна галузева юридична наука досліджує свій специфічний предмет як частину правового цілого.

Навіть досконале знання, скажімо, цивільного або кримінального законодавства, не може забезпечити сформованість в людини повноцін­ного уявлення щодо ролі права у житті суспільства, його можливостей, результатів дії на тому чи іншому історичному відрізку.

Методологічна місія філософії права полягає у тому, щоб виявля­ти шляхи і способи пізнання права в усьому його об’ємі, внутрішні зв’язки й тенденції закономірного розвитку усіх правових явищ і проце­сів у їхній єдності, цілісності і системності.

Філософія права - це не лише понятійне осмислення й обґрунту­вання правової реальності, але й критика антиправових законів, антип- равової влади, антиправових форм відносин між людьми, плутанини у розумінні права і закону.

Однією із невирішених ще з часів римської, а особливо середньові­чної юриспруденції проблем залишається співвідношення природного і позитивного права.

Філософія права має давню і багату історію. Якщо в епохи Антич­ності і Середньовіччя проблематика філософсько-правового напряму розроблялася в якості фрагмента або аспекту якоїсь більш загальної те­ми, то вже у ХУІІІ столітті вона оформилася в окрему наукову дисцип­ліну, у витоків якої стояли німецький юрист Г. Гуго і філософ Г.В.Ф. Гегель.

Загалом же оформлення філософії відбувалося як пошук «правиль­ного шляху» пізнання світу, як розвиток раціонально-теоретичної фор­ми світогляду. Філософія є своєрідним дороговказом у дослідженні най­різноманітніших проблем, у тому числі й політико-правових. Водночас вона виступає і як інструмент, як метод пізнання дійсності. У широкому розумінні методологічною основою філософії права є той чи інший фі­лософський напрямок, філософська школа, у контексті якої і здійсню­ється філософський аналіз політико-правових явищ. Обрана дослідни­ком філософська школа визначає його ціннісні і філософсько- методологічні уподобання.

Історія політико-правової думки (особливо ХІХ - ХХ століття) по­казала, що філософія права здатна розвиватися на основі будь-якого з існуючих напрямів: платонізму, аристотелізму, томізму, кантіанства, ге­гельянства, марксизму, позитивізму, фрейдизму, феноменології, праг­матизму, екзистенціалізму тощо.

1. Позитивізм, засновником якого вважається Огюст Конт (1798 - 1857 рр.), проголосив відмову від умоглядної філософії (яскравим прик­ладом якої, на думку Конта, може слугувати німецька класична філосо­фія). Позитивісти запропонували обмежити предмет наукового пошуку виключно емпіричними фактами. Істинна філософія, стверджували во­ни, являє собою суму знань усіх наук про явища, які об’єктивно, на ем­піричному рівні, доступні людській свідомості.

Позитивізм швидко набув популярності і став методологічною ос­новою для багатьох суспільних наук, в тому числі і юридичних. Пози­тивістська методологія обумовила появу такого напряму в теорії права, як юридичний позитивізм (що передбачав аналіз тексту правових актів безвідносно до їх соціального змісту і оцінки з позицій моралі) і соціо­логічний позитивізм (дослідження держави і права у зв’язку з іншими соціальними явищами). Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на беззастережній вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук бу­ло перенесено у правові науки. Позитивістами проголошувався культ права, зміцнення авторитету держави і права.

Методологія позитивізму завжди широко використовувалася теоре­тиками права, адже будь-яке дослідження так або інакше передбачає ви­вчення політико-правової реальності на емпіричному рівні.

2. Діалектичний матеріалізм (марксизм) - розроблений К. Марк­сом і Ф. Енгельсом філософський напрямок, що спирався на систему ге­гелівської діалектики, трансформовану в дусі матеріалістичного моніз­му ХІХ століття. До основопокладаючих принципів матеріалізму нале­жать твердження про те, що єдність світу полягає в його матеріальності, що матерія існує незалежно від свідомості і поза нею, що матерія пер­винна і первородна, а свідомість вторинна і похідна.

Суть революційного перевороту, здійсненого Марксом і Енгельсом у філософії, полягають в поширенні матеріалізму на розуміння історії суспільства, в обґрунтуванні ролі суспільної практики в розвитку лю­дей, їх свідомості, в органічній сполуці і творчій розробці матеріалізму і діалектики.

Метод діалектичного матеріалізму мав непересічне значення у справі пізнання політико-правової дійсності, що знайшло своє виражен­ня у створеній Марксом формаційній типології держави і права.

3. Феноменологія - вчення, в основу якого покладено спеціальний метод феноменологічної редукції, що відбувається в два етапи: ейдичної редукції (на якому під сумнів ставиться цінність вихідного для багатьох наук вірування у реальність зовнішнього світу) і трансцендентальної редукції (коли під сумнів ставиться вірування в реальність «Я» як час­тини зовнішнього світу). Його родоначальниками вважаються Е. Гус­серль, Ф. Брентано і М. Хайдеггер. У межах феноменологічного підхо­ду його засновники намагалися відійти від суб’єктивізму (психологізму) при визначенні всіх соціальних феноменів (у тому числі й права) й на­близитися до об’єктивізму, який має трансцендентальний характер та не залежить від емпіричної дійсності.

Звідси бере початок відоме програмне положення Е. Гуссерля, яке він розробляв у межах феноменології: «Назад до речей». Суть його по­лягає в утвердженні самодостатності «речі» - соціальної чи правової ре­альності. Водночас взаємодія із реальністю повинна відбуватися за до­помогою первинного досвіду соціального суб’єкта (суб’єкта права). Це означає, що людині надана можливість пізнавати навколишній світ за допомогою певних форм пізнання, і саме завдяки їм буття, відображене в свідомості, стає реальністю.

Феноменологічний підхід до розуміння права передбачає інтер- суб’єктивне сприйняття права у контексті правової реальності, до якої суб’єкт залучений у процесі спілкування з іншими суб’єктами правових відносин. У цій ситуації усі соціальні суб’єкти є активними індивідами, які мають суперечливі, але водночас й однотипні інтереси. Ці інтереси вони не в змозі реалізовувати самостійно, а тому єдиним можливим способом існування індивідів у суспільстві виступає соціальне спілку­вання - конфлікт або співробітництво у формі стосунків Одного з Ін­шим та всіма Іншими, тобто саме у публічній площині на підставі взає­много визнання певних прав і обов’язків.

Головна небезпека феноменологічного підходу полягає в тому, що концентрація уваги не на об’єктах реального світу, а на ідеальних обра­зах, спродукованих свідомістю у ході пізнання, породжує суб’єктивізм, зокрема в осмисленні правових явищ.

4. Прагматизм. Ця філософська течія зародилася в межах позитиві­стського напряму, що відмежувався від традиційної метафізичної про­блематики, постулюючи головним завданням науки пошук відповіді не на питання «Чому?», а на питання «Як?». По суті, прагматизм запропо­нував свій варіант розв’язання основного питання філософії щодо пер­винності духу або матерії. У своїй концепції істини він прагне поєднати матеріалізм та ідеалізм. Головним критерієм істини є корисність, а вона може мати як ідеальне, так і матеріальне втілення.

Прагматисти виходили з того, що істину слід розуміти не як над­людський або всезагальний ідеал, а як продукт людських потреб. Звідси висновок: істинним буде не те, що відображає або відтворює дійсність, а те, що «допомагає» людині, «працює» на неї. Таким чином, істина вияв-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ляється залежною від людини, її бажань, це - «робоча конячка», яка ці­лоденно працює у полі, тоді як істина метафізиків являє собою чисту, благородну схему, що доступна лише обраним.

5. Релігійна філософія. Віровчення, в якому релігійна догма набу­ває вигляду раціоналізованої теоретичної системи, також може вважа­тися філософією. Яскравий приклад - християнська філософія (А. Бла­женний, Т. Аквінський, Ж. Марітен, М. Бердяєв) пронизана ідеями грі­ховності життя, невідворотного кінця світу і встановлення царства Бо­жого на землі.

Застосування християнської філософії в якості метода у політико- правовому дослідженні означає, що держава і право розглядаються че­рез призму біблійних догматів. Релігійна філософія містить багато цін­них думок щодо сутнісного змісту та особливостей функціонування держави і права, проте усе це раціональне знання підпорядковане єдиній меті - обґрунтувати залежність правової дійсності від волі Бога.

6. Екзистенціалізм - філософія «існування» - напрям у філософії XX століття, що розглядає людину як унікальну духовну істоту, здатну до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, що передбачає відповідальність людини за результат свого вибору. У цьому контексті екзистенціальне право виступає як справжнє право, що відпо­відає «істинному існуванню», екзистенції, а закон (позитивне право) - як щось відчужене від людини і протилежне її екзистенціальній сутнос­ті, як об'єктивована форма вираження «неістотного існування».

Екзистенціальний підхід характеризується тим, що соціальна при­рода і функції права розглядаються з позицій індивідуальної сутності людини, як вираження специфічних умов її конкретного буття. Існуван­ня ж елементів саморегуляції у поведінці людини екзистенціалізм пояс­нює наявністю у кожному індивіді особливого духовного світу, що ви­значає його мотиваційну і діяльнісну спрямованість у побудові право­відносин.

Прибічники цього підходу вивчають право і правові інститути як форми індивідуальної та колективної життєдіяльності, як засоби співіс­нування людей. Ось чому в методологічній площині вирішальна роль відводиться психологічному (екзистенціальному) аналізу сприйняття права і суб'єктивної оцінки правових процесів на всіх рівнях соціальної структури.

На сьогодні філософія права покликана виконувати низку загально- методологічних завдань, зокрема у напрямі встановлення міждисциплі-

нарних зв’язків між юриспруденцією, філософією та цілим комплексом гуманітарних наук, а також у самій системі навчання правовим дисцип­лінам.

Своєрідними «полюсами» в осмислення права, його протилежними пізнавальними парадигмами слугують правовий позитивізм і теорія природного права, які по-різному інтерпретують природу права - відпо­відно як одновимірної або багатовимірної реальності.

Правовий позитивізм утверджує як єдине істинне лише позитивне право - реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично ві­дчутний (і тому «позитивний») нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволена та юридично недозволена поведінка і постановляються судами або іншими державними установами юридич­но обов'язкові імперативно-владні рішення. Тобто позитивне право роз­глядається як штучне створення цивілізації, як прояв владної волі конк­ретних соціальних суб'єктів, у першу чергу, держави.

Теорія природного права зазнала протягом історії свого розвитку значних трансформацій, оскільки змінювалися її складові «ідеї- одиниці» - уявлення про характер й нормативно-ціннісний зміст приро­дного права.

У західній філософській традиції можна виділити наступні етапи розвитку ідеї природного права: натуралістично-космологічний; теоло­гічний та раціональний. Зміна цих етапів була викликана відповідними змінами домінуючого типу світогляду. Це зазвичай призводило до поя­ви нового типу суспільної організації, яка вимагала створення нових ти­пів нормативно-правового регулювання суспільних відносин.

(1) Натуралістично-космологічне обґрунтування ідеї природного права виникло разом із самою філософією. Його створення ознаменува­ло появу нового погляду на людину, яка на засадах природної єдності з іншими людьми підпорядковується законам природи. Першими сфор­мулювали концепт природного права софісти. Юснатруалістичні конце­пції Аристотеля та стоїків надали цій ідеї телеологічного і універсаль­ного характеру.

(2) Християнське теологічне обґрунтування природного права слід шукати у філософсько-правових поглядах Августина Аврелія. Значення Г. Гроція, Х. Вольфа і Г. Лейбніца, як теоретиків природного права, по­лягає в остаточному утвердженні раціоналістичного методу у філософії права. І. Кант займає визначне місце у когорті розробників ідеї природ­ного права. Його заслуга полягає у відмові від «статичного» розуміння природного права. Такий підхід знайшов свій подальший розвиток у не- окантіанців, а потім і у прихильників ідеї природного права в ХХ сто-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА літті. Таким чином, кожний новий етап еволюції природного права був зумовлений зміною концептуальних засад власне філософського знання.

Наприкінці ХХ століття сформувалася тенденція до відродження ідеї природного права. Це відродження спричинило появу нових типів її обґрунтування, що значною мірою пов’язано із поступовою деконстру- кцією модерних світоглядно-філософських систем. Концепції «відро­дженого природного права» посилалися на різні джерела, починаючи від класичних - неотомістської та аристотелівської - філософських док­трин (зокрема, слід відзначити концепції Ж. Марітена, Д. Фініса, Л. Штрауса та ін.), закінчуючи некласичними антропологічними, психо­логічними і соціологічними доктринами, обґрунтованими Р. Нозіком, Дж. Ролзом, Л. Фуллером та іншими. Відповідно, розроблені у другій половині ХХ століття юснатуралістичні доктрини, враховуючи всю їх різноманітність, можна умовно об’єднати у дві основні групи: класичні і некласичні. Аналіз, розробка, синтез та узагальнення цих доктрин мо­жуть стати теоретичною основою для нових синтетичних концепцій природного права, адекватних постмодерній епосі.