Кант і німецький ідеалізм

Говорять, що Іммануїлу Канту (1724-1804) належить «копер- ніканська революція» у філософії, а його самого за значимістю

5.1. Кант порівнюють із самим Платоном. Що ж це означає?

Усі попередники Канта вважали, що роз просто приймає досвід як даність, приймає все не перебираючи, інакше кажучи, розум, суб’єкт «крутиться» навколо об’єкта пізнання, а дос­від - «пише» у свідомості все, що йому заманет ся.

Саме дослідженню цих структур і механізмів, за допомогою яких розум здійснює власну активність, і присвячена вся філосо­фія Канта. Однак давайте спочатку з’ясуємо, що ж це за струк­тури? Перед цим розкриємо зміст кількох важливих понять кан­тівської філософії.

Все, що існує в розумі, і не залежить від досвіду (наприклад, арифметичні судження тощо) Кант називає «апріорним»^[112], а те, що залежить від досвіду - «апостеріорним»^[113]. Серед апріорного є те, що вмонтоване в наш розум від природи. Кант називає його «трансцендентальним».

Що ж це за трансцендентальні апріорні структури активного розуму? Насамперед Кант розрізняє три види активності розуму. Розум, на його думку: а) пізнає світ; б) чинить моральні вчинки; в) здійснює естетичні судження (тобто вирішує, що є красивим, а що ні). Дослідженню трансцендентальних апріорних структур, за допомогою яких розум здійснює всі ці три види активності, при­свячені три частини філософії Канта, викладені у трьох книгах:

1. «Критика чистого розуму»^[114] - дослідження трансцен­

дентальних апріорних структур, за допомогою яких розум пізнає світ.

2. «Критика практичного розуму»^[115] - дослідження транс­

цендентальних апріорних структур, за допомогою яких розум ре­гулює поведінку та здійснює моральні вчинки.

3. «Критика здатності судження»^{[116] [117] - дослідження трансцен­дентальних апріорних структур, за допомогою яких розум судить про красу.}

Розглянемо детальніше всі три частини Кантівської філософії:

1. Критика чистого розуму. Розум, на думку Канта, пізнає світ через чуттєвість і розмисел¹¹¹. Двома трансцендентальними, тобто вмонтованими в розум, структурами чуттєвості Кант вважав прос­тір і час. Вродженими трансцендентальними структурами розмислу є категорії^[118] формальної логіки, які свого часу виділив ще Арісто- тель: одиничність, множинність, цілісність, реальність, відкидання, обмеження, субстанція й акциденція, причинність і залежність, взає­модія, можливість, існування, неіснування, необхідність, випадко­вість.

2. Критика практичного розуму. Вмонтовану в розум транс­цендентальну структуру, що регулює нашу поведінку, Кант називає «категоричним імперативом» (від лат. imperativus - наказ, правило, що вимагає беззаперечного виконання). Кант дає кілька формулювань категоричного імперативу: 1) «Чини так, щоб мак­сима твоєї волі завжди могла стати принципом основи загального законодавства»; 2) «Чини так, щоб ти завжди відносився до люд­ства і у своїй особі, і у особі будь-кого іншого як до цілі, і ніколи не відносився до нього тільки як до засобу»; 3) «Чини згідно такої максими, яка могла б у той же час стати всезагальним законом». Цей імператив можна подати у більш простій формі, пере­фразувавши його наступним чином: «Перед тим, як щось вчи­нити, подумайте, чи хотіли б ви, щоб так само почали чинити всі інші». Саме це правило і є тим, на основі чого людина регулює свою поведінку. Наприклад, мені захотілося спалити будинок су­сіда, який псує вигляд із вікна. Що утримує мене від цього вчин­ку, якісь зовнішні чинники (правосуддя, релігія)? Ні! Просто я підсвідомо розумію, що коли всі так само почнуть робити, то, зрештою, спалять і мій будинок, тобто мій вчинок не може стати «всезагальним законом»^[119]. Кожна людина зобов’язана підпоряд­ковуватись категоричному імперативу, а тому обов’язок є чи не головною моральною категорією. А як же тоді бути з людською свободою? Кант вважає, що свобода не означає вседозволеність. Слідування категоричному імперативу є свободою.

3. Критика здатності судження. Що ж є трансцендентальною основою естетичного судження, тобто судження про красу. Кант вважав, що такою трансцендентальною апріорною структурою, вмонтованою в наш розум, є ідея про те, що все у природі має ціль, тобто так звана телеологічна ідея. Якщо річ відповідає своїй меті і призначенню, то вона сприймається як «красива», якщо ні - як «потворна».

Трансцендентальні апріорні структури - це інструменти, якими користується розум, але як і будь-які інші інструменти, вони обме­жені у своїх можливостях. Молоток - це інструмент, але за його допомогою не можна пробити броньоване залізо, так само і транс­цендентальні, апріорні структури є обмеженими у своїх можливос­тях. Тому виявлення апріорних структур є одночасно і встановлен­ням меж людського розуму, критичний аналіз його можливостей. Саме тому Кант називає свою філософію «критикою». Розум від­бирає від дійсності тільки те, що може обробити за допомогою своїх трансцендентальних структур. Річ, яка залишається недо­ступною для розуму, Кант іменує «річчю-в-собі», на противагу «речі-для-нас», яка може бути осмислена. Наше пізнання обмежене тільки «речами-для-нас», однак людський розум весь час чомусь намагається «вискочити» за межі своїх можливостей, встановлених трансцендентальними структурами, така його природа. Людина по­стійно намагається дослідити власну душу, Бога, Всесвіт, тобто те, що вона не може осягнути принципово. Людський розум неначе голуб, що прагне вилетіти за межі атмосфери, не розуміючи, що атмосфера це не те, що заважає польоту, а те, без чого політ неможливий.

Значення філософії Канта є безпрецедентним. З одного боку, у його системі ми знаходимо сліди попередньої філософської тра­диції: емпіризму, раціоналізму, філософії Вольфа, Спінози, про­світницьку ідею автономії моралі тощо, а з іншого - це цілковито нова перспектива бачення світу людини з точки зору ідеї актив - ності людського розуму, яка стане визначальною для всієї наступ­ної філософії і насамперед трьох німецьких мислителів світового рівня, послідовників Канта, творчість яких прийнято позначати словосполукою «німецький ідеалізм».

5.2. Романтизм як реакція на крах ілюзій Просвітництва та його вплив на німецький ідеалізм

Кант не був ідеалістом, однак його наступники, ґрунтуючись на його ідеї активного розуму, поклали цей розум ні тільки в основу людського життя, але й світобудови. Це сталося під впли­вом культурного явища, яке називається романтизмом^[120]. Роман­тизм був реакцією на безлад та кровопролиття, яке породила французька революція. Його суть - це втеча від дійсності, пре­зирство до реальності, намагання замкнутись у світі чистих іде­алів, відкрите неприйняття дійсності, втеча у світ фантазій, мрій, ідеалів. Це - песимізм, тлумачення історичних сил як таких, що знаходяться поза реальною повсякденністю.

У романтиків на перший план виходить духовність, людська суб’єктивність, інколи навіть увесь світ тлумачиться як дух^[121].

Романтичні тенденції, як буде видно із викладеного нижче, були притаманні й німецькому ідеалізмі. Визнання всієї навко­лишньої дійсності ілюзією (Фіхте), або ідеальним духом (Геґель), одухотвореною природою (Шеллінґ) - все це ідеї народжені романтизмом.

Хронологічні рамки романтизму припадають приблизно на 1795-1830 роки.

5.3. Фіхте

Йоганн Ґотліб Фіхте (1762-1814)^[122] слідом за Кантом акцентує увагу на активності розуму. На думку Фіхте, розум - це активність, яка народжує відчуття. Світу поза людиною, її відчуттям не існує. «Розум..., - писав Фіхте, - сам по собі активний і абсолютний, а не пасивний, бо саме він - перше і найвище начало, йому нічого не передує... він сам дає буття»^[123]. Наш активний розум народжує і думки, і образи. Поза розумом нічого не існує. З подібним поглядом ми вже зустрічались, коли розглядали філософію Берклі. Однак перед Фіхте постало теж саме питання, що і перед Берклі. ^rτ о наша свідомість, яку Фіхте називає «Я», роджує і думки, і образи реальних предметів, о чому ми можемо керувати нашими думками, образами реальних предметів - ні, адже, якщо редмет перед нами є лише продуктом нашої відомості, то чому ми не можемо зробити так, цоб ці предмети, наприклад, зникли? Ми знаємо, що Берклі, відповідаючи на це питання, стверджував, що це Бог вкладає предмети у нашу свідомість. Фіхте вирішує цю проблему інакше; він стверджує, що образи реальних предметів - це продукт не нашої свідомості, а - нашої підсвідомості, яка, як відомо, від нас не залежить (Фіхте називає її «не-Я»). Це «не-Я» є по суті кантівська «річ-у-собі», однак «не-Я» не існує поза розумом, воно знаходиться в ньому, а коли нам здається, що ми пізнаємо образи довкілля, то насправді - це наше «Я», тобто свідомість, поступово поглинає «не-Я», а саме підсвідомість. Отже, «річ-у-собі» посту­пово стає «річчю-для-нас», що, власне, заперечував Кант. Цей процес Фіхте називає діалектикою. Людина намагається повністю зжити підсвідоме, хоча ця мета є недосяжною. Людина, яка розши­рює свою свідомість і поглинає підсвідомість, наближається до Бога, бо тільки він володіє абсолютною і повною свідомістю. Отже, будь-який філософ прагне стати Богом.

Така у найзагальніших рисах філософія Фіхте. Вона є, по-суті, розвитком філософії Канта, однак Фіхте привносить у власну філо­софію ще один важливий момент. Його система поглядів є ідеаліз­мом, точніше суб’єктивним ідеалізмом, тобто визнанням першо­основою ідеального людського розуму. Своєрідними формами ідеа­лізму стане також філософія двох наступних видатних німецьких мислителів Шеллінґа та Геґеля. Отже, те, що в літературі називають «німецьким ідеалізмом» - це, по суті, творчість трьох німецьких мислителів - Фіхте, Шеллінґа та Геґеля.

5.4. Шеллінґ

чись, природа набуває все більшої і більшої свідомості. У тварини вже більша ступінь свідомості, ніж у не­органічної природи, і, зрештою, вер-

шиною природи є людина - істота, в якої розум стає свідомим. Про-

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775-1854)^[124] не погодився із думкою Фіхте, що довкілля, природа - це тільки продукт нашого підсвідомого. На думку Шеллінґа, природа і Дух невіддільні одне від одного. Матерія - це лише «дух, що застиг». Інакше кажучи, все у,i⅛ світі одухотворене, все має розум, і цей розум є активним, як стверджував Кант. Речі відрізняються між собою тільки ступенем сві­домості. Нежива природа теж одухотворена, однак її духовність має підсвідомий харак- - тер. Вона - незрілий розум, в якому свідо­мість ще не викристалізувалась. Розвиваю- цес пізнання світу є фактично прониканням свідомої природи у глибини своєї підсвідомості. Шлях пізнання від суб’єкта до об’єкта - це «філософія Духу». Вона подібна до тієї, яку проголошував Фіхте. Зворотній рух від природи до свідомості - від об’єктивного до суб’єктивного - це «філософія природи». Обидва шляхи Шеллінґ називає діалектикою. Однак він, на відміну від Фіхте, не надає перевагу «філософії Духу». Істинною філософією є поєднання обох шляхів, яке він називає «трансцендентальною філософією». Таке поєднання є фактично синтезом свідомого і підсвідомого, що можливий тільки в «естетичній активності», тобто мистецтві. Отже, трансцендентальна філософія - це філософія мистецтва. Шеллінґ мріяв про час, коли філософія і наука віллються в лоно мистецтва, утворивши «нову міфологію».

Цей «естетичний ідеалізм» мав величезний вплив на охоплену духом романтизму тогочасну Німеччину.

5.3. Геґель

В особі Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831)^[125] німецький ідеалізм разом із кантівською ідеєю активності розуму набули найвищого розвитку.

Геґель вважає, що вся дійсність - це безкінечний активний ра­ціональний Дух, що саморозивається і пізнає сам себе. Його само­розвиток і самопізнання Геґель називає діалектикою.

Діалектика, саморозвиток і самопізнання дійсності відбуваєть­ся за знаменитою Геґелівською схемою: теза - антитеза - син­тез. Будь-яка річ існує для себе і пізнає насамперед себе (теза), вона також усвідомлює існування чогось відмінного, протилежно­го собі і пізнає це відмінне (антитеза), зрештою, річ і її протилеж­ність синтезуються, утворюючи нову річ (синтез)^[126]. Цій законо­мірності, на думку Геґеля, піддається вся дійсність.

1. Дух є насамперед Ідея, або Суб’єктивний Дух (теза)^{[127] [128] [129] 128 129.}

2. Ідея пізнає дещо відмінне від себе, свою протилежність - Природу¹* (антитеза).

3. Нарешті, Ідея, або Суб’єктивний Дух, утво­ривши синтез із Природою, стає тим, що Г еґель називає Абсолютним Духом¹⁹.

У кожному з цих трьох моментів існув ня Духу є ще три моменти, які виявляють схемою: теза - антитеза - синтез, а в них три й т.д.

Якщо вся дійсність є Дух, що саморозвив єтся, то людське пізнання є нічим іншим, як г знанням Духу самого себе, а отже, частиною його життя, що теж піддається діалектичній закономірності. Таким чином, пізнання - це теж потрійний процес: а) тези - стверджен­ня поняття, яке, розвиваючись, приходить

до свого заперечення, причому розвиток відбувається шляхом абстра­гування, нехтування деталями об’єкта, що веде до протиріччя; б) анти­тези - заперечення поняття. Зрештою, теза «знімає»^[130] своє заперечен­ня, утворюючи в) синтез - поняття більш високого рівня.

Застосовуючи цю схему, Геґель дуже детально дослідив дійсність, проникнувши у найвіддаленіші її куточки.

Творчість Геґеля була надзвичайно впливовою у ХІХ та власне й у ХХ столітті. На її основі базувалися богослівскі, теїстичні, ідеалістич­ні системи й одночасно натурфілософські і матеріалістичні. Його по­літичні ідеї брали на озброєння демократи і монархісти, ліберали, со­ціалісти і анархісти. Чимало філософських систем більш пізнього часу ґрунтувалися на критиці геґелівської філософії.

Філософія Геґеля й зараз вражає своєю потужністю і величчю. Вона є гігантською системою людського знання, що може зрівнятися з ученнями Платона, Арістотеля чи Канта.

Система філософії Геґеля

Роки життя Канта та представників німецького ідеалізму

5.4. Чому філософію Геґеля називають «вершиною класичної фі­лософії»?

Філософію Геґеля називають вершиною класичної філософії, і це не безпідставно. Дійсно, той спосіб філософування, про який ми розповіли у розділі, присвяченому Платону, пройшовши тривалий історичний шлях, здобув у філософії Геґеля свого най- величнішого вираження. Давайте спробуємо це уяснити.

Насамперед, філософію Геґеля можна розглядати одночасно як самостійне знання і як своєрідну суму всіх попередніх класичних систем. Так, поняття «діалектика», яке застосовує Геґель, близьке до платонівського. У Платона, як ми пам’ятаємо, діалектика - це пере­хід від менш загального поняття, до більш загального, який теж від­бувається через відшукання протиріччя в самому понятті. Однак Ге­ґель критикує Платона за те, що у нього поняття ніби «завмерли» у світі ідей, є нерухомими, «мертвими». Геґель навпаки стверджує, що поняття мають саморух, він, як і інші представники класичної філософії, Кант, наголошує на активності розуму і таким чином від­межовується від Платона, хоча це не заважає йому використовувати близьке до Платонівської філософії поняття Ідеї.

Геґель близький також до поглядів Фіхте. Однак, якщо у філо­софії Фіхте саморухомим духом є суб’єктивний, людський Дух і поза ним нічого не існує, то в Геґеля суб’єктивний (людський) дух - це тільки один із моментів становлення об’єктивного Духу. Окрім того безкінечне подолання свідомістю підсвідомого Геґель називає «дурною безкінечністю».

Синтез Природи й Ідеї дещо нагадує філософію Шеллінґа, од­нак на думку Геґеля, останній помилявся в тому, що розглядав Дух і природу як одне і те саме. За Геґелем, - це знову ж таки мо­менти розвитку і розгортання об’єктивного Духу, які слід чітко розрізняти. Філософія Шеллінґа, що їх не розрізняє, є ніччю, де «всі кішки сірі», - як образно висловився сам Геґель.

Ознаками класичної філософії, як особливого способу філосо­фування, як ми вже писали раніше, є прерогатива розуму і раціо­нальності, завершеність і всеохопність. Але чи не є філософія Ге- ґеля, яка всю дійсність зробила раціональним Духом, найбільш «раціональною» з усіх попередніх? Чи не є філософія, яка до­сліджує абсолютно всі сфери людського життя на основі однієї схеми і одного методу, найбільш всеохоплюючою. Чи не є вона також максимально довершеною? Звичайно ж є!

Можливо саме тому, за свідченнями Г ерберта Маркузе, «перші десятиріччя після смерті Геґеля були пронизані глибоким переко­нанням у тому, що філософія наблизилась до свого кінця». Однак насправді до кінця наблизилася не філософія, а лише один із способів філософування - «класична філософія».

6.