Відродження і Реформація - це антифеодальні, ранньобуржуазні культурні феномени, що докорінно зруйнували підвалини старого, сере­дньовічного світу.

Розрив з домінуючим феодальним устроєм життя, що поступово перетворювався на анахронізм, утвердження принципово но­вих стандартів людського буття - ось, що було основним змістом цих знакових для усієї європейської культури подій.

Початок епохи Відродження справедливо пов’язують із відкриттям у ХУ - ХУІ століттях природи як об’єктивної реальності і предмета глибокого дослідження. В цей час «руйнується» замкнений фізичний простір Середньовіччя, розширюються межі свідомості, змінюється ста­влення людини до самої себе і своєї ролі у світі, а відповідно і тип мис­лення. Людина постає у центрі безмежного світу, і для неї принципово важливим стає усвідомлення своєї величі і здатності перетворювати світ. Результатом закріплення таких світоглядних позицій стали великі географічні відкриття і технічні винаходи (компас, телескоп, мікроскоп, застосування пороху військовими тощо).

Пік реформаційного руху припадає на XVI століття. Якщо першою країною, з якої починається Відродження, була Італія, то осередком Ре­формації стала Німеччина.

Для Відродження та Реформації характерними є такі спільні риси: руйнація феодальних та виникнення ранньокапиталістичних відносин, посилення авторитету буржуазних прошарків суспільства, критичне пе­реосмислення релігійних вчень, потужний зсув у бік секуляризації, роз­виток світської культури. Ідеологи Відродження та Реформації черпали потрібні їм уявлення про державу, право, політику, закон із скарбниці духовної культури античної цивілізації. Саме антична спадщина стала благодатним ґрунтом для розвитку тих державницьких ідей та філософ­сько-правових моделей, що необхідні були для вирішення нових істори­чних завдань.

У боротьбі із середньовічною консервативно-охоронною ідеологією виникла система якісно нових соціально-філософських поглядів. Її ос­новою стала ідея про необхідність утвердження самоцінності й автоно­мності особистості, забезпечення умов для вільного її розвитку, надання

Частина ІІІ.

Церковній схоластиці було протиставлено гуманізм світських (гу­манітарних) наук, які вивчали не Бога в його іпостасях, а людину, її пра­гнення, взаємовідносини з іншими людьми. Якщо Реформація апелюва­ла до первісного християнства, що не знало ієрархії та складних обрядів католицької церкви, то гуманізм був органічно пов'язаний з відроджен­ням античної (дохристиянської) культури, коли філософія та науки не були прислужницями богослов’я, а людська природа не тлумачилась як осередок зла та гріха.

Апологетами Реформації визнавалась цінність земного життя та практичної діяльності людей, утверджувалося право особи самій прий­мати важливі для неї рішення, віддавалось належне ролі світських за­кладів. Дохристиянські та поза-християнські автори певною мірою вплинули на політико-юридичну думку Реформації, та все ж головним джерелом для неї стала Біблія, зокрема Новий Завіт.

Показово, що культура Відродження була надбанням відносно не­значного прошарку освічених людей у різних країнах Європи, пов’язаних загальними науковими, філософськими, естетичними інте­ресами, які спілкувались за допомогою поширеної на той час мови - ла­тини. Більшість гуманістів негативно ставилась до релігійних рухів, у тому числі реформаційних, учасники, яких, у свою чергу, визнавали лише релігійну форму ідеології та ставились ворожо і до деїзму, і до атеїзму.

Ідеологи Реформації обґрунтовували повне підпорядкування люди­ни громаді. Її ідеологічні концепції розроблялися у формі строгих «за­критих» доктрин - кодифікованих релігійно-політичних програм, які підлягали беззаперечному прийняттю і виконанню. Релігійна нетерпи­мість для найбільш яскравих представників Реформації характерна не менше, ніж для представників римо-католицької церкви.

У ХУ-ХУІ століттях актуальними стають уявлення про державу із республіканським устроєм, в основу якого покладено принципи рівності і справедливості. Гарантія рівності і справедливості - запорука свободи особистості - вбачалася у виданні і дотриманні законів, зміст яких узго­джується із внутрішньою природою людини й суспільства. У цей час набуває розвитку концепція суспільного договору, яким пояснювалась причина виникнення держави і державної влади загалом.

В цілому, в епоху Відродження і Реформації закладаються основи раціонально-логічного, вільного від схоластики і догматизму підходу до розуміння державно-правових явищ та їхньої суті.