§ 3. Філософсько-правова думка в Київській Русі

Історичними джерелами української філософії були західноєвро­пейська філософія і філософська думка Київської Русі. Вона розвивала­ся не шляхом переробки міфологічних уявлень у філософські, як це бу­ло в країнах Стародавньої Індії, Китаю або Стародавньої Греції, а шля­хом критичного засвоєння вже усталених філософських поглядів сусіда Київської Русі - Візантійської імперії.

Разом із введенням християнства почалося широке знайомство дав­ньоруських мислителів з творами візантійських філософів Михайла Пселла (1018 - 1078 рр.), Іоанна Італа (ІІ половина ХІ ст.) та іншими, з працями Аристотеля, Платона, Епікура, середньовічних мислителів За­хідної Європи. Потім з'являються і оригінальні філософські твори. Так, київський митрополит Іларіон (ХІ ст.) у творі «Слово про Закон і Благо­дать», протиставляючи біблійний Новий Завіт Старому Завіту, намітив одну з перших специфічних проблем філософських пошуків русичів: проблему суперечності між належним і сущим, свободою і необхідніс­тю, небесним і земним. Саме від цього твору бере свій початок етизація філософської думки Київської Русі.

Прийняття християнства та поширення писемності зумовили появу історичних і правових творів найрізноманітніших жанрів (хроніки, тра­ктати, правові збірники тощо). Культурним підйомом позначене князю­вання у 1019-1054 рр. Ярослава Мудрого. Активне політико-правове життя (вічові збори в містах, прийняття правового збірника - Руської Правди, взаємовідносини з іншими країнами) сприяло розвитку право­вого мислення.

Візантійська культура створила оригінальну філософію державного права, що спирається на східно-християнську теологію. Її практичним відображенням був Кодекс Юстиніана (534 р.), який по праву вважаєть­ся вершиною римського законодавства.

Значний вплив на формування теорії етичної поведінки мала широ­ка монастирська громадськість, що славилася багатою духовною тради­цією. Вона створювала специфічний культурний різновид християнсь­кого Сходу. Візантія була прикладом відтворення християнської куль­тури у високоорганізованій державній цивілізації, що знайшло своє ві­дображення в її правовій системі.

Характерною рисою давньоруських кодексів - «Статуту святого князя Володимира, який охрестив усю землю руську», «Статуту князя великого Ярослава, сина Володимира», а також «Руської правди» - бу­ло розмежування двох понять - гріха і злочину. Цей підхід корінням своїм сягав візантійського спадщини і був наслідком компромісу, укла­деного між християнською етикою і римським цивільним правом на ос-

нові законодавства цезарів, що враховувало обидва джерела. Компроміс цей сформувався етико-правовою свідомістю, у якій було вкорінене пе­реконання, що кожний злочин є гріхом, але не кожен гріх - злочин. На цьому переконанні була побудована правова культура всіх європейсь­ких християнських держав. Розмежування гріха і злочину пояснюється, з одного боку, неможливістю процедурного узгодження вищих етичних норм християнства із законною формулою римського права, а з другого - іншим розумінням джерел цих норм і, отже, іншим способом реагу­вання.

Згідно із християнською етикою, гріх є породженням недосконалос­ті людської природи, нерозумінням добра, джерелом якого є Бог, обран­ням хибних цінностей.

У зв'язку з цим Статут Ярослава виділяв дві площини процесуа­льного розгляду: одна відповідала поняттю гріха, інша - злочину, хоча вони могли стосуватися однієї й тієї ж справи. Спокута гріха в Статуті Ярослава відбувалася на шляху пізнання онтичного добра, чого можна було досягти покаянням (молитва, добрі вчинки, піст). Місцем, де від­бувалося оздоровлення душі, був монастир чи церква. Виправлення ж наслідків злочину мало характер суто світський - воно передбачало ві­дшкодування у тому чи іншому вигляді.

Візантійська культура намагалася зменшити дистанцію між язични­цькою етикою, з якої виросло римське право, і етикою християнською, що сформувалася на ґрунті християнської держави. Для цього створю­валися синкретичні правові кодекси, а християнська етика поширювала­ся у різних сферах життя людини. Проте їй не вдалося ні замінити пока­рання покаянням, ні позбавити значущості дохристиянські поняття обов’язку і справедливості.

Руські князі відчували принципову різницю між старим позитивним правом, яке спиралося, переважно, на економічні основи, і багатоаспек- тним візантійським правом. Тому, коли справа стосувалася проблем мо­ральних і не вкладалася в рамки правової норми, вона передавалася на розгляд церковного суду.

Київська Русь не мала настільки розвиненого світського адміністра­тивно-правового апарату, який міг би вільно оперувати позитивною правовою догматикою, як це було у Візантії. Звертаючись до візантійсь­ких зразків, вона буде намагатися запровадити власні варіанти вирішен­ня справ. Це знайде своє відображення в розвитку, з одного боку, етич­ного максималізму, поєднаного з містичної пустельницькою традицією, а з іншого - проповідництва, яке не мало нічого спільного з нормами

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу позитивного права. Ці напрями найкраще простежуються у практиці так званих змішаних судів (церковних і княжих), обґрунтованої у Статуті Ярослава.

Перший політичний трактат «Слово про Закон і Благодать» був написаний у XI ст. київським митрополитом Іларіоном, про якого ві­домо з скупої літописної характеристики: «Ларіон муж благий, книж­ник і постник».

Починає він свій твір із з'ясування взаємодії Закону і Істини. Для середньовічної культури характерним було вживання терміна «закон» у теологічному та юридичному значенні, бо закон розглядався як провіс­ник волі Бога або Пана (в даному випадку государя). Істина пов'язувала­ся із досягненням християнином високого морального статусу, із при­йняттям ним Новозавітного вчення і втіленням його вимог безпосеред­ньо у своїй поведінці і діяльності. Той, хто живе за постулатами Нового Завіту, не потребує регулятивної дії законів, адже внутрішня моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю у відповідно­сті із Істиною.

На думку Іларіона, Закон покликаний визначати зовнішні вчинки людей на тому етапі їх розвитку, коли вони не досягли ще досконалості, він дається їм тільки «на примноження Благодаті і Істини».

Саме завдяки підзаконному стану людство здатне уникнути взаєм­ного винищення, а тому спочатку, немов «погана посудина», воно оми­вається «водою-законом», а вже потім стає здатним вмістити «молоко Благодаті». Закон і Істина не протиставляються одне одному - навпаки, вони показані у взаємодії, причому з заданою послідовністю. Законос­лухняна і моральна поведінка людини у суспільстві пов'язана у Іларіона з осягненням Істини й досягненням у силу цього Благодаті як ідеалу християнина. У поширенні морально-етичного ідеалу християнства ки­ївський митрополит вбачав шлях до вдосконалення людства і заміни За­кону (Старий Завіт) Істиною (Новий Завіт).

«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів, що живуть на землі, підкреслюючи, що час «обраних» народів пройшов.

У «Слові...» він прагне показати міжнародне значення Київської Ру-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА сі як рівноправної серед інших західних і східних держав. Князь Воло­димир правив не на «худій землі», а в тій, яка «відома й почута є всіма чотирма кінцями землі». Іларіон характеризує князя як «єдинодержця всієї землі», який зумів підкорити навіть її окраїни (в даному випадку - частини руської землі). Влада великого князя характеризувалася як міц­на і заснована на «правді». У Ярославі Іларіон бачить наступника вели­ких справ Святослава і Володимира. Джерело верховної влади він вба­чав у божественній волі, тому сам великий князь сприймається як «при­четник Божественного царства», який зобов'язаний перед Богом відпо­відати «за працю пастви людей його», забезпечувати мир («раті проже­ни, мир затверди, країни вкороти») та ефективне управління («бояри умудри, гради розсели»).

Значний розвиток політична і правова думка отримує в працях Во­лодимира Мономаха (1053-1125 рр.). У 1113 році під час великого Ки­ївського повстання на київський престол був запрошений син великого князя Всеволода і онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, який фактично брав участь в управлінні державою ще за свого батька Всево­лода, а потім мав великий вплив на державні справи за великого князя Святополка. Він прославився також військовими походами і перемога­ми над половцями.

Політична програма Мономаха сформульована в його творах: «По­вчання дітям», «Послання Олегу Чернігівському» і «Уривок» (автобіог­рафія), в яких розглядається ціла низка питань: обсяг повноважень ве­ликого князя, взаємини церкви і держави, принципи здійснення право­суддя в країні.

Політичний зміст його поглядів найбільш виразно представлено в «Повчанні», де провідне місце займає проблема організації та здійснен­ня верховної влади.

Мономах розробляє поставлену ще Іларіоном проблему відповіда- Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу льності великого князя перед підданими. Про неї він говорить при розг­ляді питання про управління країною, організацію правосуддя і необ­хідність військових дій. У всіх спірних випадках він радить надавати перевагу добру, тому що не бачить причин для братовбивчих воєн, оскі­льки всім народам приготовлене місце на землі, а правителям слід спрямувати зусилля на пошуки шляхів досягнення миру. Усі суперечки із незадоволеними князями, що висловлюють свої домагання у «грамо­тах» слід вирішити «добром». З тими ж, хто жадає війни («мужами кро­ві»), гідним князям не по дорозі, бо помста не повинна бути визначаль­ним мотивом у політиці.

При вирішенні питання взаємин світської і духовної влади Мономах відводить церкві почесне, але явно підлегле місце. Він «шанував черне­цький і попівський чин», але надавав перевагу світським людям, які «малою доброю справою» прагнуть допомогти своїй країні і народу, пе­ред ченцями, які зазнають «самотність, чернецтво і голод» у пошуках особистого порятунку.

Після смерті Мономаха (1125 р.) та його сина Мстислава (1132 р.) громадська думка ще довго не могло примиритися із поширенням фео­дальної роздробленості. Виховані в кращих традиціях давніх літописів, в яких ідеалом було збереження єдності руської землі, мислителі нама­галися якщо не запобігти, то хоча б уповільнити розпад єдиної Руської держави на окремі держави-князівства.

Традиції давньоруської політичної думки домонгольського періоду знайшли своє вираження у творі «Моління», авторство якого припису­ється Данилу Заточнику.

У «Молінні» звучить заклик до зміцнення великокнязівської влади, здатної подолати внутрішні розбрати і підготувати країну до оборони від завойовників. Данило належав до привілейованих кіл, але його осо­биста доля склалася невдало: йому довелося випробувати на собі неми­лість правителя. Цілком можливо, що Данило через якісь свої хибні вчинки втратив довіру князя, а отже і всі станові привілеї. Він опинився у великій нужді, печалі і «під рабським ярмом».

У цих життєвих випробуваннях він зміг глибше пізнати тогочасну соціально-політичну дійсність, осмислюючи особисту долю у нерозрив­ній єдності із долею своєї землі. Центральної ідеєю твору, його стриж­нем служить образ великого князя. Він явно ідеалізований і представле­ний у традиціях давньоруської літописної літератури.

Князь привабливий зовні, милостивий: рука його завжди «простяг­нена для милостині убогим». Правління його міцне і справедливе. Князь виступає як верховний повелитель для усіх своїх людей («кораблю гла-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ва кормнік, а ти, князь, людям своїм»); якщо його влада організована погано, і в державі відсутні порядок та належне управління, то і сильна держава може загинути. Т ому важливе не лише верховенство князя, але й добре організоване ним управління державою.

Данило послідовно утверджує необхідність так званих «думців» - радників при князеві, на яких він зміг би опертися у складних ситуаціях. Ці радники повинні бути розумними і справедливими й завжди діяти за законом («по правді»), а князь повинен уміти їх правильно вибирати. Не обов'язково при цьому залучати тільки старих і досвідчених, бо справа не у віці і досвіді, а в розумі. Сам автор «юний віком», але вже сповне­ний мудрістю. Ці положення з усією очевидністю показують, що розу­міння влади у Данила близьке до ідеалу Мономаха: великий князь вирі­шує справи з мудрими радниками, і такий порядок зміцнює «гради і полки» держави.

Князь повинен мати гарне військо, бо його «багатство в безлічі хо­робрих і мудрих людей». Не златом і сріблом повинен він вихвалятися, «але безліччю воїнів». Данило говорить і про необхідність «царської грози», але ця гроза не є втіленням бездумного самовладдя, а навпаки, ознакою дієздатності і надійності верховної влади для підданих. «Цар­ська гроза» покликана зберегти підданих «як огорожею твердою», вона забезпечує їх захист. «Г роза» дієва не лише проти зовнішніх ворогів, а й осіб, які творять беззаконня й «неправду» всередині країни, і за її допо­могою повинна відновлюватися порушена справедливість.

Боярське самоуправство засуджується автором. Воно беззаконне, несправедливе, породжує в державі безлад. Боярин і князь протистав­ляються один одному з явною перевагою останнього. Боярське засилля руйнує верховну владу. Ці слова явно свідчать про засудження Данилом політики феодальної роздробленості і бажання бачити свою державу сильною, єдиною, керованою мудрим і сміливим князем, що спирається на Раду «думців» і представляє своєю владою опору і захист підданим. Його цікавить безпека, захист руських земель, а не завойовницькі по­ходи, які часто закінчуються трагічно.

Підтримка Данилом сильної великокнязівської влади передбачала обмеження повноважень місцевих феодалів, що відповідало головному завданню того часу - об'єднанню всіх руських земель під владою вели­кого князя.

Із затвердженням феодального ладу на українських землях (Київ, Чернігів, Острог, Володимир-Волинський й ін.) загально-християнський світогляд став панівним. Широке поширення набула патристична літе­ратура, в якій розвивалися філософські ідеї щодо розуміння Бога, світу і Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу людини. Перекладалися і досить вільно тлумачилися твори Сіріана, Іо- анна Златоуста та інших мислителів того часу. Так, у переказі «Шести- дення» Василя Великого містився значний природничо-науковий мате­ріал й було наведено інтерпретації окремих місць із творів Іоанна Дама- скіна та інших представників патристики, а також фрагменти з творів Фалеса, Парменіда, Платона, Демокріта, Аристотеля. «Шестидення» вважалося своєрідною енциклопедією того часу.

Висновок. Визначальною тенденцією для розвитку філософсько- правової думки у Київській Русі, становлення та еволюції її політичної системи, було те, що конфігурація влади у Київській Русі поєднувала в собі монархічну, аристократичну, демократичну й теократичну моделі управління, які водночас конкурували між собою. Саме баланс різних напрямів та гілок політичної влади забезпечував єдність і цілісність цієї держави на довготривалому відрізку історичного часу.

Естетизм і пантеїзм патристичних творів певною мірою протистояв християнському світогляду. Незнищенність дохристиянських поглядів українців, вільне тлумачення творів патристичної літератури об'єктивно сприяли запереченню теологічного світогляду, утвердженню світської ідеології. Знаковими стали і спроби окремих мислителів представити людину як центр світу, як здатну до вільного життєвого вибору самос­тійну особистість.