Декарт

В основі декартівської філософії природи - картезіанства - лежать математичні досягнення її творця. Рене Декарт (1596-1650) винайшов ефективний метод формулювання геометричних твер­джень за допомогою алгебраїчних рівнянь.

Можливість застосування аналітичної геометрії до опису природ­ничих явищ не міг не зауважити її творець. Це була нова якість у відно­шенні до фізики Аристотеля. І хоча в середньовічних розмірковуван­нях над природою математичні методи (зокрема, в астрономії) з’явля­лися щораз частіше, декартівська геометрія створювала цілком нові можливості. Тепер можна було не тільки застосовувати обчислення, але й описувати явища природи за допомогою математичних рівнянь. Першими в цьому плані були природні явища, пов’язані з рухом тіл. Але цей новий метод, поряд із різноманітними можливостями, виявив певні свої обмеження: геометричною мовою легко описати конфі­гурацію тіл, але набагато складніше описати її зміну в часі, тобто саме явище руху. Перехід від однієї конфігурації тіл до іншої набирає рис непостійності. Цій непостійності фізично відповідає зіткнення. І тому декартівська механіка є механікою безпосереднього контакту: зіткнень, тертя, обертів. Ця механіка є чисто геометричною, без урахування по­няття сили. В ній відсутня справжня динаміка.

Декарт сформулював три принципи (або закони) своєї меха­ніки: 1) закон безвладності, 2) закон прямолінійного руху, 3) за­кон зіткнень. Перший принцип Декарта постулює, що «кожна річ перебуває завжди в тому самому стані та ніколи не змінюєть­ся, хіба що під впливом зовнішньої причини» («Основи філософії»). Другий принцип визначає, що тіла змагають до прямолінійних рухів і лише внаслідок зіткнень з іншими тілами їхні траєкторії відхиляються від прямолінійності.

Механіцизм Декарта спричинив немовби матеріалізацію простору, який сам по собі, тобто без наповнення тілами, не може існувати. Це переконання, у поєднанні з другим принципом його механіки, привело Декарта до несподіваного висновку, описано­го в «Основах філософії»: «тіла не можуть рухатися інакше ніж по колових орбітах, а саме так, щоб усувати якесь інше тіло з того місця, на яке воно саме входить, а те (усуває) інше та інше, аж до останнього, яке зайняло місце, залишене першим в той же момент часу, в який це місце було залишене», Так він дійшов вис­новку про незнищуваність руху.

В декартівській філософії природи є специфічна концепція часу. Вона виводиться з основ механіки, де рух вимірюється ча­сом. Якщо рух є нерівномірним, то перехід від одного стану тіл до іншого вважається катастрофою. Ця змінність переноситься на саму природу часу. Переконання про змінність часу було оригі­нальною думкою Декарта. Він не надавав належної уваги контро­льованому досвіду, оскільки надто був захоплений своїми досяг­неннями в сфері геометрії. Для нього єдиним критерієм правди були «ясність та чіткість пізнання». Саме цей критерій Декарт поши­рив на всі галузі знання, включно з фізикою та математикою.

Слід відзначити, що фізика Декарта перебуває у тісному зв’язку з його метафізикою. Вона інтуїтивно впливала на його метафізичні твердження. Дуже часто ці інтуїції здавалися Декар­ту настільки ясними та чіткими, що, згідно з його теорією пізнан­ня, звільняли його від подальших пошуків об'рунтувань. З іншо­го боку, метафізика забезпечувала фізиці зрозумілість («інтелігібільність»), без чого фізика була б позбавлена фунда­ментальної раціональності. Декарт вважав, що фізика не може сама собі забезпечити такого виду раціональності. Бо це - фізика зіткнень, а зіткнення, в розумінні Декарта, породжує несталість між станами тіл перед та після зіткнення, а крім того, спричиняє несталість самого часу.

Отже, креація (створення) надає фізиці раціональності, якої їй не вистачає. Раціональність Декарта мала механістичний характер: світ є видом машини, яка діє за принципом чисто механічних про­цесів, що відбуваються між його частинами, а метафізика повинна гарантувати цій машині безперебійну дію. Проте механіцизм Декарта є геометричним, як і його метафізика. Хоча поняття субстанції відіграє в ній ключову роль, однак ототожнюється з протяжністю тіла. В «Основах філософії» він пише так: «... природа матерії, тоб­то об’ємного тіла, не полягає в тому, що воно є якоюсь твердою, важ­кою або кольоровою річчю, або якимось іншим чином діє на відчуття, а виключно в тому, що воно є річчю протяжною вздовж, вшир і вглиб». Цей аргумент є досить простим: тіло може втрачати різні риси (колір, вагу...), не перестаючи бути собою. Але якщо б воно втратило свою протяжність, то взагалі перестало б існувати.

Таким чином, субстанція геометризувалася і водночас роз­почався процес новітнього поняття матерії як чогось, до чого можна доторкнутися, а отже, такого, що повинно бути чимось, такого, що мусить мати об’єм, ставити опір та діяти на відчуття. Однак механіцизм декартівської філософії природи виявився не­придатною системою, що породила дуалізм у метафізиці.

Критерій правди (ясність та чіткість пізнання) неминуче про­вадив Декарта до контемпляції (лат. споглядання) власних внутрішніх станів. Cogito ergo sum - «Думаю, отже існую» було першим беззаперечним твердженням, що стосується свідомості. Як від існування свідомого Духа перейти до існування протяж­ної матерії? І тут Декарт обрав дуже обхідний шлях, що прова­див до усвідомлення cogito (мислення) через підтвердження ви­падковості власної свідомості (тобто такої, що не мусить існува­ти), до Абсолютного Буття, тобто Бога й від Бога до існування «зовнішнього світу» протяжних матеріальних тіл.

Саме тут з’являється декартівський дуалізм: свідомий дух і протяжна матерія. Тотальний механіцизм Декарта заламується на цій метафізичній тріщині. Закони механіки керують матерією, але сягають сфери Духа. Єдиним чинником, який поєднує ці два відділені один від одного простори, є метод розумових дослід­жень^[7]. І в першому, і в другому випадку з необхідністю повинен випливати умовивід геометричного типу (more geometrico). Слабкість геометричного методу в філософії полягає в тому, що, приймаючи відповідну тезу, можна за його допомогою дійти куди завгодно. Проте новий метод дослідження світу вже наближався. В рік смерті Декарта Ісааку Ньютону було вісім років.

1.2.2.