2.5.2. Філософія історії в епоху Просвітництва. Мистецтво писати історію

Натуралістичний історизм XVII ст., який отримали в спадок просвітники, ліг в підґрунтя їхніх теоретичних пошуків, спря­мованих на створення нової картини історії людства, що базувалася на раціональних засадах і вписувалася в прогресистську модель природного й соціального поступу.

За своїм методологічним та теоретичним базисом, європейська філософія XVII ст., яка претендувала на роль «нової» філософії, бу­ла субстанцісиізмом. Поняття субстанції стягувало в єдине ціле різнопланові філософські проблеми, за визначенням, субстанція розглядалась як щось самодостатнє, що не потребує для свого існу­вання нічого іншого, субстанція нічим не зумовлена й ні з чим не взаємодіє, сама себе визначає, самототожна та незмінна. Вона по­стала як всезагальна основа всього сущого та найвища філософська категорія.

Субстанціалізм мав справу зі світом вічних сутностей, які підпорядковувалися незмінним законам; мінливому, змінному також приписувалося існування, однак воно вважалося набагато нижчим порівняно з вічним, субстанційним. За таких умов історія не могла стати предметом вивчення наукової та філо­софської думки: в ній не було істотного, субстанційного, необхідного. Істина повинна бути загальнозначущою та відтво- рювальною, вона претендує на всезагальність, тоді як історія, навпаки, неповторна й має різну вагу та значущість для різних конкретних обставин.

Прагнення філософськи осмислити історичний процес пород­жувало суперечності, які підважували засади субстанціалізму.

У якійсь мірі субстанціалізм був орієнтований на іманентне пояс­нення дійсності, і на цьому шляху виникала можливість осягнути історію як породження власної історичної діяльності людини ніби зсередини історії, тоді як вічна та незмінна субстанція не може по­яснити історично рухоме.

Головною метою роздумів просвітників про історію стала кри­тика її з позицій розуму.

У XVIII ст. історики починають створювати нову картину історії людства. Перед тим історія поставала як своєрідна драма, змістом якої були політичні та військові зіткнення, інтриги, змагання політичних і військових діячів.

Ідея розуму як незмінного атрибуту людської природи сприяла тому, що образ історії-драми поступився місцем іншій моделі: історії, в якій втілювались філософські засади нової науки. Євро­пейська культура відкрила для себе світ історії, який досі ховався в тіні античного космосу, або біблійної священної історії. Новий ме­тод опису історії одержав назву філософської історії. Він заснований на вірі в тотожність законів розуму та законів природи. Філософсь­ко-світоглядне осмислення просвітниками суспільно-політичного досвіду минулого та сучасного у формі «філософської історії», що пояснює події всесвітньої історії як певного цілого, протистав­ляється невпорядкованій описовості та поверховості історичних праць попередників.

Власне, сама фундаментальна ідея єдності всесвітньо-історично­го процесу — вихідна ланка новоєвропейської філософії історії — виводилася просвітниками з аналізу закономірностей, спільних рис у розвитку соціуму та природи. Ідея природної необхідності, при­чинової зумовленості, детермінізму природних і суспільних про­цесів — одна з найголовніших, засадничих ідей просвітницького бачення історичного процесу. Найрельєфніше такий натуралістич­ний історизм відбився в творчості Шарля Луї Монтеск’є. В своїй роботі «Про дух законів» (1748) він обстоює ідею схожості розвит­ку природних і соціальних факторів, їх тісну взаємозумовленість. Закони природи тотожні за своєю суттю законам розвитку суспільства. Монтеск’є певною мірою абсолютизував роль і значен­ня географічних чинників в процесі історичної еволюції людства. Самобутність розвитку окремих народів, на його думку, безпосе­редньо залежить від географічного ареалу проживання, не останнє значення мають кліматичні умови та якість грунтів.

ідеї бачимо в працях Т. Бокля, вони справили значний вплив на розвиток порівняльної географії (Л. Мечніков).

Проте не всі просвітники поділяли думку про аналогічність при­родних і соціальних процесів. Так, Тюрго в своїй праці «Роздуми про всесвітню історію» заперечує поступальний характер функціонування природи, зводячи останній до процесу постійного кругообігу — про­стого механічного відтворення вже відомих форм життя без якісних змін у них. Прогрес, на його думку, має суспільне походження, тому можна вести мову лише про еволюційність соціальних відносин та взаємозв’язків, виносячи за дужки природні явища й феномени. Прогресивність іманентно притаманна всесвітній історії, поступаль­ний розвиток і вдосконалення є процесом постійного, безперервно­го становлення якісно нового в усіх сферах життя суспільства. Водночас Тюрго зауважує, що в історичному поступі можливі етапи прискорення й уповільнення, хоча вони не можуть суттєво вплинути на загальний прогресистський плин історії.

Отже, в межах натуралістичного підходу до розуміння історич­ного процесу формується прогресистський напрям історичного аналізу, започаткований Вольтером. Аналіз соціально-історичних поглядів Вольтера, що містяться в його фундаментальному дослідженні «Есей про звичаї та дух народів» (1756—1769), дає підстави стверджувати, що саме в нього вперше серед усіх інших французьких просвітників історія набуває рис цілісності, всезагаль­ності, стає по-справжньому «всесвітньою» історією, осяяним світлом розуму поступальним процесом еволюції та вдосконалення суспільних форм життя та діяльності. Для Вольтера раціональне осягнення соціальної дійсності — це критерій прогресу.

Показово, що в центрі уваги Вольтера — пошук глибинних при­чин руху історії, її рушійних сил та особливостей. Першопричини, вихідні умови розгортання всесвітньо-історичного процесу він вба­чає в особливостях світогляду представників конкретно-історичної епохи, в так званому «дусі народів». Саме думки та погляди людей виступають головною рушійною силою історії, конкретний індивід чи соціальна спільнота є безпосередніми суб’єктами історичного процесу, що творять її в залежності від своїх внутрішніх рис.

смислом і спрямованістю історичний процес, кінцева мета якого — тріумф людського розуму.

Характерною рисою філософсько-історичних поглядів Вольтера є їхня антропологічна спрямованість та космополітичний універ­салізм у витлумаченні історичного процесу. Історія в творах просвітників раціоналізується, виступає як мета та засіб Просвітництва, а онтологічний фактор історичного процесу абсо­лютизується. Прогресивний вектор історичного процесу коре- люється з успіхами людського розуму.

Вольтер (VoItaire) (справжнє ім’я Apye (Arouet) Франсуа Марі; 1694—1778) — французь­кий письменник, філософ епохи Просвітництва. Поставив проблеми, пов’язані з дослідженням природи джерела руху, життя та свідомості, подо­лання фаталізму та ін. На противагу Русо проголо­шував цінність культури. Представляв історію людства як історію боротьби людини за прогрес і просвіту. Запровадив у науку вираз «філософія історії». Розвивав ідеї естетики, витворив яскра­вий ораторський стиль. Одним із найвищих досяг­нень Вольтера є його праці з історії: «Історія Кар­ла XII, короля Швеції» (Histoire de Charles XII, roi de Suede, 1731), «Століття Людовіка XIV» (Siecle de Louis XIV, 1751) і «Есей про звичаї та дух на­родів» (Essai sur Ies moeurs et !’esprit des nations, 1756), що спочатку звався «Загальна історія».

Література

Вольтер. Собрание сочинений. — Т. 1 — 3. — M., 1998.

Кузнецов В. Н. Франсуа Мари Вольтер. — M., 1978.

Схожу картину історичного розвитку бачимо в роботі Кондорсе «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» (1794). Про­гресивність, спрямованість до вдосконалення соціальних форм бут­тя він безпосередньо пов’язує з раціоналізованим пізнанням об’єктивної дійсності.

Своєрідну позицію серед мислителів французького Просвітництва займав Жан Жак Русо. Русо пропонує повернутись до «природного стану», позбавленого суспільних суперечностей. Він заперечує цілісність історичного розвитку, каузальність історичного буття, твер­дить, що фактично вся історія європейських народів є регресивний рух до занепаду та стагнації внаслідок втрати «природної ідентич­ності». У Русо фактично відсутня історична самосвідомість і критич­не ставлення до минулого, внаслідок чого він зводить нанівець всю європейську історію. Ми маємо справу з прагненням повернутися в «золоту добу» людства, яка претендує на роль критерію для аналізу сучасних Русо подій і процесів. Сумніви Русо щодо незаперечно про­гресивного історичного шляху людства виявилися небезпідставними. Невдовзі Французька революція на практиці нівелювала ідеї свободи, рівності й братерства, які так пропагували просвітники, невмотивова- ною жорстокістю та ницим прагненням до помсти.

Своєрідний підсумок теоретичних надбань філософсько-істо­ричної рефлексії Просвітництва здійснив Йоган Ґотфрід Гердер, давши фундаментальний аналіз історичного процесу.

Хронологічно погляди Гердера належать до ментального масиву Просвітництва, проте аналіз сутнісних концептуальних позицій цього мислителя дає підстави зарахувати його до засновників якісно нової пізнавальної стратегії в межах лінійної історико-філософської парадигми, репрезентованої в теоретичних пошуках німецької кла­сичної філософії (зокрема в філософії історії Геґеля), а також в стадійно-формаційному підході марксистської філософії.

Концепція філософії історії Гердера є підсумком теоретичних пошуків історизму Просвітництва, його вершиною й водночас кри­тичною рефлексією стосовно більшості його тез. Саме в Гердера ми зустрічаємо сумніви в можливості й істинності історичного пізнан­ня, здійсненого в гносеологічних конструктах природознавства.

Гердер Йоган Ґотфрід (Herder Johann Gottfried) (1744—1803), німецький письменник і мислитель. Народився 25 серпня 1744 р. в Морун- гені (Східна Пруссія). Син шкільного вчителя. У 1762 р. був зарахований на теологічний факультет Кенігсберзького університету. З 1764 р. — вчитель у церковній школі в Ризі, з 1767 р. — помічник на­стоятеля двох найважливіших ризьких приходів. У 1771 —1776 рр. він — головний пастор і член консисторії в Бюкебурзі; завдяки посередництву Ґете в 1776 р. запрошений до Веймара, де став придворним проповідником і членом консисторії. Тут, окрім подорожі в Італію в 1788—1789 рр., він провів решту життя. У 1801 р. очолив консисторію й одержав патент на дворянство від курфюрста Баварського. Помер Гердер 18 грудня 1803 року. Перші його твори з числа найважливіших — «На­риси про новітню німецьку літературу» (Fragmente uber die neuere deutsche Literatur (1767 — 1768), і «Гаї критики» (Kritische Walder) — близькі до Лесінґового «Лаокоона». У Страсбурзі Гердер на­писав на премію Берлінської академії книгу «Про походження мови» (Ober d. Ursprung d. Sprache) (1772). Велику популярність здобув його збірник народної поетичної творчості «Народні пісні» (Volkslieder, 1778—1779), пізніше перейменова­ний на «Голоси народів у піснях» (Stimmen der Volker in Lidern), складений із прекрасно перекла­дених ним пісень різних народів і оригінальних віршів самого Гердера, Ґете і М. Клаудіуса. Найбільша праця Гердера в чотирьох томах — «Ідеї до філософії історії людства» (Ideen zur Geschichte der Menschheit, 1784— 1791) — зали­шилася незавершеною. Задум його в широкому смислі полягав у виявленні тісного взаємозв’язку між природою та культурним розвитком роду людського. Для Гердера історія — сцена діянь Бо­жих, виконання задуму Божого й одкровення Бога в природі. Єдина мета людського буття — прогрес людства та людяності.

Література

Гердер И. Г. Избранные сочинения. — М. — Л., 1959. Гулыга А. В. Гердер (1744-1803).- M., 1963.

Гердер И. Л. Идеи к философии истории человечества,— M., 1977. вдосконалення соціальних форм взаємодії. Смислом людської історії є досягнення загального щастя — тобто побудова суспільства на гуманістичних засадах.

Принциповим моментом гердерівського розуміння всесвітньо- історичного процесу є його критика просвітницького європоцент­ризму — надання європейським народам статусу дійсно історичних на відміну від усіх інших народів земної кулі. Цілісність історично­го розвитку визначається взаємодією самодостатніх культурно-істо­ричних утворень, які є самобутніми «одиницями» всесвітнього поступу та проходять подібні періоди свого розвитку. Об’єднавчим фактором, що «цементує» цілісність тої чи іншої конкретно-істо­ричної форми, виступає культура як сукупність найрізноманітніших чинників — мови, сім’ї, державних інституцій тощо.

Спорідненість історичних утворень, схожі елементи та етапи розвитку дають підстави твердити про існування єдиного загально­людського шляху історичного поступу, спрямованого до досягнен­ня єдиної мети — створення раціоналізованого гуманістичного суспільства. Проте досягнення кінцевої мети детермінує завершен­ня історичного поступу, що абсолютно суперечить просвітницькій ідеї постійного розвитку. Аналізуючи філософсько-історичну кон­цепцію Гердера, необхідно звернути увагу на надзвичайно важливий її аспект — вимогу розгляду й оцінки діяльності індивідів у межах того конкретно-історичного середовища, в якому вони народились і живуть. Аналогічну позицію ми вже зустрічали в концепції Віко.

Адекватне пізнання історичного процесу можливе, за Гердером, шляхом «вчування» (Einfuhling) в історичну дійсність, розчинення дослідника в предметі його уваги. Хоча пізнавальна методологія Гердера була позначена своєрідним психологізмом, він, акумулю­вавши могутній інтелектуальний потенціал епохи і спираючись на позитивні здобутки Просвітництва, фактично заклав підвалини класичної філософсько-історичної парадигми, серцевинною лан­кою якої виступає історизм як гносеологічний принцип, пізнаваль­на модель поступального історичного процесу.

Отже, філософія історії Просвітництва, спираючись на здобутки попередніх епох, випродукувала та розвинула ряд надзвичайно важ­ливих, з позицій формування нової історичної пізнавальної стра­тегії, ідей. Це передусім розробка ідеї прогресу як поступального сходження від нижчих форм соціально-історичного буття до вищих. Втілення прогресивного характеру людської практики в історично­му процесі виступає головною ланкою філософсько-історичних мо­делей Просвітництва, базисом практично всіх теоретико-методо- логічних побудов того часу.

Характерною рисою просвітницької філософії є актуалізація проблем суб’єкта історичного процесу, його рушійних сил та особ­ливостей, своєрідна антропологічна спрямованість теоретичних по­шуків мислителів цієї епохи, що пов’язана з розробкою проблеми особистісної свободи та вільної самореалізації індивіда в історич­ному процесі.

До найвагоміших досягнень філософсько-історичної думки Просвітництва можна зарахувати надання історії статусу науки — об’єднання всього багатоманіття результатів пізнавальних практик, спрямованих на осягнення історичної дійсності, під спільною дефініцією «філософії історії» як універсального історичного огляду здобутків людської цивілізації.

Наступним важливим здобутком теоретичних пошуків мисли­телів XVIII ст. є концептуальне оформлення раціоналістичного детермінізму — усвідомлення взаємопов’язаності та взаємозумовле­ності історичних подій і явищ, хоча систематизовану теоретичну форму він отримає в рамках філософії історії Геґеля, стадійно-фор­маційної теорії історичного процесу Карла Маркса та пози­тивістської соціології Оґюста Конта.