Людське буття як «співбуття»

З гайдеґерівської філософії випливає одна важлива думка: людське життя втрачає сенс, коли поруч із людиною немає інших людей. Адже всі форми безсмертя (слава, книга, діти й ін.) потре­бують інших людей, які б пам’ятали, шанували нас за життя і піс­ля смерті, а тому у межах філософської антропології постає ще одна важлива проблема: співбуття «Я» та «Іншого».

Людське буття не є буттям ізольованого індивіда, воно є «співбут- тям», тобто існуванням разом із іншими людьми. Поняття «Іншого» є досить складне в філософії. «Інший» може бути просто моїм уявлен­ням, а може бути об’єктивною дійсністю, він може бути вічною загад­кою, а може виявитись цілком пізнаваним явищем, однак, і це найго­ловніше, яким би цей «Інший» не був, ми чітко усвідомлюємо, що він має думки, мрії, тобто є «таким, як ми»; аналогічно нам володіє суб’єктивністю. Філософію ХХ століття зацікавила так звана «проб­лема інтерсуб’єктивності», тобто питання, яким чином ми знаємо про суб’єктивність іншої людини, адже ми не можемо проникнути в її го­лову і думки і дізнатися, що там є. Гусерль, намагаючись вирішити цю проблему, вказав, що ми знаємо про суб’єктивність іншого на ос­нові уявлень про самих себе, про власну «самість». До уявлення про «Іншого» у філософії Бубера висувається вимога бути уявленням про іншого «рівного» нам самим. Тільки відношення до універсуму як до чогось рівного самому суб’єкту стане, на думку мислителя, справжнім «діалогом».

6.