Метафізика, софістика, еклектика як альтернативи діалектики

Діалектика завдяки принципам, законам і категоріям є методом до­сягнення об’єктивної істини (П.В.Копнін), для неї головне — це рух до об’єктивно-істинних результатів. Характерним принципом діалектич­ного міркування є зв’язок всього зі всім.

Метафізика має три значення:

1. Філософія як наука про всезагальне, прототипом якої було вчення Арістотеля «Про перші роди сущого» (М. Гайдеґґер використовує її у вузькому значенні).

2. Особлива філософська наука — онтологія, як вчення про суще як таке. У такому значенні метафізика була застосована в наукових дороб­ках (Декарта, Лейбніца, Спінози).

3. Філософський спосіб пізнання (мислення), сутнісною рисою яко­го є однобічність, абсолютизація однієї сторони пізнання.

Як і будь-яке явище, метафізика розвивалася і має дві історичні форми:

1) «стара метафізика» (XVII — XIX ст.) — мислення за принципом «або-або», заперечення всезагального зв’язку, відсутність системного погляду на світ — ось основні риси цієї історичної форми метафізики;

2) нова метафізика, яка не заперечує ні всезагального зв’язку явищ, ні їх розвитку. Її особливостями є концентрація зусиль на пошуках ва­ріантів тлумачення, інтерпретації розвитку.

На думку П. В. Копніна сучасна діалектика спрямована не проти ме­тафізики в будь-якій її формі як методу пізнання, що застосовується в певних межах, а проти тієї методології, яка намагається не бачити цих меж пізнання і перетворити цей метод в найсучасніший філософський метод науки.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що вини­кає, та якому належить майбутнє.

2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Метафізика вбачає джерело руху в зовнішній причині, а діалектика акцентує увагу на вну­трішніх суперечностях, які і є джерелом руху.

3. У розумінні «механізму» розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким «механізмом» є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. У розумінні спрямованості розвитку. Метафізика стверджує, що розвиток сутності відбувається по прямій, або по колу. Діалектика ви­ходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повер­нення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнен­ня тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового.

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізи­ки характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостені­лість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередку­вання. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні.

6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий син­тез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знан­ня обмежує принципом «або — або», «або те, або інше», синтез проти­лежних визначень виключається.

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як ре­зультат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалек­тику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкція­ми, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ у цілому, у спробі надати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнят­ним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозум­ним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософ­ська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовне трактування таких важливих проблем, як співвідношен­ня свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо.

Серед інших альтернатив діалектики найчастіше згадують софісти­ку та еклектику.

Софістика (в перекладі з грецької означає мудрість, мудрець). Со­фістика зароджується за часів античності, а саме: в класичний період, а софісти відомі як популяризатори і вчителі діалектики, як просвітники і першовідкривачі деяких тонкощів діалектичного аналізу. Але в історії філософська течія софістів відома в якості представників, що розтліва­ли діалектичне мислення, його класичну форму. Досократична діалек­тика втратила характер способу осмислення дійсності в її принципових контурах (яким вона була для Геракліта, для елейців і Демокріта) і ста­ла перетворюватися в техніку вправного доведення раніше прийнятих і виставлених на показ тез, стала впроваджуватися в свого роду інтелек­туальне фокусництво, в мистецтво перемагати в словесних сутичках, навіть, просто в лінгвістичну вправність, в голу риторику^[5].

Мислення виступає не скільки як спосіб пізнання об’єктивної реально­сті і фіксації протиріч в ній, стільки з його формальної сторони, а саме: у вигляді мови, висловлювання, твердження, тобто, словесній формі.

1. Суто «особистісна» (тобто, спрямована на людей, їх психологію), а не «речова» (тобто, байдужа до предмета дослідження) практика пе­реконання опонента в тім, що стверджується, безвідносно до істинності цього твердження.

2. Принципова несерйозність софістичного твердження. Перекона­вши людину в чомусь, він знову береться переконувати її в протилеж­ному.

3. Корислива зацікавленість — переконання словом, що спрямоване на досягнення особистої користі, політичних цілей, слави, багатства.

4. Встановлення однобічного зв’язку при спілкуванні, підпорядку­вання волі слухача ораторові.

5. «Атональний» (напружений), войовничий характер софістичних методів ведення бесіди. Софіст — це борець у словесних змаганнях.

Софістика починається там, де діалектика як мистецтво аналізу по­нять, що виражає реальність, поступається місцем мистецтву констру­ювання мовлення про неї. Цілком природно те, що теоретичні склад­нощі, які пов’язані з діалектикою об’єктивних категорій (таких, як одиничне і загальне, частка і ціле, буття і небуття і т. ін.), перетворю­ються тут у предмет гри словами і закладеними в цих словах двознач- ностями. Тобто, суперечками суто семантичного плану. Саме цим софі­стика і здобула погану славу.

Прикладом софізмів можуть бути наступні:

«Скажи, в тебе є собака?»- «Так». — «А в неї є цуценята?» — «Так».

— «Отже, твоя собака — мати?» — «Так». — «Значить, твоя мати — собака, а ти цуценятам — брат?».

Або софізм «купа». Одне зерно купи не становить, додавши ще зер­нину купи знову не матимемо. Як же дістати купу, додаючи кожного разу по одному зерну, з яких жодне купи не становить?

У даному випадку софіст навмисно не акцентує увагу на єдності кі­лькісних та якісних показників.

Софізм «вкритий». «Чи знаєш ти цього вкритого чоловіка?» — «Ні»

— «Але цей вкритий чоловік — твій батько; отже, ти не знаєш свого батька».

Софізм «лисий». «Якщо в тебе вирвати одну волосину, чи станеш ти лисим?» — «Ні». — «А іще одну?» — «Ні». — «А іще одну?» — «Ні»

— тощо.

Або ще цікавий приклад софізму. «Чи перестав ти бити свого бать­ка?» — «Так чи ні». Як би людина не відповіла, все одно факт биття ба­тька мав місце.

Отже, софістична діалектика — це гра, але гра з дуже серйозними речами, яка врешті-решт може привести до безпринципного вирішення всіх теоретичних і практичних питань.

Одними із основних рис софістики, як філософського напрямку, бу­ли агностицизм та релятивізм.

Класичним виразом скептично-агностичного ставлення до світу є тріада Горгія:

1) ніщо не існує;

2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати;

3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.

Дуже багато науковців, акцентуючи увагу на тому, що софісти роз­почали антропологічну проблематику в філософії, наводять відомий вислів Протагора: «Людина є мірою всіх речей». Але ж це неповна фра­за, її слід доповнити: «Людина є міра всіх речей, існуючих в тому, що вони існують, і не існуючих в тому, що вони не існують». Отже, окрім антропологічного аспекту тут висвітлюється гносеологічний аспект, а саме: що не може бути загальної для всіх істини, у кожної людини є своя істина (Протагор), є лише маса думок. Думок скільки, стільки й індивідів, бо кожен має своє виховання, свій досвід, розуміє світ по- своєму. А те, що приймають за істину, є лише індивідуальна думка, яку хтось зміг нав’язати іншим. Думки про світ — це моє уявлення про ньо­го, а в кожного — своє уявлення. Отже, наслідком такої діалектики став абсолютний скептицизм стосовно можливостей пізнання зовнішнього світу. Хоча софісти переймалися проблемою «як співвідносяться зі сві­том наші думки про нього», «чи в змозі наше мислення пізнати дійсний світ?».

Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для «іншого», як мовно оформлене уявлення, як мова, тлумачиться та­кож і як вираз суто індивідуального переживання, суто одиничного, не­повторного стану «індивідуальної» душі.

Софісти вперше вбачають у слові той своєрідний елемент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототожнюються (цьому сприяла ще та обставина, з грецької «логос» є і смисл, і мова, і значен­ня). У результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зли­вається з лінгвістичним, а «аналіз» мови підмінюється формальним ана­лізом. Яскравим прикладом такого ставлення є саме ті відомі софізми, які були наведені.

Еклектика, як ще один двійник діалектики, походить з давньогре­цької — «здібний вибирати», «той, хто обирає», може бути розглянута з двох позицій.

Характеризуючи еклектику, слід зазначити, по-перше, що це мето­дологічний засіб, заснований на використанні фактів та формулювань, що вирвані з контексту знання, а тому викривляють сутність об’єкта пі­знання, або навмисне хибно тлумачать його при зберіганні видимості дотримання всіх правил логіки.

По-друге, еклектика розуміється як момент у розвитку системи знань, який характеризується наявністю елементів, що не мають єдиної теоретичної підстави і відносяться до різних, іноді взаємовиключаю- чих, аспектів розгляду об’єкта.

Інакше кажучи, еклектика — це поєднання різнорідних, внутрішньо не пов’язаних і, можливо, несумісних ідей, концепцій, стилів і т.ін.

В якості методологічного принципу еклектика з’явилася вперше в пізньогрецькій філософії еліністичного періоду, особливо, в римській філософії, як своєрідний вираз занепаду та інтелектуального безсилля останньої. Еклектика також широко використовувалася в схоластичних диспутах середньовіччя, коли наводилися безліч доводів «за» і «проти» певного положення. Зараз еклектика може використовуватися в рекла­мі, пропаганді, політиці, маніпулюючи свідомістю, що дозволяє зміню­вати логічні підстави і концепти згідно з поставленою метою. Умогляд­ність таких конструювань критикували філософи з давніх-давен, починаючи з Сократа та Арістотеля.

Другий варіант еклектики різко відрізняється від першого — як мо­мент пізнання — еклектика часто зустрічається в періоди докорінної зміни теорій або світоглядних схем.

Розрізняють: а) конвергентну еклектику — як таку, що синтезує різ­норідне в єдину систему; б) дивергентну — як типологічне розмежу­вання єдиних раніше систем.

Конвергентною еклектикою проникнут! роботи філософів римсько­го періоду, книги Старого Завіту, деякі філософські системи Нового ча­су, наприклад, деїзм. Цей вид еклектики можна розглядати як початко­ву норму осмислення нової проблематики, коли поняття й проблеми, які взяті з інших систем, тривалий час зберігають свої реліктові акценти і межі. Таке запозичення може бути єдиним способом впливу на стійку систему знань і штовхнути її до переосмислення.

Дивергентна еклектика пов’язана зі знаходженням у єдиних і прос­тих термінах типологічних розбіжностей і поляризації цих значень по різних концептах. Прикладами такої еклектики можуть бути виникнен­ня корпускулярної і хвильової теорії світла, що пов’язане з розділенням світла як об’єкта вивчення, а також поляризації значень в ряді сучасних філософських термінів. Наприклад, традиційне розуміння діяльності розкладається на репродуктивну і творчу діяльність; традиційна психо­фізіологічна проблема розкладається на психофізіологічний і психосо- ціальний аспекти.

У постмодерністській філософії «для передачі колажності, різнорід­ності, еклектизму об’єкта і адекватності його сприйняття використову­ється термін «пастіш». «Пастіш» — це «вільний політ», «клаптикова ковдра», «всяка всячина», колаж, що складається з ідей і поглядів, і мі­стить у собі протилежні елементи, такі як, наприклад, «старе» і «нове». Техніка пастішу не визнає послідовності, логіки або симетрії і заснова­на на протиріччях і плутанині^[6].

Як і будь-який інший метод пізнання, еклектика має власні позитив­ні та негативні риси. Позитивне значення еклектики полягає в тім, що вона забезпечує перенесення ідеї з однієї галузі в іншу, обумовлюючи тим самим евристичну функцію пізнання. В третьому тисячолітті при­ріст нового знання буде можливим лише на зрізі наук. Більш того, як зазначає Е. Гідденс в роботі «Дев’ять тез про майбутнє соціології», зви­чні «минулі міждисциплінарні кордони в гуманітарних науках поступо­во втратять чіткість».

Еклектика забезпечує підвалини для розвитку творчого мислення людини, застосовуючи аналогію, метафору тощо. Негативними аспек­тами еклектичного методу є її поверховість, формальність, відсутність глибинного аналізу сутності явища, неврахування дійсних протиріч, що лежать в основі розвитку об’єкта. Не випадково всі відомі філософи- діалектики (Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс, В. І. Ленін, Е. В. Ільєнков, П. В. Копнін) критикували еклектику як альтернативу діалектики.

В сучасній філософській літературі мусується думка про опозиційність до діалектики ще одного загальнонаукового методу — синергетики.

Термін «синергетика» походить від давньогрецького — енергія, що означає «діяльність», а «синергія» — сумісна діяльність. Синергетика виникає на зрізі фізики та хімії в першій половині XX століття. Це — галузь наукового знання, в якій за допомогою міждисциплінарних до­сліджень виявляються загальні закономірності самоорганізації стійких структур у відкритих системах. Термін «синергетика» запропонувавав Г. Хакен. Витоки синергетичного підходу містяться у математичних розробках теорії катастроф У. Стюарта, Р. Тома, в роботах якісної тео­рії диференціальних рівнянь Е. Лоренца, В. Арнольда, у дослідженнях процесів самоорганізації в хімічних реакціях Л.Белоусова. Нестаціона­рні дисипативні структури у фізичних середовищах вивчалися С. П. Курдюмовим, Г. Г. Малінецьким. Особливий внесок у філософсь­ке осмислення тих світоглядних перспектив, що відкриває синергетика внесли І. Пригожин, О. Шноль, П. Еткінс, Н. Моїсеєв, Р. Том, С. Кримський, І. Добронравова, Ю. Саєнко тощо.

Синергетика, як загально науковий підхід, акцентує увагу на універ­сальності процесів, що відбуваються у живій та неживій природі, а та­кож в першій та другій природі.

Основним поняттям у ній є поняття дисипативної системи. Авто­ром цього поняття є !.Пригожин — бельгійський фізико-хімік, який на­голошував на тому, що у природі існує новий спосіб тяжіння матеріа­льної системи до стихійного стану — своєрідний синтез порядку і хаосу. Специфіка дисипативної системи, як зазначає В.П.Бранський, полягає в тому, що її існування підтримується постійним обміном з се­редовищем, речовиною чи енергією, або тим чи іншим одночасно. Ди­сипативні структури відрізняються наступними якостями:

• вони поводяться як єдине ціле і структуруються, маючи інформа­цію про стан системи в цілому;

• дисипативні структури здатні «запам’ятати» початкові умови вла­сного формування, проходячи через точки біфуркації, «обирати» одне з декількох можливих напрямків еволюції;

• виникнення дисипативних структур є взаємодією як необхідності, так і випадковості, але роль випадковості надзвичайно зростає і набуває вирішального значення.

Найголовніша особливість дисипативної системи полягає в тому, що вона поєднує порядок з хаосом. Порядок і хаос, замість того, щоб ви­ключати один одного, взаємодоповнюють таким чином, що ні порядок не може існувати без хаосу, ні хаос без порядку. До речі, хаос і порядок — основні поняття синергетики. Сутність синергетики полягає в тому, що особливість розвитку дисипативної системи має бути нелінійною, здатною до самодії. Оця нелінійність розвитку (в той час, як у класич­ній філософії маємо лінійність розвитку, категорія «зняття» у Гегеля) є наріжним каменем всієї синергетичної парадигми.

Поняття розвитку в синергетиці пов’язується зі зростом «ступеня синтезу» порядку і хаосу, що обумовлений потягом до максимальної стійкості. В основі розвитку лежить процес відбору, який і показує, як відбувається розвиток. У зв’язку з тим, що синергетика акцентує увагу на нелінійності (поліваріантності) розвитку, то точка для розмежування еволюційної лінії отримала назву «біфуркація». Біфуркація визначає набір можливих шляхів розвитку або ж нестійкий стан системи.

Якщо дисипативна система реалізує один із можливих шляхів свого розвитку, то таке явище має назву «флуктуація».

Кожна дисипативна система проходить певні стадії розвитку і дося­гає критичного стану ієрархізації, тобто стає нестійкою. Після того вона розпадається, деієрархізується на більш прості системи. В синергетиці проблема ієрархізації та деієрархізації описується поняттям аттрак­тор. Існують простий аттрактор і «незвичний» аттрактор. Простий атт­рактор — це граничний стан, до якого тяжіє порядок, а незвичний атт­рактор — це стан, до якого тяжіє хаос.

Отже, розвиток системи — це складний процес ієрархізації (перехід від простого до складного) і деієрархізації (перехід від складного до простого), специфіка такого чергування залежить від поєднання особ­ливостей системи, що розвивається, і особливостей зовнішнього сере­довища. Стосовно соціальних систем виокремлюються три важливих особливості їх функціонування:

1. Компенсаторний механізм взаємодії структур і елементів соціа­льної системи. Для зберігання стабільності складні системи можуть за­лучати при втратах додаткові ресурси з стійко працюючих підсистем, наприклад, зміна функціональних обов’язків з метою заміщення підси­стем, що вийшли з нормального режиму роботи.

2. Синергетичний ефект. Визначене сполучення чинників призводить до того, що реальна сила їхнього комбінованого впливу значно відрізняється від сумативного впливу та кожного з них окремо. У результаті утворюється несподівано потужний, або навпаки, слабкий вплив на ситуацію.

3. «Принцип доміно». Процеси в соціальній системі досягають тієї «критичної точки», після якої йде ланцюгова реакція наслідків.

До синергетики існує різне ставлення. Деякі науковці вважають, що вона дублює категорії діалектики. Але, на думку В. П. Бранського, си­нергетичний підхід до соціальних явищ не зводиться до перефразуван­ня відомих істин. В результаті такого підходу формується нова система соціальних понять і з’являються нові соціальні закономірності, вікрити які без врахування цих понять було б неможливо.

З розвитком теорії самоорганізації можна говорити про відповідний стиль мислення та відповідну філософську систему. Теорію соціальної са­моорганізації та інші складові синергетики пронизує імовірнісний підхід. Саме він задає вектор руху і світоглядну модель, завдяки якій здійснюють­ся як теоретичні так і прикладні дослідження. Імовірнісний підхід зумов­лює певну усталену категоріальну структуру, за допомогою якої аналізу­ються явища, які досліджуються. У вітчизняній філософсько- методологічній літературі в 70—80-ті роки імовірнісний підхід розробляв­ся представниками логіко-математичних та природничих наук (А. Н. Колмогоров, В. Н. Пятницін, Ю. В. Сачков, І. Т. Фролов). Обґрунту­вання імовірнісного підходу знайшло відображення в лекції Карла Поппе­ра «Світ припущень: дві.нові точки зору на причинність» на XVIII Всесві­тньому філософському конгресі в Брайтоні, Велика Британія, у 1988 році.

Ситуація, що склалася у філософських колах відносно синергетики нагадує стан першої треті XIX століття, коли внаслідок надмірної дог- матізації традиційної метафізики сформувався позитивизм. Певною мі­рою, популярність соціальної синергетики, насамперед, серед технічної та природничої інтелігенції, пояснюється розповсюдженням універса­льної теорії систем, кібернетики; вона є реакцією на догматизм і надмі­рну заідеологізованість радянського суспільствознавства. Наука XX століття була присвячена пошукові істотних необхідних зв’язків між предметами, що повторюються, а синергетика показувала, що в світі окрім порядку існує ще й хаос, що перехід від одного стану в інший обумовлений моментами випадковості, і самі категорії: біфуркація, ен­тропія, флуктуація — свідчать про те, що увага синергетики скоректо­вана на перехідних моментах, а сучасні соціальні трансформації є вда­лою ілюстрацією саме цих процесів — невизначеність, поліваріантність шляхів подальшого розвитку, ймовірність впевненого прогнозу, обер- неність прогресу, архаїзація суспільства.