Закони діалектики

Завданням пізнання є дослідження природи та суспільства як закономірного процесу руху та розвитку, виділення чогось загального, істотного, характерного для більш-менш великої групи явищ або для усіх форм руху матерії.

Ідеалістичний напрям у філософії розуміє під законом форму розумової діяльності, засіб впорядкування відчуттів та емпіричних даних, що властиве представникам суб'єктивного ідеалізму, або як уявне відтворення людиною розвитку абсолютної ідеї, що характерне для об'єктивного ідеалізму Г. Гегеля.

Сучасні неопозитивісти трактують закон як результат угоди між вченими, зручні прийоми мислення і не більше того.

Матеріалістичний напрям у філософії виходить з того, що закони об'єктивні за своїм змістом. Так, наприклад, античні матеріалісти під законом розуміли об'єктивний порядок, який внутрішньо властивий світу, природний шлях розвитку всіх речей. Закон, за визначенням Гегеля, є відношенням між сутностями. Але не всякий зв'язок явищ є законом. Він повинен носити необхідний, стійкий, повторюваний характер, для того, щоб бути законом.

Отже, закон - це стійкий, загальний, істотний, необхідний, повторюваний зв'язок явищ природи і суспільства. Закони розрізняються за ступенем спільності:

■ загальні закони: характерні для більшого кола явищ (закон збереження енергії);

■ часткові закони: відбивають зв'язки визначеного кола явищ - біологічні, хімічні, соціальні тощо.

Закони розрізняють за формою вияву залежно від типу домінування й за цією ознакою виділяють динамічні та статистичні закони.

Динамічні закони виражають більш простий, однозначний зв'язок. Це така форма зв'язку, за якою початковий стан системи однозначно визначає всі наступні.

Дія статистичних законів характерна для великих груп явищ, у яких досить значна роль випадковості. Іншими словами, це закони середніх чисел, яким підкоряється маса випадків. Причинність тут виявляється інакше, ніж у динамічних законах. Початковий стан системи лише з деякою ймовірністю визначає наступні у формі середніх, випадкових тенденцій. Наприклад, закон Бойля-Маріотта, закон природного добору Дарвіна, закони історії у своїй більшості мають статистичний характер.

Крім того, розрізняють закони розвитку та функціонування. Закони розвитку характеризують переходи від одного стану до іншого, перетворення систем одне в одне та ін. Це закони діалектики, біологічні закони розвитку популяцій. Закони функціонування відображають спосіб існування систем у визначеній якості, відтворюють тип структурних відносин у результаті впливу на систему умов її існування, інших систем, а також взаємовпливу власних елементів (закон попиту та пропозиції, ціноутворення). Важливо підкреслити, що закони науки відображають закони природи, суспільства та мислення й є однією з форм теоретичного знання.

У діалектиці виділяють три основних закони: єдності та боротьби протилежностей, взаємного переходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення.

Взаємозв'язок у межах кожної пари категорій (необхідність - випадковість, сутність-явище тощо) теж дає особливі закони, що виражають окремі істотні сторони, моменти процесу розвитку. Однак названі вище закони є основними, оскільки виражають найбільш істотні сторони розвитку: його джерело, взаємини між формами розвитку та його основну спрямованість.

Закон єдності та боротьби протилежностей розкриває джерело розвитку та руху. Тому недаремно він вважається суттю, ядром діалектики. Найважливіші категорії, якими оперують, розглядаючи даний закон: тотожність, розходження, протилежності, протиріччя.

Усім предметам та явищам навколишнього світу властива відносна стійкість, визначеність, інакше вони просто не існували б. Цей момент сталості, стійкості, єдності, різноманіття та безперервності відображається в категорії «тотожність». Разом із тим кожен предмет, явище знаходяться у постійному русі, зміні. Формула Геракліта: «В одну й ту ж річку не можна ввійти двічі», - якраз і виражає плинність, рухливість, мінливість, неповторність предметів та їхнє розходження. З погляду діалектики в реальному житті немає абсолютного розходження, як немає й абсолютної плинності. Ці поняття існують тільки в мисленні, як, наприклад, поняття абсолютно чорного тіла.

У дійсності тотожність і розходження взаємозалежні й переплітаються, тому в реальності кожна річ не тільки дорівнює, тобто тотожна сама собі, а й різна одночасно. Наприклад, будь-який рослинний чи тваринний організм кожну мить змінюється, по-перше, тому, що він безупинно засвоює одні й виділяє інші речовини, по-друге, через те, що фізіологічні процеси, що відбуваються в ньому, істотно змінюють внутрішні характеристики самого організму. У неорганічній природі все також перебуває в стані безперестанних механічних, електричних, хімічних змін, починаючи від мінералів і закінчуючи всією Землею.

Отже, будь-який об'єкт зберігає до пори до часу низку своїх характеристик (у цьому відношенні він тотожний самому собі) й одночасно втрачає низку інших характеристик та здобуває нові (в цьому виявляється його відмінність від самого себе).

Стійкість і мінливість, тобто тотожність та розходження протистоять одне одному в предметі як дві протилежні сторони, що входять у дану єдність.

Кожен предмет — це єдність протилежностей.

Протиріччя - це визначений тип взаємодії протилежних сторін, властивостей, тенденцій у предметах і між ними. Протиріччя закладені у самій сутності речей, тому є формою вияву активності матерії.

Діалектичне протиріччя становить складну динамічну систему, у якій можна виділити елементи: взаємовизначення протилежностей;

взаємопроникнення; взаємовиключення.

Взаємовизначення та взаємопроникнення означають єдність протилежностей, які виражають стійкість об'єкта. Взаємовиключення - «боротьбу», внутрішню напруженість у предметі та потребу в руйнуванні протиріч. Однак ці два моменти займають різне положення в структурі протиріччя. Єдність протилежностей тимчасова, минуща, відносна як їхній збіг, рівність, а боротьба - абсолютна як абсолютний процес розвитку й руху. Отже, момент, коли існує дана єдність протилежностей - це час відносного спокою, коли між протилежними сторонами, тенденціями зберігається момент рівноваги, коли нові тенденції ще не настільки виросли й зміцнилися, щоб побороти свою протилежність.

З погляду діалектики протиріччя носять загальний характер. Отже, предмет можна уявити у вигляді системи протиріч, що поділяються на внутрішні та зовнішні, істотні та несуттєві, основні та неосновні. Отже, розвиток об'єктивної реальності та пізнання іде через роздвоєння єдиного на протилежні сторони, які взаємодіють одна з одною, і ця взаємодія рухає та розвиває предмет.

У фізичній формі руху матерії чинність закону виступає у вигляді протиріч притягування та відштовхування, асоціації та дисоціації, впорядкування - хаотичності, дії та протидії часток тощо.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін показує внутрішній механізм руху та розвитку речей, з чого починається їхня зміна та як вона відбувається. Цей закон розкриває характер процесу розвитку, шляхи та форми переходу від старого до нового через категорії «якість», «кількість», «міра». Кожен предмет має свою специфіку, певними особливостями відрізняється від інших предметів. Ці відмінності можуть бути або кількісними, або якісними.

Якість — це сукупність властивостей, ознак, що належать речам, явищам, виражають відносну стійкість предмета, його відмінність від інших предметів. Це те, що робить річ саме даною річчю. Якість відмежовує одну річ від іншої, один клас речей від інших. Г. Гегель визначив якість як внутрішню визначеність речі, тотожну своєму буттю. Якості об'єктивні, тобто існують незалежно від нашої свідомості, вони об'єктивно властиві предметам і явищам.

Протилежна якості категорія - кількість. Кількість, за Г. Гегелем — визначеність речі, що байдужа до свого буття, зовнішня визначеність. Це означає, що кількісні характеристики, змінюючись до визначених меж, не змінюють буття речі. Справді, вода залишається рідиною від 0°С до 100°С, зберігаючи свою якісну визначеність як води, на відміну від льоду або пари. Розходження тут виступають у кількісному вигляді.

Кількість - це вираження однорідності речей, їхньої подібності та подоби характеризує величину, ступінь розвитку даної якості. Кількість виражається числом, обсягом, величиною, показує інтенсивність протікання процесу тощо. Кількість є найважливішою характеристикою предметів і явищ, що особливо яскраво видно з Періодичної системи хімічних елементів Д. Менделєєва, де кількісна характеристика хімічних елементів (число протонів в атомному ядрі) є найважливішою для визначення місця елемента в системі та його ключових характеристик.

Якість і кількість - діалектично пов'язані між собою як дві протилежні сторони предмета. Як будь-які діалектичні протилежності, вони одночасно заперечують і зумовлюють одна одну. Якісна визначеність речі не існує без кількісної і навпаки. Ця єдність знайшла своє відображення в понятті міри.

Міра — це єдність якості та кількості, той кількісний інтервал, усередині якого зберігається дана якість.

Міра була введена Г. Гегелем. Він дійшов висновку, що безупинні кількісні зміни, досягаючи визначеної межі, тобто границі міри, викликають перерву та стрибок, у результаті яких існуючий до цього предмет зникає й виникає новий, на зміну попередньої якості приходить нова.

Важливість відкриття Гегелем даного взаємозв'язку добре виявляється, зокрема, в аналізі атомних перетворень. Так, радій-226 при кімнатній температурі - білий або сріблясто-білий метал, у якому постійно відбуваються кількісні зміни: він безупинно випускає альфа-промені, ядра гелію, у результаті чого його атомна вага знижується. Коли ця вага досягає величини 222, відбувається порушення міри, якісна зміна, й радій перетворюється у газоподібний радон, фізичні та хімічні властивості якого інші, ніж у радію. Так само відбувається й з перетвореннями інших радіоактивних елементів.

Поняття міри широко використовується в теорії природних і технічних систем, що розвиваються. Вчені, що займаються кібернетикою, зокрема Д. Нейман, довели, що існує критичний рівень складності системи, при досягненні якого поведінка її якісно змінюється.

Моменти переходу від однієї міри до іншої Г. Гегель назвав вузловими точками міри, а весь процес розвитку - вузловою лінією міри. Отже, категорія міри дає ключ до розуміння механізму чинності закону взаємного переходу кількісних і якісних змін та механізму розвитку в цілому.

Як же відбувається розвиток з погляду даного закону? Процес розвитку предмета здійснюється у вигляді кількісних і якісних змін: кількісні зміни, коли вони досягають межі міри, порушують її, викликають корінні, якісні зміни; стара якість зникає, й на зміну їй приходить новий предмет зі своєю особливою, якісною і кількісною визначеністю.

Закон цей носить загальний характер, діючи в природі, суспільстві та мисленні. У неживій природі цей закон найбільш яскраво виявляється у хімії. Наприклад, СО - чадний газ, CO₂ - вуглекислий газ різко відрізняються один від одного кількісним складом. N₂O - звеселяючий газ, N₂O₅ - азотний ангідрид, тверда речовина - різниця якісна. У суспільному житті закон найбільш чітко виявляється у зміні формацій у результаті росту продуктивних сил і зміни виробничих відносин.

Закону підкоряється й розвиток людської думки. Так, з історії фізики відомо, що коли її прогрес впритул підвів до необхідності створення теорії відносності, до цього відкриття незалежно один від одного наблизилися кілька вчених: Анрі Пуанкаре, Поль Ланжевен і сам Альберт Ейнштейн. Якби її не відкрив А. Ейнштейн, який раніше за інших зрозумів необхідність перегляду традиційних фізичних теорій, то її б створили інші вчені, можливо, пізніше й в іншій формі. Це визнавав і Ейнштейн, тому що ідея вже жила в повітрі.

Перехід кількісних змін у якісні супроводжується й зворотним процесом: нова якість породжує нові кількісні зміни. Тому ми говоримо про взаємний перехід кількісних змін і змін якісних. Сам перехід від старої якості до нової, на відміну від кількісних змін (безперервності), здійснюється завжди у вигляді стрибка, перерви поступовості.

Стрибок - це форма переходу до нової якості, розрив лінії кількісних змін. Він готується всім попереднім ходом розвитку й становить закономірну та загальну форму перетворення однієї якості в іншу. Наприклад, перехід від однієї форми руху до іншої поява життя на Землі, становлення людини тощо. Характер стрибка може бути різним залежно від природи явища й умов, за якими він протікає. Так, вибух атомної бомби та розпад урану за природними умовами становлять два різних види стрибка. При всьому різноманітті стрибків, як правило, виділяють два їхні види.

Перший вид — це різкі, бурхливі стрибки, під час яких відбувається перетворення старої якості на нову практично одномоментно, відразу. Так відбувалося утворення Всесвіту після Великого вибуху, так протікають й хімічні та ядерні реакції, перетворення елементарних часток, на цьому будується й принцип дії лазера.

Другий вид стрибка - стрибки у формі поступового якісного переходу окремих сторін предмета в новий стан. Наприклад, подальша еволюція Всесвіту, виникнення життя на Землі, утворення геологічних порід, зміна клітини. Так, стрибок, у результаті якого виникли всі галактики, зірки та планети, займав у ході еволюції Всесвіту, на погляд учених, мільярди років. Отже, розвиток світу (природних, соціальних явищ і мислення) здійснюється шляхом нагромадження кількісних змін та їхнього переходу в якісні.

Закон заперечення заперечення. Розглянуті вище два закони органічно зв'язані з третім — законом заперечення заперечення, що розкриває напрям і наступність у розвитку. Розуміння процесу розвитку припускає й відповідь на питання: Чи існує зв'язок між тим, що існувало раніше, та тим, що виникло знову? Що становить цей зв'язок? Чи є якась спрямованість у нескінченному числі змін світу? На ці питання і відповідає закон заперечення заперечення, який виражає істотні, необхідні зв'язки та відносини між минулим і теперішнім, теперішнім та майбутнім, між етапами розвитку предмета.

Зміст закону розкривається через поняття «заперечення», «діалектичне заперечення», «заперечення заперечення». Термін «заперечення» уживається не тільки у філософії, а й в інших науках, а також у повсякденному житті. Він означає спростування, а в більш загальному змісті - знищення. Будь-яка річ, явище рано чи пізно підлягають знищенню, тобто запереченню, яке носить загальний характер. Цей момент визнається всіма філософськими школами. Однак далі думки діалектиків і метафізиків розходяться.

Діалектика вважає, що основним змістом заперечення є два взаємозалежних моменти: 1) знищення, відмирання старого, віджилого, яке не відповідає новим умовам; 2) у той же час збереження того цінного, позитивного, що було в предметі.

Обидва процеси відбуваються одночасно й зумовлюють зв'язок у розвитку, з одного боку, та самозаперечення речі - з іншого. Збереження старого в новому в «знятому», тобто перетвореному вигляді, виражається через категорію «наступність» (наприклад, наступність у розвитку наукових теорій).

На противагу діалектиці метафізика розуміє заперечення як просте знищення за принципом «або - або». Тим страждала теорія «пролеткульту», деякі теорії історичного кругообігу. У навколишньому світі, звичайно, є і просте знищення, і регрес, і кругообіг. Однак, якщо вести розмову про діалектичне заперечення, варто підкреслити, що воно дає якісно більш високий ступінь у розвитку, заперечення старого створює передумови для ствердження нового. Уже просте спостереження приводить нас до переконання, що в дійсності розвиток не обмежується одним запереченням, а становить цілий ланцюжок заперечень. Так, нове явище, що піддало запереченню старе, з часом теж старіє й своєю чергою заперечується. Явище, що виникає знову, ніби повторює ту чи іншу вже раніше пройдену сходинку. Зародок людини, наприклад, у своєму розвитку ніби заново проходить основні віхи історії тваринного світу. Механізм переходу від першого заперечення до другого і т. д. у загальному той самий і полягає в його внутрішній суперечливості. Результатом послідовної зміни діалектичних заперечень є поступальний розвиток, тобто збагачення змісту явища, що розвивається, новими якостями.

Повторення пройденого у ході заперечення одних предметів іншими - не випадкове явище, а загальний закон розвитку. Розвиток, що ніби повторює пройдені вже сходинки, але повторює їх інакше, на більш високому рівні (заперечення заперечення), розвиток, так би мовити, за спіраллю, а не за прямою. Саме спіраль є найбільш адекватною, наочною моделлю прогресивного розвитку. Вона відрізняється від накладання одне на одне кіл тим, що поєднує у собі рух по колу з рухом поступальним. Отже, суть закону полягає в тому, що на вищій сходинці розвитку відбувається ніби повернення до старого, повторення відомих рис, властивостей предмета, але вже в зміненому вигляді.

Чинність даного закону чітко видно в періодичному законі хімічних елементів, у розвитку живих організмів, у їхньому онтогенезі та філогенезі, у суспільному житті - у взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Чинність закону заперечення заперечення можна простежити на прикладі теорії світла. Так, висунута на початку XVIII ст. Ньютоном корпускулярна теорія світла було відкинута в результаті пізніших відкриттів у сфері оптики, де, як уявлялося, цілком затвердилася діаметрально протилежна хвильова теорія світла, що проіснувала до кінця XIX ст. Пізніше, завдяки теорії квантів Планка та введенню Ейнштейном поняття фотона, відкинуті, здавалося б, раз і назавжди корпускулярні уявлення знову ввійшли в оптику, але вже на новій основі, у поєднанні з ідеєю про хвильову природу того ж світла.

Слід зазначити, що діалектичне заперечення є передумовою чинності закону, але не воно саме. Заперечення є у всякому процесі перетворення старої якості у нову, навіть там, де цей закон не діє. Наприклад, перетворення води на пару та пари на воду. Тут два заперечення, але повернення в первісний стан не виводить явище на більш високий рівень розвитку, навіть якщо ми десятки разів проведемо ті цикли. Спіралі в цьому процесі немає. Те ж саме при перетворенні фотонів у пари електрон-позитрон і навпаки. Отже, ланцюжок заперечень ще не надає чинності закону. Сутність закону в переході до більш високої основи, у поверненні назад, у повторенні пройденого, але на новому рівні, тобто ніби за спіраллю.

Отже, діалектика є не тільки вченням про загальний, універсальний зв'язок і розвиток, а й науковим методом пізнання, який дозволяє розкривати сутність явищ і процесів.

3.