Поняття діалектики. Закони діалектики

У філософській літературі з проблем діалектики панувало і панує розмаїття думок. На наш погляд, поняття «діалектика» має не стільки онтологічний, скільки гносеологічний зміст. Звідси і визначення діале­ктики як вчення про найбільш загальні закони розвитку пізнання та за­снований на цьому вченні універсальний метод мислення і духовно- практичної діяльності.

Елементи діалектики являють собою цілісну систему категорій, за­конів, принципів, що розвиваються і перебувають у певній субордина­ції, які в сукупності відображають єдність, цілісність реального світу в його всезагальних характеристиках.

В історії розвитку філософської думки існували три форми діалектики:

1. Антична діалектика, яка була «стихійною», що спиралася на жит­тєвий досвід. В античній діалектиці були поставлені такі субстанційні проблеми, які набували свого вирішення всім подальшим ходом філо­софського знання. Античні філософи розуміли, що діалектика — це не лише діалектика природи, а й діалектика мислення.

2. Німецька ідеалістична діалектика Канта, Фіхте, Шелінга, яка осо­бливо була розроблена у творах Г.-В.-Ф. Гегеля.

3. Матеріалістична діалектика, яка була розроблена у творах К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Г. Плеханова і наукових доробках радянських філософів (зокрема П. Я. Копніна, Є. В. Ільєнкова та ін.).

Яку б історичну форму діалектика не приймала, в центрі її уваги завжди була проблема розвитку. В діалектиці розвиток — це філософ-

ська категорія, що виражає процес руху, змін органічних цілісних сис­тем, матеріальних та духовних. Найбільш характерними рисами даного процесу є: виникнення якісно нового об’єкта (або його стану), спрямо­ваність, зворотність, закономірність, єдність кількісних і якісних змін, взаємозалежність прогресу і регресу, суперечливість, циклічність фор­ми, розгортання у часі.

Розвиток — універсальна та фундаментальна якість буття, його ат­рибут. Оскільки основним джерелом розвитку є внутрішні протиріччя, то даний процес по сутності є саморозвитком (саморухом). Сучасна на­ука (зокрема, синергетика) підтверджує глибинну необерненість, не­зворотність розвитку, його поліваріантність та альтернативність, а та­кож те, що «носієм» розвитку є складні, відкриті системи, що самоорганізуються.

Діалектика як філософська теорія розвитку описується в таких фун­даментальних поняттях, як зв’язок, взаємодія, відношення.

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розді­лених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки: об’єктивні, суб’єктивні, внутрішні, зовнішні, суттєві і несуттєві і т. ін.

Взаємодія відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження од­них об’єктів іншими. Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер.

На думку Гегеля, взаємодія виступає «взаємною причинністю» вза- ємозумовлених субстанцій.

Поняття відношення характеризує взаємозалежність елементів пев­ної системи.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зов­нішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і ли­ше їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими ре­чами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей.

Зв’язок та взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, головним з яких є закон єдності і боротьби проти­лежностей, який розкриває саме основне в розвитку — його джерело, яким є протиріччя (єдність протилежностей).

Під законом в філософії розуміється об’єктивний, сталий, внутрі­шній, необхідний, істотний зв’язок, загальний для даної групи явищ, який повторюється за однакових умов і веде в цих умовах до певного результату.

Для з’ясування сутнісних моментів закону єдності та боротьби протилежностей, необхідно розглянути ряд категорій, що його конк­ретизують. Перше поняття — це тотожність, яка розуміється як рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ то­що). Мається на увазі не абстрактна тотожність, яку критикував Гегель, а конкретна тотожність, яка містить у собі і відмінності. Відмінність тлумачиться як нерівність предмета самому собі, як намагання вийти за межі тотожності. Отже, відмінність — це внутрішня «стурбованість» предмета, прагнення вийти за межі самого себе. Таким чином, у реаль­ній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмін­ності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. Вони є протилежностя­ми, які взаємодіючи, обумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей і є суперечністю.

Протилежності — це такі сторони, моменти, предмети, які одно­часно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємовиключають одне одне, при­чому не тільки в різних, але й в одному і тому ж відношенні; в) взаємо- проникають і, за певних умов, переходять одне в одне. Суть закону може бути виражена наступним чином: розділ єдиного на протилежно­сті, їх боротьба і розв’язання в новій єдності. Таким чином, розвиток постає як процес виникнення, росту, загострення і розв’язання багато­манітних протиріч, серед яких визначну роль відіграють внутрішні про­тиріччя даного процесу чи предмета. Саме вони виступають в якості визначного джерела, рушійною силою їх розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває всеза- гальний механізм розвитку: саме яким чином він відбувається. Зміст цього закону розкривається через перебіг категорій, таких як: якість, кі­лькість, міра, стрибок.

Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визна­ченість, то вона втрачає свою якість. Однак, таке відношення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукуп­ність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано че­рез мислення, абстрагування.

Властивість — визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість ре­чі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якіс­тю існує діалектичний взаємозв’язок.

Можна сказати, що якість означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначе­ність, тобто свою якість. Г.-В.-Ф. Гегель: «Якість — це сутнісна визна­ченість». Кількість — філософська категорія, що відображає такі пара­метри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри. Г.-В.-Ф. Гегель: «Кількість — це якісна визначеність».

Кількість як «якісна визначеність» висупає запереченням якості, є її діалектичною протилежністю, що взаємодіє з нею. Єдність, взаємо­зв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті мі­ра. За Г. В. Ф. Гегелем, «міра є сутньою єдністю якості і кількості».

Міра — це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості.

Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент — це ситуація, коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період — ситуація, коли стара якість змінюється не відразу, не одноактно, а поступово.

Взаємозв’язок цих категорій і виражає сутність закону взаємопере- ходу кількісних змін у якісні. Ця сутність полягає в наступному. По­ступове накопичення кількісних змін (ступені і темпи розвитку предме­та, число його елементів і т.д.) в певний момент часу обов’язково призводить до якісних перетворень предмета (стрибка) і виникнення нового предмета, нової якості. Останнє, в свою чергу, здійснює зворот­ну дію на характер і кількісних змін (наприклад, перетворення одних хімічних елементів в інші в залежності від змін величини заряду ядра атому і т.п.).

Закон заперечення заперечення виражає спрямованість, спадко­вість розвитку і його форму. Однією з найважливіших категорій закону є категорія «заперечення», яка виражає: а) процес знищення предмета в результаті дії переважно зовнішніх сил і факторів, тобто усунення і іс­нування даного предмета як цілісної системи, кінець його розвитку (зо­внішнє «даремне» заперечення, деструкція); б) самозаперечення як вну­трішній момент розвитку з утриманням позитивного змісту заперечуваного («зняття»). В процесі розвитку обидва види заперечен­ня тісно взаємопов’язані, але визначну роль відіграє, врешті решт, вну­трішнє заперечення. Закон заперечення заперечення — закон, який ви­ражає поступовий, наслідковий, циклічний характер розвитку і його форму: «спіраль».

Форма циклічного розвитку в цьому законі — «тріада», вихідний пункт якого — заперечення; другий момент — заперечення першого заперечення; третій момент — заперечення другого заперечення.Г.В.Ф. Гегель схематично пояснював це наступною схемою: теза — антитеза — синтез.

Дію даного закону можна побачити в цілісному, відносно заверше­ному процесі розвитку. Даний закон не можна представляти як жорстку схему, якою можна користуватися у всіх сферах, тим більше «втискува­ти» в цю схему всю дійсність в її різноманітності, а також поліваріант- ний процес пізнання. Свого часу представники діалектико- матеріалістичного напрямку в філософії надавали великого значення законам діалектики, як законам об’єктивного світу, зауважуючи, що за­кони діалектики є і закони мислення, а діалектика є теорія пізнання...

2.