Діалектика як найважливіша складова сучасної філософії

Діалектика як найважливіша складова сучасної філософії намагається дати відповідь на такі питання: чи розвивається світ й якщо розвивається, то як іде процес розвитку? чи всі зміни в ньому неповторні, чи є в ньому такі, котрі обов'язково повторюються? які є джерела розвитку, його механізм та основна спрямованість? І, відповідно, діалектика містить у собі вчення про загальний зв'язок явищ і їхній розвиток, протиріччя буття й мислення, взаємний перехід кількісних і якісних змін, перерви поступовості, стрибки, заперечення заперечень тощо.

Як філософська наука, вона має тривалу історію, сягаючи коренями в часи античності, але у XIX ст. ніби заново відкривається вже в ідеалістичній формі у працях представників німецької класичної філософії І.Канта та Г. Гегеля. Термін «діалектика» у школі Сократа-Платона означав уміння вести бесіду так, щоб розкрити протиріччя в судженнях опонента й знайти таким шляхом істину. Вже в такому підході містився зародок сучасного розуміння діалектики як вчення, що розглядає матеріальний світ і світ ідей у русі, протиріччях, розвитку.

Діалектика містить у собі об'єктивну та суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика панує у природі, а суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення несуть у собі відбиток індивідуальності людини, її відношення до подій, предметів та явищ, її світогляд. Об'єктивна діалектика, звичайно, впливає на людину й тим самим визначає суб'єктивну діалектику. У той же час людина намагається активно впливати на оточуюче середовище й тим самим змінює його, а отже, змінює й об'єктивну діалектику. Відтак виходить досить цікава взаємозалежність: діалектика речей визначає діалектику ідей й одночасно діалектика ідей визначає діалектику речей.

Діалектика як вчення про розвиток розглядає три кола проблем: особливості, що відрізняють розвиток від всяких інших типів змін; питання про джерело розвитку; питання про форми розвитку.

Тут передусім варто підкреслити, що діалектика є не тільки наукою, а й методом пізнання світу. У загальному плані метод пізнавальної діяльності - це спосіб досягнення певних результатів у пізнанні світу. Метод пізнання задається об'єктом дослідження, його особливостями. Іншими словами, пізнані закономірності руху й розвитку дійсності складають об'єктивну сторону методу, а виникаючі на їх основі прийоми, способи та форми дослідження — суб'єктивну. Самі по собі об'єктивні закони не складають методу. Ним стають вироблені на основі даних законів прийоми та способи дослідження дійсності й одержання нових знань. Єдність світу припускає існування загальних прийомів і способів пізнання, загальних методів. Таким загальним методом і є діалектика. Якщо діалектику як науку, як загальну теорію розвитку ми використовуємо для пояснення якихось явищ, то для одержання нових знань ми використовуємо її як метод пізнавальної діяльності. Однак в історії розвитку філософського методу, крім діалектичного, існує й інший альтернативний метод - метафізичний.

Під метафізикою розуміються вчення, що розглядають світ несуперечливим, незмінним у своїй основі, а предмети та явища в ньому - поза зв'язком одне з одним. Рух і розвиток метафізики зводять найчастіше до чисто кількісних змін. З цього погляду метафізика як метод становить антидіалектику. Їхня протилежність простежується у трьох основних напрямах.

1. Для діалектики світ становить єдине взаємозалежне ціле, для метафізики, навпаки, речі ізольовані, відірвані одне від одного, існують поза зв'язками та відносинами між собою.

2. Із діалектичної точки зору світ знаходиться в постійному русі та розвитку, метафізика ж або заперечує розвиток, або спрощує його, зводячи, зокрема, до коловороту.

3. Діалектика вбачає джерело руху та розвитку в самому предметі, у його внутрішніх протиріччях, метафізика - у зовнішніх факторах, що знаходяться поза предметами та речами, вважаючи їх внутрішньо несуперечливими, й у кінцевому рахунку найчастіше приходить до ідеї першопоштовху.

Варто сказати, що метафізичний метод мислення мав своє історичне виправдання, оскільки був пов'язаний зі певною, початковою стадією розвитку природознавства, коли воно більше спиралося на аналіз, тобто розкладання предметів на складові частини. Аналіз вимагав розглядати речі як закінчені, що подані поза зв'язком з іншими. Це відповідало епосі, коли природознавство займалося основним чином нагромадженням фактичних даних, їхнім емпіричним описом і класифікацією. Але розкладання речей на окремі складові, класи правомірно тільки в обмежених межах, коли необхідно вичленувати окремий предмет із загального зв'язку явищ, розділити ціле на частині. Це необхідний і виправданий метод дослідження, але за ним повинний випливати інший - виявлення зв'язків і відносин, загальних закономірностей і протиріч, від чого метафізика вже відмовляється, неправомірно зупиняючись на половині дороги. Діалектика ж вимагає досліджувати явище з урахуванням усіх його загальних зв'язків, не ігноруючи його взаємодій і взаємозумовленості.

Щодо діалектики, вже було надано її визначення як вчення про загальний зв'язок явищ у їхньому розвитку. У цій характеристиці виділяються два основних принципи діалектики - загальний зв'язок і розвиток. Тому наступним важливим питанням, яке варто розглянути, є сутність принципів діалектики.

Насамперед варто наголосити, що під філософськими принципами розуміється сукупність найбільш загальних вихідних посилань, основних ідей, що характеризують розуміння світу.

Принцип загального зв'язку є основним у діалектичному погляді на світ. Про це говорить вся історія розвитку діалектики.

У сучасній науці ведуться роботи щодо виявлення зв'язків земних виявів життя з космічними джерелами енергії, вивчається вплив астрономічних факторів на різні цикли життєдіяльності людини, тварин та рослин. Наука серйозно замислюється над взаємним зв'язком усіляких явищ - життя найпростіших і сонячної активності, хімічного складу води та космічних коливань морського дна. Усе у світі виявляється взаємозалежним.

Для сучасної людини питання про взаємозв'язок явищ природи та суспільства стало більш актуальним, ніж у попередні історичні епохи. Як виявилось, у своїй діяльності ми завжди повинні враховувати цей момент, чи проектуємо поворот рік, чи будуємо атомну станцію або досліджуємо космос. Якщо ми вирішуємо глобальні проблеми, то завжди повинні мати на увазі, що світу притаманний цілісний, системний характер. Зв'язки ж виявляються у формі взаємодії та взаємозумовленості явищ. Це означає, що явища визначають одне одного, зміни одного явища спричиняють зміни іншого. Наприклад, суспільне буття може визначати суспільну свідомість, й одночасно зміна суспільної свідомості може викликати зміну матеріальних умов життя людей.

Виділяються різноманітні види зв'язків. Класифікація їх будується або за формами руху матерії, або за формою та характером вияву: прямі й опосередковані, внутрішні та зовнішні, функціональні й генетичні. Отже, з погляду діалектики, речі не просто співіснують між собою, а впливають одне на одне, причому в процесі взаємодії виявляються їхні властивості. Тільки визначена система взаємодії даної речі з іншими речами робить її тим, чим вона є. Зміна системи взаємодій змінює й саму річ.

Діалектика як наука про зв'язки містить у собі принцип детермінізму, тобто визнання об'єктивного закономірного взаємозв'язку та взаємозумовленості явищ світу. Ядром даного принципу служить поняття причинності, тобто такого зв'язку, за яким одне явище (причина) за певних умов з необхідністю породжує інше (наслідок). Існують різні способи та форми об'єктивної детермінації явищ: зв'язок випадкового та необхідного, можливого та дійсного, безкінечного та кінцевого, визначеного та невизначеного тощо.

Визнання взаємозв'язку всіх сторін кожного явища та речі визначає системний підхід до об'єктів. З погляду діалектики, кожна річ становить цілісну систему зв'язків і відносин між елементами, що характеризується цілою низкою властивостей:

■ системі як цілому притаманні нові властивості порівняно з властивостями елементів, що її складають;

■ визначити характеристики елемента можна тільки тоді, коли він розглядається як частина даної системи, тому що за межами цієї системи він їх втрачає;

■ дана система зумовлена своєю чергою елементами, що її складають;

■ між елементами системи існують відносини взаємозалежності та супідрядності, при тому система характеризується зв'язками різного роду: генетичними, функціональними і т. д.;

■ у системі виділяється визначальний тип зв'язку, що утворює її структуру, що забезпечує стійкість цієї системи.

Отже, система - це динамічне утворення, що характеризується єдністю протилежностей — сталістю і мінливістю.

Варто підкреслити, що поняття системи вводиться тому, що не можна складні, багаторівневі зв'язки предметів та процесів подати у вигляді простого лінійного причинно-наслідкового ряду. Наприклад, в історичний розвиток втягується відразу все суспільство як ціле, а не тільки його частини (економіка, різні шари населення тощо). Звичайно, що діалектико-матеріалістичне, діалектико-ідеалістичне або метафізичне розуміння зв'язку й системності відрізняються одне від одного.

Ідеалістична діалектична філософія в особі Г. Гегеля внесла істотний вклад у розвиток ідей системності та взаємозв'язків, взаємодії. При тому Г егель виходив з потойбічної сутності - абсолютної ідеї.

Метафізичний матеріалізм XVII-XVIII ст. визнавав зв'язок явищ тільки в деяких сферах природи, а носіями цих зв'язків виступали «невагомі» складові, наприклад, флогістон, що забезпечує горіння, теплород, що передає теплоту. Універсальним, загальним зв'язком вважався тільки зв'язок, що здійснювався за законами механіки.

Діалектико-матеріалістична філософія, розкриваючи об'єктивну діалектику розвитку систем, внесла помітний вклад у методологію їхнього пізнання. Так, вчення про суспільно-економічну формацію як про складну систему, що саморозвивається, докорінно змінило методологію соціально- історичного пізнання. Об'єктом пізнання стали не ізольовані явища, а цілісні системні утворення, кожне з яких має свої закони існування та розвитку. Звичайно, системний підхід ускладнює процес пізнання, тому що предмет розглядається багатобічно, але тільки так і можна розкрити об'єктивні закони його розвитку.

Наступний принцип діалектики - принцип розвитку - випливає з загального зв'язку явищ. Рух не є однорідним процесом. У ньому виділяють три типи руху: рух від нижчого до вищого, по висхідній лінії; рух по спадній лінії; рух по колу, циклічне.

Як же співвідносяться рух і розвиток? У цьому питанні у сучасних філософів немає єдності. Одні вважають, що розвиток є окремим випадком руху, одним з його видів. Але тоді як бути з усезагальністю та абсолютністю розвитку? Очевидно, ці основні характеристики матерії не можна розглядати з позиції підпорядкованості одного іншому.

Які риси характеризують розвиток? Він передусім характеризується невіддільністю від руху, зміни. Але це не окремі зміни, а система зміни в структурі, у якості. Тому першою ознакою у визначенні розвитку є якісна зміна. По-друге, ці зміни не разові, а комплексні, для них характерна незворотність процесів. Далі, розвиток — це особливого роду зв'язок станів, що має певну спрямованість.

Отже, розвиток є цілеспрямованою, незворотною, якісною зміною об'єкта. Розвиток становить складний процес взаємозв'язку однолінійності та багатолінійності, прямолінійності та зигзагоподібності, ліній, що здіймаються та спадають тощо. Але основними напрямами розвитку будуть прогрес, регрес та однорівневий розвиток. При цьому під прогресом розуміється розвиток системи від нижчого до вищого, підвищення рівня організації. Протилежний напрям розвитку - регрес - пов'язаний зі зниженням рівня організації, рухом системи від вищого до нижчого. Прогрес відносний в тому плані, що вимагає «системи відліку». Тому одне й те ж явище може бути одночасно прогресивним в одному відношенні та регресивним в іншому. Прогрес нерозривно пов'язаний зі регресом, оскільки висхідна галузь розвитку предмета рано чи пізно переходить у спадну. Крім того, прогрес у загальному може сполучатися з тимчасовим відкотом назад, наприклад кризою.

Отже, діалектика як наука становить складну систему, елементами якої виступають її принципи, закони і категорії, які тісно пов'язані між собою. Однак діалектика є не тільки наукою, а й загальним методом пізнання та перетворення дійсності. Це означає, що вона озброює окремі науки методологічними принципами, які випливають з названих вище основних принципів діалектики. До них відносяться:

■ принцип об'єктивності: вимагає, щоб у процесі діяльності люди не підмінювали об'єктивну реальність своїми суб'єктивними гадками, що не відповідають їй;

■ принцип загального зв'язку: вимагає всебічного розгляду предметів, процесів та явищ зі врахуванням усіх їхніх опосередкувань;

■ принцип розвитку, відповідно до якого необхідно з'ясовувати причини виникнення, становлення всього сущого;

■ принцип конкретно-історичного підходу до аналізу речей, тобто обліку умови, часу і місця, у яких відбувається те чи інше явище;

■ принцип виділення основної ланки у ланцюгу подій: вимагає виділення основних напрямів у процесі людської діяльності;

■ необхідно в аналізі суспільних явищ враховувати корінні інтереси класів, шарів населення, соціальних груп та окремих людей.

Ці принципи так само, наприклад, як граматичні правила у правописі, є базовими у діалектичному стилі мислення дослідника.

2.