Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831 рр.), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрун- тованішої системи ідеалістичної діалектики.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пі­знання, здійснюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявно­го розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, не-чуттєвого знання, яке побудоване за прави­лами формальної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, залежна від обставин. Скажімо, твер­дження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неев- клідовій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припинить­ся. Філософія, що прагне до абсолютного знання, до незумовленої істини, не може задовольнитись такими конечними істинами, вона пра­гне вийти за межі розсудку.

Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гоголя не заперечує розсудку (як це було у Фіхте, ІПеллінга і особливо романтиків), а утримує його зшити, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтер­претує істини розсудку, приводить це знання в рух, знімає його одно­бокість, вибудовує на його основі цілісну систему.

У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «позитивний» аспе­кти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, переходять одне в одного, заперечують одне одно­го подібно до антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкі­нечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, яви­ще включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а думка безупинно переходить від однієї до ін­шої. «Позитивний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») поля­гає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у охопленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «явища» дає «дійсність», «причини» і «дії» — «вза­ємодію», «кількості» і «якості» — «міру» і т. ін. ). Внаслідок цього до­лання однобічних і протилежних визначень розум розбудовує істину як систему знання.

Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, наприклад, такі поняття, як «буття», «якість», «кількість», «міра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» та ін. Він розумів, що зміст цих понять як всезагальних немо­жливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і форма­льно-логічно, підвівши під загальніші поняття, оскільки категорії — це найзагальніші поняття. І Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці по­няття (категорії) можна визначити (розкрити їх зміст) через співвідно­шення їх між собою. Саме таке відношення, яке переростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка Гоголя. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання).

На думку Гегеля, істина — це система знання, вірніше — це поетап­ний розвиток ідеї, кожен з яких вона долає і включає в себе як свій мо­мент. Тобто попередні істини не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обмежені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Ге­геля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізи­ка), а як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична фі­лософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, антитеза, синтез — так звана тріада, згідно із якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою про­тилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко мож­на окреслити метод, який уможливлює філософію як систему абсолют­ного знання Гегеля.

Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб’єкта і об’єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши попе­редні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу», — першій його зрілій праці. В ній розгорнуто широку панораму форму­вання індивідуальної свідомості — від чуттєвості до понятійного рівня — і подальше збагачення її змістом через подолання (присвоєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуа­зних відносин) і культурних утворень (моралі, мистецтва, релігії і по­передньої філософії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) піднімалось до абсолютного знання.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізовані в ній такі ідеї:

1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнен- ня» свідомості й «розпредметнення» (подолання її предметності), як покладання об’єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза — анти­теза — синтез).

Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), втілюючись у предмет (матері­альне), відштовхує своє творіння само тому, що воно матеріальне. Тоб­то «відчуження» набуває форми протистояння ідеального і матеріаль­ного. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й примиряється з ним.

Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчуження» відіграли значну роль у філософії Фейербаха і Маркса.

2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція- суб’єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попередники Фіхте і Шел- лінг, розумів ідею, що розвивається.

Субстанція — це об’єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія та ін.). Але це знання (суб­станція) рухається вперед реальними людьми (суб’єктами), які засвою­ють готові форми і йдуть далі. В концепції субстанції (суспільного знання) і суб’єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдності суспільно-історичного й індивідуального суб’єкта, долаючи робінзона­ду (розгляд суб’єкта як окремого індивіда) попередньої філософії. Що­правда, ця єдність швидше декларується як загальний принцип, ніж об­ґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсу- б’єктивності, які досліджують конкретні форми виходу за межі індиві­дуального суб’єкта, постали перед філософією лише в XX ст.)

3.

Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість піднялася до аб­солютної ідеї, яка, власне, і є предметом вивчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії — в «чистому» мисленні, відтак пе­реходить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відповідає її суті і вона створює сферу духу, тобто людську культуру, яка перебу­ває в історичному розвитку. Отже, розвиток ідеї відбувається за діалек­тичною тріадою — теза (чисте мислення), антитеза (природа) і синтез (дух). Відповідно і система філософії Гегеля розпадається на «Логіку» як науку про чисте мислення, «Філософію природи» і «Філософію духу».

Згідно з принципом тотожності мислення і буття Гегель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскіль­ки сутністю буття є мислення. Предметом його логіки стають категорії. Але категорії у Гегеля — це не апріорні форми розсудку Канта. Вони є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку абсолютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) — від найбільш абстрактних і од­нобічних визначень до конкретних і повних — становить зміст логіки. Тобто Гегель намагався розташувати всі найзагальніші поняття в тако­му порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання.

Справді, будь-яке пізнання предмета фіксує насамперед його буття (наприклад, атом є), далі пізнання проникає в його сутність (розкриває закономірності атома) і формує поняття (теорію атома). Тому логіка Ге­геля і розпадається на три частини — «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. Наприклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріа­ди. Завдяки цьому предметом дослідження «Логіки» стає понад 80 зага­льних понять, кожне з яких переходить у наступні й охоплює попере­дні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв’язок категорій якості й кількості, їх перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємо­проникнення протилежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взає­мопроникнення (боротьба) протилежностей і заперечення заперечення були піднесені в марксизмі до рангу трьох законів діалектики, яким на­магалися підпорядкувати всі явища світу.

У «Логіці» Гегеля виявилася гнучкість понять, їх взаємозалежність, субординація за глибиною проникнення в суть. Свою логіку (як логіку розуму) він протиставляв формальній логіці Арістотеля, яку вважав ло­гікою розсудку. Спроба радянських філософів на основі «Логіки» Геге­ля, а також «Капіталу» Маркса створити «діалектичну» логіку, підмін­ну від традиційної арістотелівської, виявилась безплідною. І все ж «Логіка» Гегеля залишається неперевершеним зразком діалектики; роз­роблений ним діалектичний метод є одним з найпродуктивніших у фі­лософії. Вразливим аспектом діалектичної логіки Гегеля є те, що вона нав’язує свою схему загальних понять (категорій) будь-якому предме­ту. Вона не виводить ці категорії з розвитку предмета, а намагається ззовні привнести їх у предмет. Логіка, що обмежує дійсність, постає як панлогізм. Однак не слід заперечувати і позитивної сторони діалектич­ної логіки. Саме завдяки їй загальні поняття (необхідність і випадко­вість, тотожність і відмінність та ін.) мисляться у взаємозв’язку, в пере­ходах. Зміст цих понять через їх співвіднесення набув тієї визначеності, яка вислизала від розсудкового і буденного мислення.

«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нерозрив­ну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригінальним його твором. Характерно, що великий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Зна­чно плід-нішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розглянув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, право, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті видали його слухачі. У них блискуче продемонстрована плід­ність діалектичного методу. І хоча Гегель часто нехтував змістом зара-

ди форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діалектиці його фі­лософія стала одним з найвизначніших витворів в історії філософії.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння історії. Історія людства, на його думку, — це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал істо­ричного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. Відпові­дно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, античний і германський. На Сході людина, за його словами, ще не до­зріла до свободи, тому там всі раби, за винятком одного вільного — де­спота; в античності частина суспільства піднялася до ідеї свободи, інша — раби. Тільки в Європі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взі­рцем втілення свободи вважав німецьку монархію, що було очевидним заграванням з існуючою прусською політичною системою. Загалом Ге­гель, який у молодості захоплювався ідеями Французької революції, в зрілу пору поступово схилявся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, абсолютною ціл­лю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не держава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держави. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нехтувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Ін­шими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовувалося суспільне життя в Європі Нового часу.

Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасниками і наступ­ними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панло­гізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейербах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного».

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. Наприкі­нці XIX — на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неогегельянст- ві й почасти у Франкфуртській школі.

5.