Категорії діалектики

Категоріями називають основні поняття, що відображають загальні та істотні властивості, сторони, відносини та зв'язки визначених класів явищ. Займаючи важливе місце в структурі всякої науки, вони концентрують у собі та виражають досягнуті знання.

Основні категорії діалектики: одиничне й загальне, причина і наслідок, необхідність і випадковість, зміст і форма, ціле та частина, елемент і структура, сутність та явище, можливість і дійсність.

Передусім важливо визначити взаємозв'язок філософських законів і категорій, їхні особливості, показати, що відокремлює їх від понять та законів інших наук. Філософські категорії позначають сторони, властивості та відносини, що властиві всім формам руху матерії, усім процесам і явищам, тобто вони мають загальний характер. І як усі елементи діалектики, що володіють світоглядними, методологічними, гносеологічними та логічними функціями, вони не тільки концентрують у собі раніше отримані знання, але й виступають як знаряддя подальшого пізнання та форм абстрактного логічного мислення. Закони, досліджувані філософією, теж загальні, діють у всіх сферах дійсності, явищах і процесах, мають такі ж функції, як і категорії.

Співвідношення законів і категорій філософії. Тут варто мати на увазі розбіжності між об'єктивними законами та законами науки, що становлять відображення об'єктивних законів, постають ідеальними й відносяться до свідомості. Будучи поняттями, категорії, як і закони науки, теж відносяться до свідомості. Отже, можна сказати, що всі закони та категорії суб'єктивні за формою й об'єктивні за своїм змістом. Велика частина категорій відображає загальне в окремих сторонах та властивостях предметів і процесів. Наприклад, якість, протилежність, зміст, форма тощо. Закони виражають зв'язок між сторонами та властивостями явищ. Деякі категорії теж виражають зв'язок: причинність, протиріччя й ін. Але їхній взаємозв'язок має власне кажучи, характер закону.

За допомогою категорії виражається зміст та формулювання законів. Тому закони і категорії повинні вивчатися спільно. Розглядаючи той чи інший закон, ми одночасно засвоюємо зміст категорій, що його виражають. А вивчаючи категорії, розкриваємо закони діалектики. Так це відбувається, наприклад, при вивченні категорій «причинність» і «протиріччя». Це може стати ще очевидніше, якщо взяти до уваги, що взаємозв'язок парних, співвідносних категорій точно відбиває закони діалектики - закон єдності форми та змісту, сутності та явища тощо, які визнаються не основними законами (на відміну від трьох основних законів діалектики).

Одиничне, особливе, загальне. Розгляд категорій варто почати з пояснення поняття окремого, без якого важко розібратися у співвідношенні єдиного та загального. Окреме - відносно відособлене утворення - тіло, річ, явище, процес, подія. Одиничне - це індивідуальні, неповторні риси, властивості окремого. Загальне - істотно подібні, однакові, повторювані риси та властивості, які належать всім окремим явищам визначеної групи.

Зі сказаного стає зрозумілим помилковість ототожнення одиничного та окремого, розгляд одиничного як предмета, речі, якщо вона одна.

Окреме й одиничне - не одне й те ж. Окреме - це річ у цілому, і саме йому належать як одиничні, так і загальні риси. Воно виступає єдністю загального й одиничного. Одиничне та загальне складають моменти, сторони окремого. Окреме ж є цілим. Так, кожне дерево каштан є окремим. Йому властиві одиничні риси й ознаки, що властиві тільки цьому дереву й відрізняють його від всіх інших каштанів. Разом із тим кожен окремий каштан має й такі риси, що й у всіх інших каштанів, тобто він володіє і загальними рисами.

Оскільки одиничне та загальне подають у єдності різні сторони, властивості окремого, то ці категорії є протилежностями, які діалектично взаємозалежні між собою.

Загальне так само об'єктивне, як й одиничне. Категорія «загальне» може охоплювати більш-менш широкий клас предметів, явищ, тому має різний ступінь спільності. Наприклад, Іван є українцем, слов'янином, людиною, ссавцем, живою істотою, матеріальним утворенням.

Гранично широке узагальнення називається загальним. Одиничне завжди виступає в одній якості - як одиничне. А загальне може виступати в двох якостях. А саме воно виступає у своїй якості як загальне,стосовно меншої спільності й у той же час виявляє себе як одиничне стосовно більш широкої спільності.

Для позначення цієї діалектики переходу одиничного в загальне і загального в одиничне вводиться категорія «особливе». У такий спосіб особливе відображає взаємозв'язок між одиничним і загальним та їхній взаємний перехід одне в одне. Так, поняття «українець» є загальним стосовно поняття «Іван», але в той же час поняття «українець» є одиничним стосовно поняття «слов'янин». Тут поняття «українець» є особливим. Варто підкреслити, що особливе вказує на подібність, коли виступає в якості загального і на розходження, коли воно виявляє себе як одиничне. Тому усяке одиничне є й особливим, але загальне не може бути особливим.

Розглянуті вище категорії допомагають зрозуміти процеси та явища реальної дійсності та пізнання, зокрема проблеми, пов'язані зі співвідношенням загальних і специфічних законів, загальних законів та особливостей їхньої дії в різних умовах. Прикладом цього є питання про співвідношення загальних для всіх країн законів ринкової економіки та їхнього конкретного вияву й особливості застосування в різних країнах.

Розглянуті категорії відіграють велику методологічну роль у процесі пізнання: дійсне пізнання полягає в тому, що ми в думках піднімаємося від одиничного до особливого, а від нього - до загального. Це так званий індуктивний шлях. Але, пізнаючи загальне, ми його розділяємо знову на одиничне, тобто переходимо до дедукції. У єдності індукції та дедукції виявляється діалектика процесу пізнання.

Причина і наслідок. Одним з найважливіших типів загального зв'язку є причинно-наслідковий зв'язок. У ньому причина - це те, що викликає наслідок, а наслідок — це результат дії причини.

У навчальній літературі причина часто подається як виявлення зовнішнього явища, яке викликає інше явище. У деяких простих випадках це має місце, і в повсякденному житті таке розуміння причини може задовольняти. Однак при розв'язуванні складних проблем сучасної науки, під час якого досить часто доводиться стикатися з методологічними труднощами, воно стає неприйнятним, тому що не враховує реакції того явища, на яке впливає інше явище, що іменується причиною. Але від цієї реакції досить сильно залежить наслідок. Подібне визначення причини неприйнятне тому, що воно розглядає її тільки як зовнішнє явище, хоча відомо, що основні глибокі причини зміни систем, протікання процесів знаходяться в них усередині й найчастіше виявляються взаємодією елементів або якихось інших змінюваних сторін систем, процесів. Отже, причиною явищ правильно вважати не якийсь окремий фактор, а в кінцевому рахунку взаємодію сил, тіл, процесів або взаємодію внутрішніх елементів, сторін процесів і систем.

Взаємодія є основним джерелом виникнення, зміни та зникнення явищ, тобто джерелом народження наслідку, а наслідок є результатом зазначеної взаємодії. При цьому варто згадати, що найважливішим видом взаємодії виступає протиріччя — джерело змін.

Ще одне: сьогодні досить часто традиційно-механічну причинність, що діє у механіці макротіл та пов'язана з динамічними закономірностями, продовжують ототожнювати з причинністю взагалі. Це є пережитком того часу, коли інших видів причинності не знали. Сучасна наука встановила, що механічна причинність не є універсальною; в інших умовах можуть існувати й дійсно існують інші види причинності. У мікросвіті, наприклад, діє особливого роду причинність, що пов'язана з дією статистичних закономірностей і необхідністю обліку дії приладів.

Причинно-наслідковий зв'язок характеризується деякими рисами: він об'єктивний (існує в самій дійсності незалежно від свідомості; він загальний (будь-яка подія чи явище завжди має свою причину, безпричинних явищ не буває); він має необхідний характер (визначена причина завжди за наявністю відповідних умов викликає наслідок).

Причина відрізняється від умов, тобто сукупності зовнішніх причин (зовнішніх взаємодій). Вона - активний, діючий фактор, що викликає подію. Умови як такі наслідки викликати не можуть, хоча й їхня наявність є необхідною для настання події, сприяє йому. Серед зовнішніх причин можуть існувати такі причини, що безпосередньо впливають на основну причину й прискорюють процес появи наслідку. Вони відіграють роль своєрідного спускового гачка. Таку зовнішню причину називають приводом. Наприклад, приводом суперечки людей у трамваї може служити випадковий поштовх одним іншого. Хоча в дійсності причиною суперечки є погана робота транспорту та викликаний тим напружений стан людей. Привід можна штучно створити. Майстром таких провокацій був у свій час Гітлер, що створив привід для Другої світової війни, спровокувавши напад на радіостанцію в Гливиці.

Найбільш складний характер має виникнення причин у суспільстві, де зв'язок явищ і процесів підсилюється діяльністю людей, їхніми інтересами, мотивами, цілями, ідеалами, волею, емоціями.

Щодо питання про причинність постійно відбувалася й відбувається боротьба між основними філософськими напрямами. Матеріалісти відстоюють принцип детермінізму, що визначає загальний та об'єктивний характер причинності. Суб'єктивні ідеалісти - протилежну точку зору, принцип індетермінізму, що заперечує загальність та об'єктивність причинності (Юм, Кант, Мах). Об'єктивні ідеалісти (Гегель) причинність не заперечують, але причини в них є ідеальними, надприродними, божественними явищами.

Необхідність і випадковість. Для глибокого розкриття змісту категорій діалектики варто розглядати їх у єдності та взаємозв'язку.

Під необхідним розуміють те, що зумовлено внутрішніми причинами та сутністю процесів, що підготовлено всім попереднім розвитком й тому стає неминучим. Необхідність виражає впорядкований характер розвитку світу, його закономірність - необхідність, що пов'язана з загальним.

Випадковість, що існує разом із необхідністю, є явищем об'єктивним. Вона випливає зі зовнішніх зв'язків, а тому може бути, а може й не бути. Випадковість пов'язана з одиничним. Як і всі явища, випадкові явища мають свої причини. Розуміння випадковості як безпричинного явища є характерною помилкою повсякденної свідомості. Для правильного розуміння випадковості важливо усвідомити її відносність. Абсолютної, тобто випадкової у всіх відносинах, випадковості не існує. Якесь явище може бути випадковим лише стосовно визначеного закономірного зв'язку. В іншому відношенні - воно необхідне. Наприклад, те, який вчений, де та за яких обставин зробив певне відкриття, - є випадковим. Але життя та діяльність цього вченого звичайно показують, що він прийшов до відкриття не випадково, воно стає необхідним результатом його виховання, інтересів, цілеспрямованої роботи.

Досить часто випадковість виникає при перетині двох чи кількох необхідних ланцюгів причинних зв'язків. У наведеному прикладі випадковість виникла у точці дотику двох або більших ліній зв'язку, кожна з яких є необхідною. Отже, випадковість є зовнішнім стосовно даного процесу явищем, певною можливістю, але й одночасно обов'язковим для нього. Хоча, звичайно, вона має причину, пов'язана з сутністю інших процесів і необхідна в них.

Варто зауважити, що випадковість є доповненням та формою вияву необхідності, що означає, що чистої необхідності ні в природі, ні в суспільстві не існує. Необхідність не тільки супроводжується й доповнюється випадками, але і виявляється через них.

Категорії необхідності та випадковості допомагають зрозуміти зміст розподілу законів на динамічні та статистичні, їхнє розходження та подібність. Закони є конкретним вираженням необхідності, але це вираження може бути різним у різних процесах.

Динамічний закон застосовується до кожного окремого явища з числа охоплюваних ним. До динамічного відносяться, наприклад, закони механіки макротіл, відповідно до яких точно розраховується траєкторія руху тіла, якщо відомі необхідні вихідні дані. Статистичні закони діють там, де має місце маса випадкових явищ. Звичайно, спираючись на них, не можна точно передбачити поведінку окремих елементів деякої сукупності, що підпорядковується статистичному закону; це можна зробити лише з відомим ступенем ймовірності, але можна точно передбачити поведінку всієї сукупності. Не можна, наприклад, точно визначити поведінку кожної молекули газу в судині, але разом з тим результат сукупної дії молекул суворо визначений.

Очевидно, неправомірно надмірно протиставляти динамічні та статистичні закони. Динамічні закони є граничними випадками статистичних, коли ймовірність здійснення події близька до одиниці. Цікаво і важливо з цього погляду проаналізувати закони суспільного розвитку. У результаті такого аналізу можна переконатися, що вони мають властивості і динамічності, і статистичності.

Зміст і форма. Предмети та явища дійсності мають багато різних сторін. Істотними сторонами предметів та явищ виступають зміст і форма. Кожне явище або річ мають свій зміст і свою форму, що складають різні, протилежні їхні сторони.

Зміст — це уся сукупність елементів і процесів внутрішніх, а іноді й зовнішніх зв'язків речі, тобто те, з чого вона складається. Форма - це внутрішня та зовнішня структура, спосіб існування змісту, визначений співвідношенням елементів і процесів у часі та просторі, стійкі зв'язки між ними. Форма атома, наприклад, є визначеним порядком розташування та взаємодії певних його складових: елементарних часток і їхніх рухів.

У зв'язку з розвитком системного підходу та структурно-функціонального аналізу сьогодні активно розробляються поняття елементів та структури. Ці поняття близькі поняттям змісту й форми, але не збігаються з ними й не замінюють їх. Поняття «елемент» відображає те, що входить у «зміст», але не збігається з ним вже тому, що набір елементів без взаємодії між ними ще не складає змісту.

Поняття «структура» відповідає поняттю «форма», але до останнього відноситься і внутрішня і зовнішня побудова, організація речі, а до структури - відносяться тільки внутрішні зв'язки. Форма і зміст нерозривно пов'язані між собою. Як і всі інші, ці категорії є абстракціями, які вичленовують різні сторони речі, що необхідно для їхнього глибокого вивчення й аналізу. Самі ж ці сторони окремо існувати не можуть, тому що розрізнені, не пов'язані між собою елементи ще не складають зміст. Він виникає лише тоді, коли елементи певним чином організуються, вступають у взаємозв'язки між собою.

Отже, зміст не може існувати без форми і, навпаки, форма не може бути беззмістовною. Наприклад, елементи продуктивних сил - люди та засоби виробництва складають зміст способу виробництва лише тоді, коли вони взаємодіють і функціонують. У соціально-економічному смимлі вони з'єднуються за допомогою визначеної форми власності, що є суттю, основою виробничих відносин, суспільно-економічної форми виробництва. Інакше кажучи, продуктивних сил не може бути без виробничих відносин і навпаки.

Зміст і форма активно впливають одне на одне. Визначальним значенням володіє зміст, але і форма, що знаходиться у залежності від змісту, також впливає на зміст. Цей вплив може бути подвійним. Форма сприяє розвитку змісту, якщо вона відповідає йому; вона гальмує розвиток, якщо застаріла і не відповідає змісту. Між старою формою і новим змістом загострюються протиріччя, вони доходять до конфлікту, виникає застій, кризовий стан явища. Для відновлення можливості розвитку стара форма повинна бути замінена новою. У природі та суспільстві це відбувається завжди. Протиріччя між новим змістом і старою формою є важливим стимулом руху й розвитку.

Форма старіє та відстає від змісту в результаті особливостей свого розвитку. Якщо зміст змінюється безупинно, то форма має консервативну тенденцію, вона зберігається до певного часу без істотних змін, а потім змінюється стрибком. Вплив форми на зміст «в'язаний з її відносною самостійністю. Це виражається в тому, що форма може випереджати зміст або відставати від нього, а також і тому, що той самий зміст розвивається в кількох формах, хоча одному змісту відповідають не будь-які, а лише деякі визначені форми. Відносна самостійність форми виявляється й у тому, що новий зміст може використовувати деякі старі форми й, навпаки, старий зміст може використовувати окремі нові форми. Знаючи діалектику змісту й форми, можна у практичному житті впливати на те й інше при досягненні своїх цілей.

Ціле й частина, елемент і структура. Зміст та форма подають предмети як щось ціле в єдності всіх їхніх складових. Але у процесі пізнання буває необхідним детальніше розглянути те, з чого складається зміст. У цьому випадку ми оперуємо категоріями «частина» та «ціле». Частиною називається предмет, процес, явище, що входять в інші предмети, процеси, явища й є сторонами змісту. Цілим називається предмет, процес, явище, що містить у собі інші предмети, процеси, явища, і властивості якого не збігаються з властивостями складових частин.

Частина і ціле діалектично взаємозалежні. Не може бути цілого без частин, оскільки всі матеріальні предмети невичерпні всередині. У той же час усяке ціле може бути частиною іншого цілого. А всяка частина є цілим стосовно своїх складових. За побудовою можна виділити три види цілісності.

1. Неорганізована цілісність, або конгломерат. (Тут властивості цілого багато в чому збігаються зі властивостями частин. Прикладом може бути купа каменів. Видалення великого числа частин не змінює сутності купи, звичайно до відомої міри, з порушенням якої купа як визначена якість зникає).

2. Організоване ціле, у якому зв'язки між частинами визначають його характер, а властивості цілого можуть бути відмінними й навіть протилежними властивостями частин. (Так, водень горить, кисень підтримує горіння, а молекули води у своїй сукупності гасять вогонь. Прикладами організованого цілого є федеративні держави. В організованому цілому виділення частин не може означати ще їхнього знищення, бо вони можуть існувати й самостійно. Хоча ціле при тому може й якісно змінитися. Так, виділення республік хоча й призвело до зникнення Радянського Союзу, але окремі республіки продовжують існувати як суверенні держави. За іншим прикладом, можна вибити електрон з атома й він буде самостійно існувати, однак замість атома вийде позитивно заряджений іон).

3. Органічне ціле, у якому внутрішні зв'язки вже настільки міцні й істотні для цілого і частин, що поділ може призвести до загибелі й цілого, і частин. (Прикладами є основні системи, що самоорганізуються. У мікросвіті поняття «частина» і «ціле» втрачають свій зміст, тому що не можна говорити, що елементарні частки складаються з інших елементарних часток. Наприклад, нейтрон розпадається на протон, електрон і антинейтрон. Однак звідси не випливає, що протон за своїми розмірами менший від нейтрона, більше того, їхні маси приблизно рівні. Це пов'язано з особливою природою елементарних часток, які не мають якихось застиглих і незмінних розмірів, що визначається їхньою корпускулярно-хвильовою сутністю).

У процесі пізнання, переходу від сутності першого порядку до більш глибокого, часто доводиться звертати увагу на характер внутрішніх зв'язків усередині цілого. Частинами цілого взагалі є не тільки різні предмети, процеси та явища, але і зв'язки між ними. Якщо ж ми звертаємо в процесі пізнання увагу на зв'язки, то мова буде йти про структуру цілого.

Структура - це зв'язок, спосіб організації цілого. Частини, між якими здійснюється зазначена організація, називаються елементами. Єдність елементів і структури називається системою. Кожен елемент системи є своєю чергою системою, що складається з інших елементів. У той же час усяка система є елементом іншої, більш осяжної системи. Системний підхід у процесі пізнання складається в розумінні того, що для більш глибокого пізнання даної системи необхідно буває вийти за її межі й розглянути взаємодію даної системи з іншими. Цього вимагає діалектичний, методологічний принцип обліку загальних зв'язків для всебічного пізнання конкретних матеріальних утворень.

Сутність і явище. Категорії «сутність» і «явище» є необхідними для вироблення правильного уявлення про процес пізнання. Починається пізнання з того, що доступно в процесах і речах для безпосереднього почуттєвого сприйняття. Ця зовнішня і порівняно мінлива сторона речей і процесів називається явищем. У всіх речей і процесів є і внутрішня, відносно стійка та визначальна сторона, яка прихована за явищами й недосяжна для безпосереднього сприйняття. Вона становить їхню сутність - основу об'єкта й основне в ньому, єдність внутрішніх, необхідних сторін і зв'язків.

Сутність звичайно виступає як загальне, а явище - як одиничне, індивідуальне. Так, загальна сутність живого виявляється у різноманітті організмів і в обміні речовиною. До поняття «явище» близьке за змістом поняття «видимість» - неадекватне, перекручене вираження сутності. У ній є правильне та неправильне. Труднощі пізнання полягають у відділенні перекручувань від правильного вираження сутності в явищах. І разом із тим необхідно за явищем розкрити сутність. Рух Землі та Сонця земним спостерігачем безпосередньо сприймається як обертання Сонця навколо Землі. Насправді ж Земля обертається навколо Сонця. Це є виявом такої сутності, як рух планет, що зумовлений законом всесвітнього тяжіння, однак перекручений в процесі сприйняття.

Сутність і явище - різні, навіть протилежні сторони одного предмета, але вони знаходяться в єдності та взаємозв'язку. Немає явищ без сутності, немає сутності без її виявів. Зміна сутності визначає зміну явища. Разом із тим сутність виявляється в явищах і не може виявитися ніде, крім явища. Явище є зовнішнім виявленням сутності. Сутність як загальне не може існувати поза окремими явищами. Вона існує тільки в окремому й виявляється через нього. Правильне розуміння сутності та явища, їхнього взаємозв'язку є однією з умов для правильного уявлення про співвідношення почуттєвого та раціонального моментів у пізнанні. Якщо явище доступне безпосередньому почуттєвому сприйняттю, то сутність доступна тільки абстрактному мисленню.

Неправильне ж розуміння співвідношення сутності та явища приводить до помилкових уявлень про пізнання, у тому числі й до агностицизму. Агностицизм Канта, наприклад, пов'язаний саме з тим, що він розривав і протиставляв явища та «речі-у-собі» (сутність). Він стверджував, що знання людей обмежуються лише сферою явищ, а перейти до «речей-у-собі» й розкрити їхню сутність вони не в змозі, тому що між явищами та речами існує нездоланна межа. Насправді сутність речей пізнавана. Той факт, що явище та сутність не збігаються, а сутність глибокого прихована, зумовлює необхідність процесу пізнання та його труднощів. Але через те, що сутність і явище закономірно пов'язані, сутність виражається в явищах, вона може бути розкрита, щоправда, не простим сприйняттям, а абстрактним логічним мисленням. Наприклад, такі сутності, як вартість та додана вартість, не можуть бути виявлені жодними приладами чи експериментами, але те й інше замінює сила абстракції. Сутність осягається в результаті логічного аналізу даних почуттєвого сприйняття. Так, характер і свідомість людини побачити не можна, однак їх можна оцінювати за їхніми вчинками та поведінкою. Під час пізнання сутності тих чи інших процесів наука розкриває закони, що ними керує.

Сутність та закон - поняття дуже близькі, однопорядкові. Закон - це істотний, внутрішній зв'язок, зв'язок усередині сутності або між сутностями.

Пізнання йде від явища до сутності, від зовнішньої сторони речей до глибоких закономірних зв'язків. Але сутність не дається відразу вся, а осягається вроздріб. Розкривши визначену сутність, пізнання йде далі, від пізнання сутності першого порядку до пізнання сутності другого порядку, більш глибокого, і так без кінця. У практичній роботі необхідно строго розрізняти сутність речей, процесів, подій та їхні вияви, прагнути знаходити сутність та орієнтуватися на неї.

Можливість і дійсність. Ці категорії допомагають зрозуміти процес виникнення нового та значення діяльності людей у цьому процесі, якщо, звичайно, це відбувається в суспільстві.

Можливістю називають сукупність умов, тенденцій, передумов і причин появи нового, здатність матерії, дійсності породжувати нове. Дійсністю називають все реально існуюче в об'єктивному світі.

Разом із тим дійсність є здійсненою можливістю, тому що все, що існує в дійсності, колись було можливістю. Можливість і дійсність тісно пов'язані між собою: якщо дійсність є реалізованою можливістю, то можливість породжується розвитком самої дійсності. Разом із тим вона може стати дійсністю. Тому їх не можна відривати одне від одного.

У практичній роботі відрив можливості від дійсності приводить до необгрунтованих міркувань про нереальні можливості. Відрив же дійсності від можливості приводить до втрати почуття нового та перспективи.

Можливість і дійсність не можна й ототожнювати, тому що їх розділяє складний процес перетворення першої в другу, часом важкий і тривалий етап розвитку. У суспільному житті, на відміну від природи, для здійснення процесу необхідний, крім об'єктивних умов, активний вплив суб'єктивного фактора - свідомої діяльності соціальних сил, класів, партій. Надмірне зближення можливості та дійсності призводить самозаспокоєність, демобілізацію.

У практичній і науковій діяльності має значення класифікація можливостей, які поділяються на реальні та формальні. Перші виникають з об'єктивної необхідності законів і тенденцій розвитку. Другі зумовлені випадковими, побічними стосовно основних закономірних тенденцій факторами.

Реальні можливості своєю чергою поділяються на абстрактні та конкретні. Абстрактними вважаються ті реальні можливості, для реалізації яких ще існують необхідні умови. Розходження між цими видами можливостей відносне, тому що різні абстрактні можливості знаходяться на різних етапах перетворення в конкретні. Результат залежить від визрівання умов. Сформовані конкретні можливості повинні бути реалізовані, інакше вони можуть бути втрачені. Але навіть конкретні можливості не обов'язково реалізуються, тому що серед них є протилежні. І яка з них перетвориться в дійсність, може залежати від свідомої та практичної діяльності людей.

Екзаменаційні питання

1. Діалектика як наука про розвиток.

2. Закон єдності та боротьби протилежностей.

3. Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін.

4. Закон заперечення заперечення.

5. Одиничне, особливе, загальне як категорії діалектики.

6. Причина і наслідок - найважливіші типи загального зв'язку.

7. Єдність і взаємозв'язок необхідності й випадковості.

8. Зміст і форма як істотні сторони предметів і явищ.

9. Ціле й частина, елемент і структура.

10. Сутність і явище у процесі пізнання.

11. Можливість і дійсність як категорії діалектики.

Література

1. Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. - К.: Вілбор, 1998.

2. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації. - Львів: «Новий світ - 2000», 2002.

3. Практикум з філософії: Методичний посібник для викладачів та студентів ВНЗ / Під ред. В.Л. Петрушенка. - Львів: «Новий світ - 2000», «Магнолія плюс», 2003.

4. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. - К.: Академвидав, 2008.

5. Саух П.Ю. Філософія: навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2003.

6. Смольков О.А., Дещинський Ю.Л. Філософія: Навчальний посібник, 2-ге видання, стереотипне. - Львів: Магнолія Плюс, 2006.

7. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Філософія: Навчальний посібник. - К.: Україна, 2000.

8. Філософія: Навчальний посібник: Курс лекцій / За ред. проф.

І.Ф.Надольного. - К.: Вікар, 1997.

9. Філософія. Навчальний посібник / Є.М. Причепій, А.М. Лерній, В.Д.Гвоздецький та ін. - К.: Аграрна наука, 2000.

10. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти / За ред. І.В.Бичко. - К.: Либідь, 2002.

11. Філософія. Підручник / За загальною редакцією Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. - Харків: Консум, 2000.

Довідкові видання

Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002.

Філософський енциклопедичний словник / Максименко М. Г. - К.: 2003. Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Під ред. Волинки Г.І. - К.: 1992.