Методологія наукового пізнання

Метод у самому широкому смислі слова — шлях до будь-чого, спо­сіб соціальної діяльності у будь-якій формі, а не тільки пізнавальній. Метод зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії.

Поняття «методологія» має два основні значення: 1) система пев­них способів, прийомів і операцій, які застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); вчення про цю си­стему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання у практиці.

Існують дві основні методологічні помилки: 1) недооцінка або від­кидання ролі методу і методологічних проблем («методологічний нега­тивізм»); перебільшення, абсолютизація ролі методу, перетворення йо­го в універсальну відмичку до всього, у звичайний інструмент наукового відкриття («методологічна ейфорія»)

Будь-який метод виробляється на основі певної теорії, яка тим са­мим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кож­ного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка «стискується у метод». У свою чергу, метод розширюється у систему, тобто використовується для подальшого поглиблення і розго­ртання знання, його матеріалізації на практиці.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концеп­ція методологічного знання. В цьому плані усі методи наукового пі­знання за ступенем загальності можуть бути поділені таким чином:

Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектичний і метафізичний методи.

Категорії діалектики — це такі поняття (форми мислення), які ві­дображають найбільш загальні та суттєві властивості, зв’язки і відно­сини реальної дійсності та пізнання. Філософські категорії — це ре­зультат історичного розвитку пізнання на основі чуттєво-матеріальної діяльності людей, суспільної практики. Основні категорії діалектики: сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, форма і зміст, причина і наслідок, загальне і одиничне, кількість і якість, розвиток, протиріччя тощо.

Зв’язок і взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, першим із яких є закон єдності та боротьби проти­лежностей, що розкриває саме основне у розвитку — його джерело, яким є протиріччя (взаємозв’язок протилежностей).

Протилежності — це такі сторони, моменти, предмети, які одночас­но: а) нерозривно пов’язані; б) взаємно виключають одне одного, при­чому не тільки у різних, але у одному і тому ж відношенні; в) взаємо- проникають і — при певних умовах — переходять один в одного. До них можна віднести, наприклад, такі явища і процеси як позитивне і не­гативне, інтегрування і диференціювання, асиміляція і дисиміляція, прогрес і регрес, матеріальне й ідеальне і ін.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває меха­нізм розвитку: поступове накопичення кількісний найменувань у пев­ний момент приводить до корінних якісним перетворенням (стрибкам), до виникнення нової якості, яка в свою чергу надає зворотного впливу на характер і темпи кількісних змін. Такі, наприклад, перехід води із одного агрегатного стану в інший у залежності від температури, тиску й ін. Факторів, перетворення одних хімічних елементів у інші у залеж­ності від зміни розміру заряду ядра атома.

Закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадкоємний ха­рактер розвитку і його формулу: спіраль, а не коло або пряма лінія, повто­рення на вищій стадії деяких властивостей нижчої, повернення як би до старого. При цьому розвиток постає як процес, який начебто повторює пройдені щабелі, але повторює інакше, на більш високому рівні, напри­клад, теза (ствердження) — антитеза (діалектичне заперечення) — синтез (єдність тези й антитези); за цією схемою розвиток мислення відбувається наступним чином: догматизм ( мислення рухається в межах уже заданих схем) — нігілізм (заперечення будь-якої визначеності) — діалектичний спосіб мислення (урахування процесуальності становлення буття).

Іншим розумінням діалектики є розуміння її як діалогу.

Антиподом діалектики є метафізика. Термін «метафізика» був впроваджений у І ст до н.д. коментатором Аристотеля Андроніком Po- досським. Систематизуючи твори давньогрецького мислителя, він роз­ташував «після фізик» ті з них, у яких йшлося про загальні питання буття та пізнання. Сучасне поняття «метафізика» має три основні зна­чення: метафізика як:

• наука про загальне, рід пізнання, який має предметом розгляду усе суще;

• онтологія, вчення про буття як таке, незалежно від його окремих різновидів;

• філософський спосіб мислення, протилежний діалектиці, якій за­перечує загальний зв’язок і розвиток.

Також сучасними розповсюдженими філософськими методоми є ге­рменевтика як мистецтво тлумачення, теорія інтерпретації та розумін­ня текстів, що включає у пізнання контекст, особистість автора тощо; феноменологія, яка передбачала відмову від побудови дедуктивних систем філософії, подібних гегелівської, а також від редукції речей і свідомості до каузальних зв’язків, досліджуваних науками. Феномено­логія зверталася до первинного досвіду, у Гуссерля — до досвіду сві­домості, яка розуміється не як емпіричний предмет вивчення психоло­гії, але як «трансцендентальне Я»; деконструкція, що означає можливість розуміння дякуючи руйнуванню стереотипів або включен­ня тексту в новий контекст та інші методи.

У науковому пізнанні існують загальнонаукові методи досліджен­ня. До числа загальнонаукових методів слід віднести кібернетичний, моделювання, формалізація. До них відноситься:

• структурно-функціональний метод.

Структурно-функціональний метод будується на основі виділення в цілісних системах їх структури — сукупності стійких відносин і взає­мозв’язків між її елементами та їх функцій відносно одне одного. Стру­ктура розуміється як щось незмінне при певних перетвореннях, а функ­ція як «призначення» кожного з елементів даної системи (функції якого-небудь біологічного органу, функції суспільних компонентів, функції теорії тощо).

Основні вимоги структурно-функціонального методу наступні:

— вивчення будови, структури системного об’єкта;

— дослідження його елементів і їх функціональних характеристик;

— аналіз зміни цих елементів та їх функцій.

• Інтегральний метод передбачає розгляд того, яким чином пов’язані різні елементи, виходячи із того, чи є система, яка досліджу­ється, субординаційною або координаційною. Наприклад, при викорис­танні структурно-функціонального методу у дослідженні суспільства важливо виявлення специфікації підсистем, компонентів та елементів за їх функціями, тобто доцільними є питання: «Що таке політика?», «Що таке економіка?» та ін. При використанні інтегрального методу доцільно питання: «Чи згодні Ви із тим, що політика є концентрованим виразом економіки?», тобто виявлення того, яким чином пов’язані по­літика та економіка. Динамічний метод розглядає систему як таку, що розвивається.

• Деякі дослідники поруч із структурно-функціональним методом виділяють системний підхід як сукупність загальнонаукових методо­логічних вимог, в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог відносяться:

— виявлення залежності кожного елемента від його місця і ролі в системі з урахуванням того, що властивості цілого не можуть бути зве­деними до суми властивостей його елементів;

— аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як особли­востями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

— дослідження механізму взаємодії системи й середовища.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності та механізмів розвитку об’єкта, на виявлення різноманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину. Важливим поняттям системного підходу є поняття «самоорганізації». Дане поняття характеризує процес ство­рення, відтворення або удосконалення організації складної, відкритої, динамічної, такої, що саморозвивається, зв’язки між елементами якої мають не жорсткий, а імовірнісний характер (жива клітина, організм, біологічна популяція погода тощо). У сучасній науці системи, що само організуються, є спеціальним предметом дослідження синергетики, за- гальнонаукової теорії самоорганізації.

• Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу кладуться деякі вихідні положення — аксіоми, з яких всі інші твердження цієї теорії виводяться з них чисто логічним шля­хом, за допомогою доказів.

• Сутність гіпотетико-дедуктивного методу полягає в створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких в кінцевому рахунку виводяться твердження про емпіричні факти. Тим самим цей метод заснований на виведенні висновків з гіпотез та інших посилок, істине значення яких невідомо. А це означає, що висновок, отриманий на основі даного методу, неминуче буде мати імовірнісний характер.

Зазначені методи у науці мають чітке процедурне розроблення. Ви­користання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення наукових теорій — системи раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності.

Серед наукових методів теоретичного дослідженні виділяють загаль­но-логічні методи дослідження: формалізацію, ідеалізацію, індукцію, де­дукцію, аналіз, синтез тощо. Формалізація — це відображення змістовно­го знання у знаковому формалізмі, символічних позначеннях При формалізації міркування про об’єкти переносяться в площину оперування зі знаками (формулами), що пов’язано з побудовою штучних мов (мова математики, логіки). Формалізація служить основою для процесів алгори­тмізації програмування обчислювальних пристроїв, а тим самим і комп’ютеризації не тільки науково-технічного, але й інших форм знання.

Головне в процесі формалізації полягає в тому, що над формулами шту­чних мов можна робити операції, отримувати з них нові формули і співвід­ношення. Тим самим операції з думками про предмети замінюються діями зі знаками і символами. Формалізація, таким чином, є узагальненням форм рі­зних за змістом процесів, абстрагування цих форм від їх змісту. Вона уточ­нює зміст шляхом виявлення його форми і може здійснюватися з різним ступенем повноти; ідеалізацією є доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповні­шому варіанті; дедукцією являється рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень); індукція — це рух думки від окремих (частко­вих) фактів до ідей (узагальнень); аналізом є розкладання фактів на їх еле­ментарні складники; синтез — передбачає поєднання елементарних склад­ників у складніше цілісне явище.

Загальнонаукові підходи та методи дослідження виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретике-методологічними положеннями спеціальних наук.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (пов’язане з описом і ви­мірюванням), порівняння та експеримент, де відбувається активне втручання у перебіг досліджуваних процесів.

Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована ге­нетично, а тому й не вибудовується природно-стихійним шляхом; в ці­лому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрі­шньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає описову, процедурну і концептуальну складо­ві. Обґрунтування способів використання методів відбувається у межах відповідної методології, зумовленої соціокультурно.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Проблема виникнення науки.

2. Чим відрізняється наукове знання від ненаукового

3. Чим є наука у системі культури?

4. Охарактеризуйте основні критерії науковості.

5. Ідеали і норми наукового пізнання.

6. Еволюція наукової картини світу: від класичної до постнекласич- ної.

7. Основні методи філософського пізнання.

8. Основні методи загальнонаукового теоретичного пізнання.

9. Основні методи загальнонаукового емпіричного пізнання.

Теми для написання рефератів

1. Етика науки у сучасному світі.

2. Культурні витоки науки.

3. Проблема експерименту в науці.

4. Сучасна методологічна ситуація у науці.

5. Сучасні філософські методи пізнання.

6. Вплив науки на розвиток суспільства.

Література

1. Гайденко, П. П. История новоевропейской философии в ее связи с наукой Электронный ресурс. / П. П. Гайденко. Режим доступа: http://www.philosophy.rU/library/gaid/02/0.html

2. Філософія та методологія науки [Текст] : підручник /

I. С. Добронравова, Л. I. Сидоренко ; Київський національний уні­верситет ім. Т. Шевченка. — К. : ВПЦ Київський ун-т, 2008. — 223 с.

3. Ильин В. В. Теория познания. Эпистемология. M.: Изд-во МГУ, 1994. — 136с.

4. Наука в культуре. Под ред. В. H. Поруса, — M., 1999.

5. Кассирер Э. Понятие символической формы в структуре наук о духе. // Философия культуры. — M.: ИНИОНРАН, 1998, сс. 37-66.

6. Поппер К. Логика и рост научного знания. M., Прогресс, 1983. — 605 с.

7. Наука в культуре. — M.: Наука, 1997. — 376 с.

8. Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы. Киев: Ника-Центр, Вист-С, 1997. — 556 с.

9. Современная философия науки: знание, рациональность, ценнос­ти в трудах мыслителей Запада: Учебная хрестоматия, 2-е изд., пе- рераб. и доп. M.: Логос, 1996. — 400 с.

10. Стёпин B. C., Горохов В. Г., Розов М.А. Философия науки и тех­ники. M.: Контакт-Альфа, 1995. — 384 с.

11. Гайдеґґер М. Бытие и время. M.: Ad Marginem, 1997. — 451с.