Поняття досвіду в марбурзькому неокантіанстві

Одним з перших, хто артикулював неокантіанську відповідь на питання про досвід, був Герман Коген, авторитет якого набагато перевищував автори­тет ним же заснованої марбурзької неокантіанської школи.

Спосіб аргументації в «Кантовій теорії досвіду» має подвійний характер: з одного боку, Коген аналізував тексти Канта і намагався зрозуміти його поло­ження у той спосіб, у який сам філософ себе розумів (що свідчить як про на­станову теоретичного та історико-філософського аналізу, так і про його певну герменевтичну наївність), а з іншого боку, він вів свою лінію і шукав в «Кри­тиках» ті положення, які могли підтвердити його власні положення. Так, пояс­нюючи свою інтерпретативну позицію, він писав: «Щоб зрозуміти Канта відповідно до його саморозуміння, необхідно перевірити цінність усіх ного — незалежних одне від одного— положень щодо теорії пізнання: систематична участь частин у цілому неминуча.

Саме з огляду на цю настанову Коген і писав свої твори, які багато хто вважає коментарями до критичних текстів Канта. Але це не так. Сам Коген заявляв про свої завдання в термінах нового «обгрунтування Кантового вчення про апріорі» [203, с. III]. Справді, він працював задля створення нової за­довільної аргументації на користь свого тлумачення висновків кантівської філософії. А це тлумачення засновано на центральному для його системи при­пущенні, шо вчення про апріорі є основним вченням Канта у «Критиці чистого розуму». Вчення ж про апріорі в Канта він розумів як наслідок критики досвіду. Це тлумачення, своєю чергою, можна вважати даиииою основному питанню сучасних Когену дискусій між прибічниками ідеалізму, матеріалізму і позитивізму. У напруженні, шо утворилося між цими філософськими по­зиціями, засновник марбурзької школи помітив можливість підійти до опису досвіду як до своєрідного способу виявлення помилковості положень ма­теріалізму і його супротивників.

Опис досвіду Коген починає із висунення тези про природу досвіду. Map- бурзький філософ проголошує, шо в критичній філософії досвід ніколи не був «емпіричним поняттям». Справді, апріоризм кантової філософії не дозволяє емпіричних тлумачень. Вчення Канта про простір і час, які ие походять із зовнішнього, Когеи брав за основу свого розуміння досвіду: «Простір — це саме те, що конструює зовнішні предмети, від яких походять враження досвіду» [203, с. 7]. Не можна не погодитись із Кьонке, який помітив, що в такому розумінні Коген поміняв місцями поняття і форму споглядання: емпіричне та апріорне джерело [293, с. 275]. І саме з цієї підміни починається вчення про «виробництво предмету» марбурзького неокантіанства, в якому описано основи афектації досвіду та самоафектації розуму. В цьому аспекті топографія досвіду стосується регіону внутрішньої активності досвіду, його внутрішньої структури. Цей аспект самоусвідомлення поняття досвіду сто­сується переважно тієї частини змістів, які було вперше зачеплено трансцен­дентальною філософією Канта, однак цим не обмежувався.

Книга «Кантова теорія досвіду» заклала основу теорії конструювання предмета, що стало основною тезою епістемології марбурзького неокантіан­ства і вплинуло на інші неокантіанські школи і системи. Цю теорію легко зро­зуміти на тих прикладах, які наводить Коген: досвід має різні застосовні аспек­ти і, наприклад в природничих науках, він конструює поняття досліду [203, с. 11], геометричний трикутник конструює математичне поняття апріорі, а простір і час як такі конструюють досвід взагалі. Відповідно, предмет як ма­терія і форма пізнання «від самого початку задані в нас як цілокупність досвіду» [203, с. 44]. Фактично, за Когеном, поняття досвіду набуває свого значення саме від суб'єкта, що розглядається як чинна інстанція апріорних форм, де всі події відбуваються в силу внутрішніх причин.

Хоча в усіх своїх формулюваннях Г. Коген посилається на положення критичної філософії І. Канта, розуміння досвіду у них різне. Зв'язок даного в інтуїції та досвіді, за Кантом, можливий тільки в математиці. Лише математи­ка може «без допомоги досвіду, з самої себе, успішно просувати вперед чистий розум» [282, с. 740]. Відповідно до цього, Кант розрізняє сфери математики й філософії: «Філософське пізнання — це розумове пізнання через поняття, а математичне пізнання — це пізнання через конструювання понять» [282, с. 741]. Тобто конструювання у Канта є критерієм розрізнення математичного і філософського способу пізнання. Коген же змінює це положення Канта і вва­жає досвід за продукт певного процесу конструювання: «Трикутник не з'являється для геометра як об'єктивна просторовість, його сконструйовано завдяки формальній структурі суб'єктивного споглядання простору. Саме так і саме в цьому полягає апріорі. 1 якщо трансцендентальний спосіб розв'язання має пояснювати можливість апріорі, яке витворює об'єкт, то цей спосіб обґрунтовує суб'єктивність виключно через саму суб'єктивність, в якій перебу­ває апріорність споглядання зовнішнього. Тобто я конструюю будь-який досвід засобами чистого споглядання, і якщо можливість будь-якого досвіду, що кон­струює споглядання, має своє підгрунтя у формальній структурі суб'єкта, то про його подальше підгрунтя питати не можна: адже наприкінці постають об'єкти зовнішнього досвіду! 1 саме тоді питання повертається до свого почат­ку: в який спосіб продовжувати апріорний досвід?» [203, с. 49].

Коген описує досвід в термінах, де «суб'єктивне походження об'єктивного значення» не знімає проблему розрізнення суб'єктивного і об'єктивного оста­точно. Коген пояснює, що «свідомість, яка конструює досвід», може вислов­люватися щодо «сутності об’єкта». Тобто йдеться про те, що цей об'єкт в онто­логічному розумінні об'єктом не є. Це — гносеологічний суб'єкт і об'єкт, який уможливлює апріорне пізнання лише через взаємну референцію. Це положення пізніше з’ясував учень Когена Пауль Наторп: «Немає жодного іншого об’єкта, окрім спроможності до пізнання; однак немає й іншого суб’єкта, окрім неї...» [332, с.

Якщо уважно розглянути настанову, яку артикулював Коген і поділяли неокантіанці Наторп, Віндельбанд і Рикерт, то стає очевидно, що її засновано на теорії конструювання предмета предмета. Ця теорія є днвним поєднанням змістів, про які йшлося у Платона і Канта. Теорія конструювання предмета є платонічним прочитанням Кантової теорії досвіду. На користь цього припу­щення свідчать і вихідні позиції тлумачення кантівських положень, і те, що Коген та його учні видали чимало праць присвячених саме Платону. Коген у платонічний спосіб читає Кантове «творення предмета» в синтетичному суд­женні апріорі, що продемонстровано у математичних конструкціях і в самому понятті «умови можливості досвіду». Коген перетворює поняття синтетичного апріорного творення предмета, обмежене математичним застосуванням, у не­залежну силу, яку можна вважати за підґрунтя можливості для досвіду. Улюб­лена фраза Когена тільки наголошує на правоті такого припущення. Він гово­рив, що «ми знаходимо в речах те апріорі, що самі й заклали» [203 с. 76]. Те, що у Канта було способом пізнання основоположних форм, аналіз яких мав би дозволити провести межі між знанням, метафізикою і вірою, у Когена набуло значення задовільний приклад роботи мислення. Поняття науки стає «головним питанням логіки і фундаментальним питанням філософії» [200, с. 445].

Пріоритет науки перед усіма іншими виявами духу має методологічний характер. У реальності ж науку і етику однаковою мірою поєднано поняттям закону як своєрідним принципом досвіду самого по собі. Це поняття закону розкриває філософія: її справою є «визначити знання закону, чи ліпше значень закону» [200, с. 445]. В такому переході марбуржці йшли тим самим шляхом, що й думка Канта, яку було засновано на факті науки в своїй філософії. Проте, їм було вже зрозуміло, що їх теорії пізнання і поняття наукового досвіду суттєво вдірізняються. Коген, Наторп й інші неодноразово декларували, що досягнення завдань їхньої філософії має супроводжуватися процесом очищен­ня кантіанства від психологічних домішків.

«Депсихологізація» трансцендентальної філософії приводить неокантіан- ство до нового тлумачення трьох філософських понять — науки, досвіду і ка­тегорій. Науку, попри кантіанський пафос Когена і Наторпа, визначено через Цінність не в методично упорядкованому доступі до даного в спостереженнях, Д в математичній точності її висновків, що є, радше, платонівським висновком. Вміст науки вони бачили в правильності розрахунку, тобто в «спонтанній Діяльності» розуму, послідовність, чистота і автономність якої становлять кри­терії істинності науки. Сутність науки — в її об’єктивності, яку забезпечують Закони. Формально-логічна законність науки становить підстави інтересу філософії до науки. Цей інтерес постає у вигляді таких філософських запитань: IK можлива закономірність? які є умови можливості закону? Відповідь філософія дає через аналіз автономної природи розуму і конструктивності досвіду.

Досвід неокантіанці розглядали передусім як досвід науки. В такому фор­мулюванні досвід описують в регіоні ідеалізації і формалізації первинних змістів, де його зв’язок із чуттєвістю та спогляданням постає як щось сконст­руйоване відповідно до спонтанності розуму. Якщо порівняти це тлумачення з квитівською теорією досвіду, то неокантіанці, особливо марбуржці, пересува­ють центр ваги від продуктивної здатності уяви і грансцендентальної схеми, що забезпечують синтез рецептивності і спонтанності, чуттєвості і розсудку, до спонтанності як джерела досвіду. Досвід, як його тлумачать неокантіанці в своїй теорії досвіду, це не особистий досвід, не досвід переживань, в саме «Erfahrung»— науковий досвід, який є фактом для науки і філософії. Філософія мвє лише з’ясуввти його, джерело і вивести принципи, на підставі яких можна будувати закони досвідних наук [330, с. 13]. Цей досвід не є ані експериментальним досвідом модерної науки, ані досвідом умінь вристо- теліанців. Науковий досвід неокантіанців означає закономірний акт «покладан­ня основ» чи «гіпостазуввння» науки.

Слід зауважити, що в межах не кантіанського підходу, як ми його бачимо у Наторпа, наука не була завершеним фактом. Наука — це ще тільки завдання, це факт у процесі поставання [330, с. 14]. Науку як таку ми можемо розглядати в її поставанні лише через еволюцію її методу. Факт науки можна схопити як факт її методу, регулярний та регульований (навіть саморегульований) спосіб її прогресу. До того ж, метод є субстантивним визначенням науки, науковістю як такою, що тотожна із об’єктивністю і закономірністю. Філософія, що, з огляду на її завдання, є трансцендентальною критикою науки і досвіду, має з’ясувати відношення закономірності до методу в новому розумінні категорій.

Вчення про категорії висвітлює проблематику досвіду і його залученість до активності розуму. Підійти до марбурзького розуміння поняття категорій можна лише через визначення т.зв. «загального закону розуму». Цей закон, своєю чергою, формулюється на підставі вчення про метод. Наторп зосереджує філософський аналіз на методичному аспекті мисленні. Він пише: «Слово «метод»... має зміст не просто «ходи» чи руху взагалі; також він не містить, в що вірив Гегель, простого загального руху; натомість метод означає рух до цілі, чи принаймні впевнену ходу: воно ознвчає «переслідування»» [333, с. 199—200]. В цьому наголосі на налаштованості мислення на досягнення мети, на переслідуванні загальної мети, полягає один з постулатів нового ідеалізму марбуржців: розвиток науки ведуть регулятивні ідеї чи граничні по­няття (GrenzbegrifTe). В цьому підході кантівське розрізнення ідей і категорій не дотримано. Наприклад, Пауль Наторп чимало уваги приділяв розвиткові теорії про «ідеї-категорії» — регулятиви розуму, що мають особливий статус у відношенні до реальності. Ці ідеї-категорії Наторп запропонував називати «гіпотезами», що пізніше було розвинуто у роботах Е. Ласка, Н. Гартмана і багатьох інших філософів. У Наторпа йдеться про те, що ідеал є поняттям речі самої по собі. Річ сама по собі у розумінні марбуржців— це «чисте граничне поняття, яке обмежує досвід у його власному творчому законодавстві» [333, с. 199]. Річ у собі не є чимось незалежним від розуму, це щось невідоме для наукового досвіду, «основне поняття наукового знання» [332, с. 19], з якого розум детермінує досвід, встановлює рамки його афектації. Якщо наука є вик­лючно справою мислення, то і річ сама по собі є раціональним основополо­женням, необхідним для мислення і узгодженим із автономією розуму. Якщо процес науки незавершений і незавершуваний, то й істина в кожен момент розвитку науки є новим питанням, новою проблемою для розв’язання. Річ сама по собі — це «нескінченне завдання», ідеал повного остаточного знання про об’єкт, межа можливості досвіду [332, с. 19]. Саме гонитва за цим ідеалом і є за Наторпом методом науки.

Таке розуміння методу пов’язано з уже згаданим поняттям гіпотези. Го­нитва науки відбувається за допомогою гіпотези. Ми вже розглядали вище розуміння сутності методу, де пересвідчилися, що метод— це переслідування «постійно недоступної мети» [330, с. 97]. У зв’язку з цим, Наторп визначає гіпотезу буквально як hypo-thesis, тобто «посадження» («Ge-setz») чи «покла­дання в основу» («Grund-legung»). Тут виявляється основний зміст поняття гіпотези — її активність і засновуваність. Гіпотеза — це акт, в якому мислення, тобто чистий акт розумової діяльності, стає досвідом. Щодо цього Наторп пише: «Неможливо уникнути ризику [висунення гіпотези], якщо починаємо і просуваємо процес досвіду, так само моя нога має стояти, аби почати ходу. Ось це стояння необхідне, але завжди маємо залишати його позаду» [333, с. 203].

Поняття гіпотези має два основних змісти. По-перше, гіпотеза є законом та основоположенням, що також означає, що вона є умовою можливості нау­кового досвіду, який, своєю чергою, є послідовним раціональним осмисленням феноменів. Ці феномени не мають жодного відношення до чуттєвості суб’єкта та його психічних переживань: феномени — це теоретичні конструкти, змістовні інтерпретації. Ці інтерпретації засновано на гіпотезах нижчого рівня, які є поняттями, що опосередковують об’єктивне знання із суб’єктивними вра­женнями. З огляду на цей аспект гіпотези, об’єкти завжди — мисленнєві об’єкти, гіпотетичні за своєю природою, а їхні атрибути — маса, рух тощо — лише раціональні конструкти. По-друге, в певному аспекті гіпотеза є мислен­ням як таким, мисленням без психологічних домішків та логічних парадоксів. У цьому аспекті гіпотеза є за своєю природою саме науковим досвідом, адже вона єдина породжує знання, тобто «об’єктивну істину». Наука і знання пере­бувають в процесі становлення, змінюються, розгортаючись в часі. Ця ево-

люція має правила: вона становить процес переслідування ідеалу повноти знання, вираженого у щораз точнішому досвіді. З огляду на це, правила досвіду— предмети вивчення наук. Тоді завданням філософії є аналіз умови можливості регулярності методичної визначеності досвіду. Ці умови в повному складі містяться в актах висунення гіпотези, яка інтерпретується як закон. Власне досвід можливий тільки тоді, коли дано закон, який функціонує як ос­нова для інтерпретацій чи «основоположення». І перша гіпотеза в мисленні — це гіпотеза про закон підпорядкування законам: постулат, за яким досвід, щоб справді бути джерелом об’єктивного знання, має відповідати законові, тобто грунтуватися на раціональних засадах. Цей загальний закон розуму є катего­ричним імперативом мислення, за яким весь досвід підпорядковано законам. Загальний закон розуму — це висхідний акт розуму, на якому засновано його автономію. Ця ж автономія забезпечує нормальний процес перебігу досвіду. Цей же висхідний, суто формальний закон встановлює фундамент для законів окремих об’єктів досвіду (наприклад гравітація, струм, хімічний процес, асиміляція тощо).

Визначення загального закону розуму з’ясовує картину підлеглості досвіду автономії розуму і описує характер підпорядкованості досвіду. Однак цей закон створює нову проблему. Якщо загальний закон має для окремих сфер досвідних і точних наук статус фундаментального, то яким чином фор­муються ці сфери?

Як ми бачили, і досвід, і мислення марбуржці тлумачать як суто «нау­кові». Наука як хода методу через гіпотези є прийнятною в ролі моделі, однак залишається чимало питань щодо того, як саме відбувається висунення гіпотез. На це питання мала відповісти логіка. За словами Касирера, Наторп розробляв логіку не як аналітичну дисципліну, а як «синтетичну та генетичну логіку», що вивчає походження математичної та фізичної об’єктивності [195, с. 278]. Відповідно до цього, стає зрозумілою теза Наторпа про те, що логіка вивчає синтетичні конструкції мислення і його об’єктів [336, с. 283]. Пізніше він щодо цього писав: «Справді, мислення діє (в науках) відповідно до певних законів синтезу, хоча великою мірою воно діє без усвідомлення цих законів. Цих за­конів стосується не інтерес мислення, а науковий зміст, утворений за їхньою допомогою. В будь-якому разі, мислення сфокусовано на конкретному пред­меті. Суцільно новий рівень рефлексії потрібен для дослідження не окремого предмета, а законів, за якими, власне, цей предмет та інші наукові предмети взагалі можна конституювати як такі. Цей новий тип рефлексії ми називаємо «логікою» [330, с. 10—11]. Таким чином, наукові закони та гіпотези, за допо­могою яких наука методично і синтетично прогресує, не є прозорими для наукової раціональності— раціональність потребує критичної логіки. Наука виступає як процес кодифікації законів, в чому і полягає «висування гіпотез».

Логіка ж є філософією і вивчає закони, за якими відбувається визначення за­конів та їх кодифікація, і так вивчає конституцію розуму.

Очевидно, що внесок Наторпа в неокантіанство полягає у визначенні досвіду і мислення через їх спільну характерну ознаку — активність, дію. Цю ознаку в неокантіаиській традиції називали терміном «функція». У Наторпа, як потім і в Касирера, функція є операцією мислення з установлення гіпотези, яка в цьому аспекті описується як поняття, що накладає єдність на феноменальне багатоманітне. Функція є актом поєднання чи синтезу. Згадаємо, що у Канта «функцію» пов’язано з категорійною спонтанністю та їхньою синтетичною активністю, а «справжнє пізнання» обумовлено синтезом, в якому явища, дані у спогляданні, зазнають схематизації. Наторп відходить від кантівської позиції, оскільки вважає всі поняття функціональними і категоричними: всі вони слу­гують уніфікації багатоманітного. Якщо у Канта схематизація була актом, пов’язаним з виведенням спонтанності на онтологічний рівень, на якому вона зустрічається з чуттєвістю, то у Наторпа обґрунтовується позиція, де зустріч з чуттєвістю є актом зустрічі конструктивної здатності досвіду з конструктами самого досвіду. Наторп описує споглядання як акт синтезу, що становить «інший аспект мислення», де об’єкт мислять в термінах часу і простору [333, с. 204]. Тож час і простір є формами актів мислення, які уможливлюють чис- лимість об’єктів взагалі. Вони є своєрідними формами багатоманітного, в яких слід спершу виразити об’єкт, а вже потім віддати під синтетичну дію інших категорій [333, с. 203]. У зв’язку з цим явища постають як продукти роботи споглядання, що є актом мислення серед багатьох інших актів мислення.

Функціональний опис подає об’єкт поза його чуттєвою даністю, як набір часово-просторових локусів, що утримують на собі всі детермінації якості, кількості й відношення. Річ сконструйовано. Її можна пізнавати тільки через виявлення тих актів і законів, за якими її було створено. Відповідно до цього, досвід описано як центральну синтетичну активність розуму, власне розум в його застосуванні. Тут слід зазначити, що картографування межі, яка пролягає між досвідом і розумом у марбурзьких неокантіанці, залишалося проблемою. І Наторп, і Касирер з часом мусили полишити неокантіанську позицію заради пошуку прийнятної відповіді щодо ролі досвіду. Наторп, як видно з його пізніх робіт, зокрема у «Філософській систематиці», все більше схиляється до розгля­ду досвіду в межах діалектичного підходу Гегеля [334, с. 17—IS]. Касирер створює посткантіанську систему символічних форм, де творчу силу досвіду описано в термінах «культурного досвіду», який відбувається у вигляді само­розвитку окремих, символічних форм людського життя, які не можна звести одну до одної.

2.3.