Рамки історії поняття досвіду: взаємозоповнюваність концепцій досвіду Канта і Гегеля

У попередніх дескрипціях ми бачили, як нові методологічні побудови змінювали підхід до понять і, зокрема, поняття досвіду. Кант, разом із форму­люванням своєї теорії досвіду, створив підстави для аналізу теорій досвіду.

Епістемологічні рамки засновано на думці про те, що досвід є джерелом і межами пізнання, шо і примушує мислити його в рамках теоретико- пізнавальної проблематики. Це призводило до того, що карту досвіду описува­ли в термінах проблематичної самоочевидності «речі», іманентності «явища», гетерономності «речі — самої — по — собі» та категоріальної будови «пред­мета».

В епістемологічнін інтерпретації досвід проаналізовано в концепціях «синте­зу», «можливого досвіду», «чистої предметності», «схеми» та «продуктивної здатності уяви». Однак головним досягненням було те, що поняття досвіду аналізували з урахуванням тих підстав, на яких цей аналіз відбувається. Епістемологічна настанова в тлумаченні досвіду створила не тільки рамки, але й вектор еволюції поняття досвіду, на який ми подивимося в подальших деск­рипціях.

Якщо Кант виходив в аналізі досвіду з вивчення значущості розрізнення суб’єкта і об’єкта пізнання, то у феноменології Духа Г.В.Ф. Гегель інтер­претував досвід, виходячи з розуміння тотожності буття і мислення та тотож­ності поняття і реальності.

Концепція досвіду свідомості, безумовно, віїкрила чималі можливості для аналізу досвіду поза пізнавальною проблематикою. Однак і вона мала свої обмеження, які стають очевидними у порівнянні з епістемологією досвіду. Обмеженість поняття досвіду у Гегеля полягає, передусім, у неможливості визнати речі за предмети чуттєвої достовірності. Для Гегеля в будь-якому істинному пізнанні Абсолют пізнає самого себе: той, хто пізнає, і те, що

пізнають, в своїй основі — одне й те саме. Особливість гегелівського підходу до досвіду полягає в тому, шо предмет і свідомість відрізняються лише в межах переживання природної свідомості, а для справжнього

філософського вивчення вони постають як тотожні в Абсолюті. Таким чином, неможливим виявляється визначення, як можливе пізнання

дійсності, шо незалежна від свідомості, тобто система наук унеможливлює природничі та, по суті, точні науки.

Попри свої вигоди та недоліки, разом епістемологічний та гермеиевтич- ний підходи встановили рамки, в яких, за великим рахунком, досвід починає і продовжує аналізувати себе в процесі власного розвитку. У полі напруження між цими двома позиціями мислення опиняється в сприятливих умовах для осягнення досвідної проблематики, шо стає очевидним в тих студіях, вибух яких відбувся після епохи Каита і Гегеля. Попри різноспрямованість цих двох підходів, вони доповнювали одне одного у формуванні рамок історії поняття досвіду: відтепер теорії досвіду мали з необхідністю будуватися разом із пев­ними метатеоретичними підходами, шо забезпечувало можливість досвіду досвіду, в процесі якого еволюція поняття досвіду збігається з поступом само- осягиення досвіду в цілісності його епістемологічного, метафізичного та онто­логічного вимірів.

2.