Розділ 2 філософія. світогляд. КУЛЬТУРА

Коло питань: Поняття світогляду, його зміст та структурні рівні.

Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філо­софія та їхні функції. Поняття культури. Культура та особливості національного світобачення.

Філософське знання, маючи науковий статус, за своєю ~4⅛λ природою є світоглядним. Завдяки такому поєднанню, на думку американського мислителя Вільяма Джемса, філо­софія водночас є і найвеличнішим, і найтривіальнішим з людських прагнень. Вона проникає в найдрібніші щілини й відкриває найширші обрії. Вона "не випікає хліб", але вона спроможна сповнити нашу душу мужністю. І хоч би якими несприятливими для пересічної людини були всі її звичаї, її сумніви й завдання, ніхто з нас не рухався б уперед без того променистого світла, яким вона осяває перспективи світу^[26].

Для розуміння специфіки філософського знання з'ясуємо, що таке світогляд? Під світоглядом розуміють систему пог­лядів людини на світ та її місце у світі. Центральним поняттям світогляду є "погляд". Погляд завжди є результатом відібра­ного в досвіді знання, що містить у собі ставлення людини до речей, явищ та інших людей. Отже, світогляд постає разом із формуванням особи та її досвіду в процесі виховання та освіти. У розвитку світогляду важлива роль належить власним зусил­лям особи. Самовиховання, самоосвіта, самовдосконалення слугують самовизначенню людини в світі. Самовизначення від­бувається шляхом утвердження ідеалів, оцінок і переконань, які визначають сенс життя, активну життєву позицію в його ствердженні.

Ідеалом називають такий погляд, що є взірцем доскона­лості поведінки і вчинків людини. Ідеал - це образ належного, того, що повинно бути, а не наявного, того, що є. Ідеали можуть бути відірвані від життя, недосяжними, або, навпаки, занадто приземлені.

Наведемо роздуми Івана Франка про ідеал, як синтез ба­жань, потреб і змагань на початку ХХ сторіччя.

Погляд, в якому виражене позитивне чи негативне став­лення до людей чи подій, називають оцінкою. Вона дає змогу людині орієнтуватися в світі цінностей, розрізняючи добро і зло, прекрасне й потворне, справедливе й несправедливе, ро­зумне і безглузде тощо. Такі погляди, в яких виражена віра у правомірність знань про події, явища тощо, називають пере­конаннями. У світогляд людини входять тільки ті знання, що її переконують та заслуговують на повну довіру, ті, якими людина керується у власній життєдіяльності.

Сукупність поглядів, які стверджують переконання, важ­ливість для людини вчинків і поведінки, яку вона обрала, нази­вають життєвою позицією. Отже, світогляд, як система пог­лядів, складається з оцінок, ідеалів, переконань та життєвої позиції людей. Погляди, як складова світогляду, стосуються всіх сфер життєдіяльності: економічної, соціально-політичної, релігійної, моральної, естетичної, природничонаукової тощо. Така система поглядів виражає зміст світогляду.

Формування світогляду включає такі етапи: світовідчування, світосприймання, світобачення та світорозуміння. Світовідчу­вання^[28] є почуттєво-емоційним відображенням дійсності, пе­реживанням людиною свого ставлення до неї.

Світосприймання постає сукупністю уявлень про світ, як образне відображення тих чи тих сторін дійсності та самої людини. Світосприймання функціонує на рівні образного мис­лення, що оперує уявленнями. Світобачення - це цілісне об­разне конструювання дійсності. Його представляють архаїчні міфи та сучасні соціальні міфи. В українській міфології цілісне образне бачення світу представлене "деревом життя", земним втіленням якого була Верба. Цей образ був дуже популярний у наших предків. Цілісне бачення всесвіту поставало в єдності трьох світів небесного (раю), земного (край, вкраїна) і потой­бічного (вирій)^[29].

Світорозуміння постає як раціонально-логічне пояснення світу і людини на основі світобачення та його рефлексивної інтерпретації. Світогляд на цьому рівні пов'язаний із абстрак­тним мисленням і виразом його змісту за допомогою понять.

Безперечно, виокремлення зазначених вище рівнів світогля­ду є умовним, оскільки світогляд є інтегральним утворенням, у якому принципово важливим є сплав компонентів. Це не прос­то набір нейтральних знань, оцінок і розсудкових операцій. У його формуванні бере участь не лише розум, але й почуття та емоції. В ньому органічно поєднані інтелектуальний та емо­ційний досвід людини. Елементом світогляду є також воля. За­вдяки цьому всі складові частини світогляду набувають нового статусу: переконань і керівництва до дії. У формуванні переко­нань важлива роль належить вірі (раціональній чи релігійній).

Світогляд особи є її вартісно-орієнтаційним стрижнем, який забезпечує цілісність її духовного світу. Світогляд вира­жає ставлення людини до світу, сенс її життєдіяльності. Тому змістом світогляду є смисложиттєві проблеми: Хто Я, і в чому сенс мого життя? Що таке щастя, і як його досягнути? На основі яких вартостей будувати свої взаємини з іншими людьми, державою, суспільством загалом? Які принципи справедливого соціального устрою? Чи існує світ одвічно, чи він створений? Хто є центром світобудови - Бог, сильна особистість, природа чи Я - сам?

Відповідь на світоглядні питання людина шукає на двох рів­нях: повсякденному і теоретичному. Повсякденний світогляд - це світогляд здорового глузду, що орієнтує на самозбережен­ня, самовиживання, слідування за іншими. Здоровий глузд є здатністю логічно міркувати та відрізняти істину від омани. У процесі життєвого досвіду складаються прості, але правильні уявлення, що забезпечують орієнтацію людини в природному і соціальному середовищі. Проте здоровий глузд відображає світ на рівні явищ і лише констатує суперечності природного та соціального буття людини. З'ясувати причини суперечностей, а тим більше гармонізувати буття людини, такий світогляд неспроможний. Для цього потрібний теоретичний світогляд, а саме - філософія. Світоглядні проблеми, які постають на буденному рівні, філософія підносить на теоретичний рівень і шукає на них відповідь. Філософування простої людини і твор­ця системи відмінні не за суттю, а за способами, якими кожен із них іде до однієї і тієї ж великої мети. Перший іде наосліп, бездоказово, безсистемно, без певного методу, другий - озброє­ний методом і системою^[30].

Кожна історична доба чи суспільство має свою специфіч­ну систему поглядів, що репрезентують її чи його світогляд.

Філософії як теоретичному світогляду історично передува­ла міфологія. Міфологічний світогляд є системою образного знання про світ, де світ постає у єдності з людиною, у взаємо- переходах усього в усе. Міфологію як світобачення репрезентує система міфів. Зовні міф постає як оповідь про життя і вчинки богів, героїв, фантастичних істот, наділених унікальними здіб­ностями, надприродною і невидимою силою.

Міфи існували в усіх народів світу. Незважаючи на роз­маїття, міфи різних народів мають спільні теми: космогоніч­ні (про походження світу), есхатологічні (про кінець світу), антропогонічні (про походження людей), про культурні до­сягнення: вогонь, ремесла, звичаї й обряди; календарні (про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю). Одні народи мають викристалі- зовану міфологію (греки), інші розмиту, з нечіткою ієрархією богів (українці).

Філософська рефлексія міфології полягає в цілісному ос­мисленні цього типу світогляду та з'ясування його найзагаль- ніших рис. Звернемось до давньогрецької міфології, яка роз­починається міфом "Золотий вік":

"В ті давні-прадавні часи, коли на небі жили боги-титани, а світом правив Крон, боги і люди мало чим відрізнялись один від одного, бо походили від однієї матері Геї-Землі. Боги тоді часто спускались на Землю до людей, а люди жили як боги, не знаючи виснажливої праці та горя. Земля щедро годувала їх і старість не сміла підступатись до них. Все своє життя, значно довше, ніж у нинішніх людей, вони були молодими і сильними, а смерть приходила непомітно і безболісно, ніби сон. І назива­ють цей час - "Золотим віком".

Зазначимо, що аналогічні оповіді існують у різних народів.

Проаналізуємо риси міфологічного світогляду. Передовсім він є образно-метафоричним, де думка втілюється у пое­тичних образах і метафорах. У наведеному вище міфові цент­ральним є образ матері Землі, яка турботливо піклується про людство, про його життя, здоров'я і навіть смерть. Завдяки такій опіці люди жили як боги, а боги належали до світу лю­дей. Отже, у міфології різні уявлення пов'язані в єдину образну картину світу.

Міфологічний світогляд образно-магічний, що виявляється у можливості взаємодії з невидимими силами. Магія - це дія або сукупність дій, що ґрунтуються на залученні невидимих сил для впливу на вчинки, поведінку людей у реальному світі та на при­роду. Термін "магія" грецького походження. Ми вживаємо такі слова: чари, чарувати, чарівництво або подібні до них - ворожба, замовляння тощо. Магія виконувала прагматичну функцію, поза- як пропонувала стратегію впливу на світ. Вона оптимістично на­лаштовувала індивідів на успішну дію та досягнення позитивних цілей. Магія постає єдністю обрядового дійства (ритуалу) і слова (замовляння). Ритуал здійснюється в спільноті та через спільно­ту, він є виразом її прагнення бути в гармонії зі світом, залучати невидимі сили до співпраці з людиною. Ритуал був надзвичайно ефективним способом утримувати порядок.

Ритуальні дійства іноді супроводжувалися жертвоприно­шенням. Однак, як зазначає дослідник української міфології митрополит Іларіон (Іван Огієнко), "наші Літописи й інші важ­ливі стародавні джерела ніколи ніде не згадують про жерців, що потрібні були при жертвоприношеннях, а тому в нас нема міцних даних припускати, що в слов'ян взагалі, і в нас зокрема, був осібний розвинений клас чи каста жерців (крім слов'ян західних, де вони справді були). Коли потрібно було прино­сити жертву, її приносив кожен за себе або старший в родині, цебто батько; він же був і виконавцем усіх приватних родинних обрядів. А публічні жертви звичайно приносив князь або його бояри"^[31].

Для міфологічного світогляду було властиве одушевлення всього існуючого (від лат. animus - душа, живе). Тому він був анімістичним, тобто людина вірила, що все довкола неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ста­вилась, як до істоти живої. Первісна людина, зазначає митро­полит Іларіон, широкими очима дивилася на все своє довкілля, на все те, що її оточувало, від чого залежало все її життя, і що було сильнішим від неї. Всюди у природі були живі духи, що панували над певними своїми ділянками.

Міфологічний світогляд був також антропоморфним (від гр. antropos - людина). Всесвіт у міфові розглядався за аналогією з людиною. Природні сили ототожнювалися із антропомор­фними істотами. Наші предки вірили в Сварога - бога вогню, Дажьбога - бога сонця, Перуна - бога грому й блискавки, в русалок, лісовиків і польовиків. Проте міф не передбачав пря­мого зв'язку між поведінкою людини і владою над нею антро­поморфних істот.

Анімізм і антропоморфізм, як основні риси дохристиянсь­ких вірувань, існували впродовж багатьох сторіч і живі в нас дотепер у наших піснях, казках, загадках, приказках, загалом у мові. Ми говоримо: сонце сходить, піднімається, посміхається, заходить, сідає; буря виє, вітер свище, мороз тріщить тощо.

Як дослідив Іван Нечуй-Левицький, в українській міфології антропоморфізм був дуже виразним, як і в інших давніх на­родів. "Чим вище який-небудь народ піднявся розвитком свого життя, тим він утворював собі вищу антропоморфічну міфо­логію, переносячи форми сімейні, побутові і соціальні на рід небесних богів. Генерації богів з повними родами, цілі історії богів, цілий небесний мир духів творив собі той народ, котрий мав вищі побутові й соціальні форми життя. Окрім того, на­род кладе на своїх богів печать національності. Хто не впізнає самих таки Греків в грецьких богах, естетично-матеріяльних, хитрих, лукавих Олімпійцях? Грецький Олімп то сама Греція, перенесена з Еллади на високе небо, бо кожний народ творить собі богів, на себе глядячи, і по своєму смаку, дає їм форми по своєму психічному характеру"^[32].

Міфологічному світогляду був притаманний політеїзм - багатобожжя. На початку всі боги жили на землі, у сусідстві з людиною, і допомагали їй або шкодили. Але земне життя було тяжке й убоге, для богів невигідне, зазначає митрополит Іларіон, а тому пізніше, у міру розвитку міфології, головніших богів було переселено на Небо, що над нами, звідки їм легко оглядати і вони бачать увесь свій світ. Але й, перенісши богів на Небо, люди мислили їх таки по-земному, у людському вигляді. За вірою наших предків, Небо - це місце, де живуть боги, там все добре, бо Боже, а звідси наша давня приказка: "Живе, як у Бога за дверима".

У міфології людина не вірить у богів і духів, а прагне розібра­тися у їхньому світі, щоб підпорядкувати духовний світ собі та своїм інтересам, покладаючись на магічну техніку своїх ритуалів і заклинань. Тому в міфології формується ієрархія богів, адже людині треба було знати, якому богу, коли і як молитися. Якщо всі правила молитви виконані, то бог просто зобов'язаний дія­ти. Ставлення до богів було не сакральне.

Астральність міфологічного мислення полягає у визнанні впливу на життя людини космічних сил, планет, зірок. Ця риса виявна у пошануванні людиною всього, від чого вона залежала в своєму щоденному житті, а найперше в житті господарсько­му: небесні світила, тобто сонце, місяць і зорі, природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря.

Українці мають багато вірувань, які засвідчують зв'язок життя людини зі всесвітом. Зокрема, праукраїнці вірили, що зорі - це охоронці живих людей. Кожна людина при наро­дженні отримує свою зірку, що постає на Небі, а коли людина вмирає, то її зірка падає з Неба.

Синкретизм міфологічного світогляду полягає у нерозривній єдності думки (слова) та дії. Вони не розділені, як у сучасної людини, яка чітко розрізняє мислення і вчинки. Су­часна людина керується логічним мисленням, тоді як первісна людина - образним мисленням. Важливою рисою цього мис­лення є відсутність сприймання причиново-наслідкових зв'язків між речами та явищами світу. Образне мислення пов'язує речі та події за допомогою асоціацій та аналогій. Синкретизм міфу означає ще й тотожність імені з предметом, а звідси заборо­на називати демонічні сили власним іменем. Наприклад, у "Лісовій пісні" Леся Українка, слідуючи синкретизму міфологіч­ного мислення, використовує замінники власних імен демонічних сил: "Той, що греблю рве", "Той, що в скалі сидить" тощо.

Міфологія виконувала низку функцій у первісному сус­пільстві. Найперше, забезпечувала духовний зв'язок поколінь у мовному, етнічному і культурному відношенні. Духовний зв'язок поставав як переживання людиною спільнотворення життя та його емоційною оцінкою у вимірах добра і зла. Вод­ночас міфологія визначала систему вартостей, згуртовувала рід, забезпечуючи його виживання. Міфологія задавала способи поведінки через колективні дійства. Річ у тім, що людину суп­роводжували неврожаї, голод, завірюхи, бурі, холод тощо, які вона сприймала персоніфіковано, як злі духи. Щоб уберегтися від надприродних сил треба вміти їх належно вмилостивити, вміти принести їм улюблені жертви. Але на деяких злих духів і це не впливало, то ж треба було їх заклинати, залякувати тощо. Міфологія, на думку С. Кримського, виконувала місію збере­ження та відтворення етичної рівноваги світоладу первісної людини через звичаї, ритуали та обряди^[33].

З дохристиянського часу, зазначав митрополит Іларіон, ми мали свої свята, тобто дні, а правильніше пори року, призна­чені на пошанування чи на пам'ять того чи того свого бога. В глибоку давнину був у нас свій особливий річний ритуальний календар, досить великий і широко розроблений, його харак­терною рисою було те, що він був міцно зв'язаний із приро­дою та з хліборобством цілого року. Складався цей календар головно в полян, що з глибокої давнини були вже хліборобами. Наші стародавні свята - це наші хліборобські обряди, яких у нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар свят.

Міфологія була способом упорядкування й освоєння світу, що обступав людину як безодня, хаос і породжував почуття страху перед невідомим. Подолання вселенського хаосу в мі­фові здійснювалося шляхом накладання на дійсність образних антропоморфних уявлень, через розгляд світу за аналогією з людиною та його одушевлення. Міфологія була способом подолання незнання і водночас задавала взірці поведінки, схе­ми ставлення людини до світу, інших людей і до самої себе. Узагальнені зразки поведінки і мислення в їхній нерозривній єдності наглядно-демонстративно подають легенди, притчі, культові зображення, ритуальні дійства.

Занепад первіснообщинного ладу спричиняє розпад мі­фологічної свідомості. На зміну міфології приходить релігія та філософія. Однак міфологія не зникає безслідно, а продовжує жити в різних формах мистецтва, а також - у соціальних міфах. У людини є постійна потреба цілісного бачення світу, якщо цю потребу не задовольняє філософія, то її компенсують соціальні міфи. Вони небезпечні, бо структурують спосіб мислення та дії людей. Архаїчний міф був способом подолання незнання, шляхом упорядкування хаосу через антропоморфізм. Коли немає інших способів розібратися в тому, чим є дійсність і як оволодіти нею, міфологічна свідомість необхідна, неминуча і позитивна. Але коли виникає теоретичне освоєння дійсності, то повернення до міфу - це вже не форма подолання незнання, а скоріше спосіб безболісного занурення у незнання. Завдання соціальних міфів ХХ ст. не подолання людським логосом все-

ленського хаосу, а безконечне занурення у цей хаос. Реміфоло- гізація соціуму виявна на рівні масової свідомості в покладанні надій на Євросоюз або в ностальгії за минулим способом життя: рівності в бідності. Нові міфи постають на основі перебільшен­ня перешкод, які постають на шляху людини до втілення ба­жаного і належного способу життя. Вони виражають зневіру в будь-яку можливу життєву перспективу. Тому реміфологізація соціуму, - зазначає Є. Анчел, - це виправдання й утвердження власної бездіяльності³⁴.

Релігійний світогляд - це система символічно-містичного знання про світ та місце людини в світі. Важливою особливіс­тю цього світогляду є поділ світу на земний і потойбічний, світ речей і світ антропоморфних істот. Межею, що розділяє для людини два світи, є її власна смерть. У земному світі все є витвором Бога і символізує Його. Символ - це поняття, що фіксує здатність речей, подій і чуттєвих образів виражати іде­альний зміст, відмінний від їхнього чуттєво-тілесного буття. В релігійному світогляді символами постають слова, предмети, обряди, храм, його частини, інтер'єр тощо.

Однією із особливостей релігійного світогляду є віра у без­смертя душі. Земне життя релігійний світогляд розглядає як підготовку до потойбічного, суто духовного життя. Джерелом духовності є потойбічний (трансцендентний) Бог, який для кожного окремого буття постає Благом. А тому призначення кожної людини - вдосконалювати душу та наближатися до Бога, яке в релігії має містичний характер. Містика є вчен­ням про потойбічне, переживання потойбічного і прагнення злитися з ним.

На противагу міфологічним політеїстичним віруванням, релігійний світогляд є монотеїстичною вірою в Єдиного Доб­рого Бога-Творця. Творення добра пов'язане з переживанням жертовності людини. Жертва індивіда задля збереження цілого роду є "добра" справа в очах релігійної свідомості.

Порівнюючи філософський та релігійний світогляд, може­мо з'ясувати їхню специфіку та відмінність. Основу філософсь­кого світогляду складають теоретично обґрунтовані знання та оцінки. Основу ж релігійного світогляду - віра в існування надприродних сил та їх вирішальної ролі в житті людей. А тому філософія апелює до розуму людини. Релігія звертаєть­ся до почуттєво-вольової сфери людини. Релігійний світог­ляд ґрунтується на почутті любові до Бога та людей. "Полюби ближнього як самого себе" - ця заповідь виражає милосердя та терпеливість у стосунках між людьми.

Філософія прагне все пояснити і зрозуміти. В релігії завжди є момент таємничості, неосяжності. Ще в середньовіччі Йоан Скот Еріугена писав: "Бог вічно частково необізнаний у собі. Якби він знав про себе все, він міг би визначити себе. Якби він міг визначити себе, він був би обмеженим. Але все що він про себе знає, - це те, що він створив. Те, що створене, - його знання, те, що в потенції, - його таємниця: таємниця в ньому й для нього самого".

Особливістю філософського світогляду є вільнодумство. Реальне буття філософського знання - це нескінченний діалог "філософських світів" різних мислителів і різних традицій. Релігійний світогляд догматичний, він вимагає від людини на­слідувати беззастережно Святе Письмо.

Суттєвою відмінністю релігії є наявність культової систе­ми, тобто системи обрядових дій, які опосередковують взає­мостосунки людини з потойбічним духовним світом. Культова система репрезентує соціально значущі форми прояву віри - богослужіння, обряди, свята, молитви тощо. Культові дійства потребують спеціальних культових споруд, наприклад у всіх світових релігій (християнства, буддизму та ісламу) - це храми. Вони мають свою неповторну архітектуру, скульптурну та жи­вописну оформленість, що створюють естетично-духовну ауру релігійного дійства. Через участь у них виховуються почуття любові, милосердя, справедливості тощо.

Водночас філософія і релігія дуже тісно переплітаються між собою. До речі, саме філософія підготувала мислення загалу до прийняття монотеїстичної віри. Необхідно зазначити, що філософії та релігії притаманні деякі спільні риси:

1. Філософія і релігія звернені до Абсолюту. Абсолют - це вічне, нескінченне, творче, духовне начало, що є основою всього існуючого. Філософія в розумінні світу виходить із раціональ­ного чи ірраціонального Абсолюту, який перебуває за межами світу (природи). Проте філософія не іменує його власним іме­нем. Абсолют немає образного еквіваленту. Він може бути як трансцендентним, так і іманентним буттю. Релігійне бачення світу ґрунтується на персоніфікованих надприродних силах, що потойбічні земному світу.

2. Філософії притаманний плюралізм учень, шкіл і на­прямів. Наприклад, натуралізм, матеріалізм, ідеалізм тощо. Розмаїтість властива і релігійному світогляду: світові релігії - християнство, буддизм, іслам; регіональні релігії, національні, окультизм.

3. Філософії властиве інтуїтивне осягнення Абсолюту і ви­раження його в понятті. Релігія також послуговується інтуїцією (містичною) в сприйнятті надприродних сил.

У багатьох філософських вченнях Абсолютом є Бог, зокрема в українській національній філософії, де Бог - це Істина, Добро і Краса. Досліджуючи питання про відношення між філософією і релігією, російський релігійний філософ Семен Франк (1877­1950) стверджує, що предмет філософії і релігії збігається, бо єдиним предметом філософії є Бог. Філософія за суттю, за ціль­ністю та універсальністю свого завдання, є не логіка, не теорія пізнання, не осягнення світу, а Богопізнання^[35]. Релігія також є богопізнанням. Однак, зазначає філософ, із цього, звичайно, зовсім не слідує, що філософія і релігія тотожні між собою. Таке твердження було б найбільшою оманою, що ґрунтується на спотворенні або філософії, або релігії, або тієї і тієї одночасно. Насправді, філософія і релігія мають цілком відмінні завдання, а відтак вони - істотно відмінні форми духовної діяльності. Філософія прагне до споглядання, вбачання, первинного осяг­нення абсолютного та вираження його в системі понять, тоді як релігійна віра спирається на момент безпосереднього вчування Божества, живого дотику до божистого, на почуття реальної присутності й реальної близькості Божества. Релігія - це життя в спілкуванні з Богом з метою задоволення потреби людини в спасінні душі, досягненні душевного спокою і радості^[36].

Спілкування людини з Богом відбувається під час молитви, тобто вербального (словесного) звернення людини до Бога чи святих. Завдяки своїй простоті та доступності молитва є най­поширенішою формою релігійної діяльності віруючих. Яскра­вим прикладом можуть слугувати слова Господньої молитви: "Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь"^[37].

Релігія виконувала і виконує цілу низку функцій. Зок­рема вона формує свідомість єдності людського роду, зна­чущість загальнолюдських норм і вартостей у повсякденному житті, їхню трансляцію від покоління до покоління. Релігія може виконувати дуже важливу функцію спасіння людини від душевної самотності. Життя в спілкуванні з Богом дає людині змогу переживати свій зв'язок з іншими людьми через мораль­ні заповіді, релігійні символи та дійства. За допомогою обря­довості релігія культивує почуття любові, милосердя, доброти, совісті, терпимості тощо. Тим самим вона сприяє розвитку духовності народу. Як духовна опора людини, релігія ефек­тивно компенсує страждання та підтримує надію в кризових випробовуваннях, допомагає віднайти втрачені ідеали.

Правда, релігія може виконувати і соціально-репресивну функцію, тримаючи народ у покорі та смиренності. Напри­клад, на теренах Західної Європи багаття інквізиції палали до 1826 року. Крім того, релігія може культивувати і фанатизм, і нетерпимість, і ворожість до людей іншої віри.

Філософське знання існує у формі історично-конкретних філософських учень. Їхня своєрідність зумовлена неповторністю культури народу та його духовного життя. Свідченням тому є історія філософії, що постає панорамою духовних пошуків різ­них народів, як відповіді на виклики цивілізаційного поступу. Розгляд філософії в контексті культури дає змогу з'ясувати ще одну її іпостась: чи можлива національна філософія?

Немає потреби доводити, що життя кожного народу - це унікальний і неповторний культурно-історичний процес. Куль­тура як форма життя будь-якого народу завжди є конкретною етнічною культурою. Немає культури без коріння, без генетич­ної лінії, без національного обличчя. Серед численних дефініцій культури скористаємось її визначенням, яке запропонував наш сучасник, український філософ Михайло Скринник: "Націо­нальна культура є цілісною системою своєрідних за формою та загальнолюдських за своїм призначенням результатів, форм і способів життєдіяльності, що виявляються в історичному пос­тупі нації"^[38].

Культура є основою духовного життя народу, його сві­тоглядних уявлень. А духовний світ кожної людини є більш- менш адекватним відображенням культурного життя народу. Щоб зрозуміти специфіку та зміст національного світогляду, М. Скринник виокремлює в культурі два боки її змісту: інстру­ментальний і смисловий.

Інструментальний бік культури становлять ідеї, поняття, образи, які людина засвоює свідомо, на раціонально-логічно­му рівні. Вони слугують їй за схему, зразок, стандарт вчинків, поведінки, життєдіяльності. Інструменталізм культури стає засобом для досягнення мети, що ставить людина, живучи се­ред інших людей. Він забезпечує успішну адаптацію людини в соціумі. Але є ще й інший бік засвоєння культури - смисло­вий. Смисловий зміст культури становлять смисли і символи, які виражають багатозначність, багатоплановість явищ культу­ри. Рефлексивне мислення не охоплює всього цього багатства культури. Смисловий зміст культури не існує в розсудковому мисленні в явному вигляді. Він не оформлений у розсудковому мисленні в слова, а існує в духовному світі людини в невербаль- ній формі. Він засвоюється несвідомо і виникає у свідомості за допомогою звичаїв, традицій, вірувань, впливаючи на поведінку і вчинки людей.

Щоб з'ясувати специфіку смислового змісту культури, його функціонування і відтворення звернемось до початків людської історії і культури. Найдавнішою відомою культурою є мус- тьєрська. На теренах України вона відома 100 тис. років до Христа. У цій добі люди жили родовими спільнотами. Їхньому духовному життю була властива висока емоційна чутливість (ситуативні переживання), афективна напруга взаємин (коли дії та вчинки здійснюються за особливою емоційною логікою), яскрава образність. Все це формує специфічний тип світовідчу­вання, світосприймання й образного мислення. Йому властива асоціативність, тобто пояснення невідомого за аналогією, ме­тафоричність, анімізм і синкретизм. На основі міфологічного мислення виникають колективні зразки, схеми вчинків і жит­тєдіяльності та відповідні їм схеми сприйняття світу.

Французький антрополог Клод Леві-Строс (1908 р. н.), до­сліджуючи міфи народів Америки, Азії та Океанії, виділив низ­ку архаїчних схем (архетипів) мислення первісної людини. Вони структурували поведінку і дії людей, їхнє світосприймання. Наприклад, архаїчні схеми "ми-вони", "свої-чужі" регулю­вали поведінку як всередині роду, так і міжродових стосунках. У сприйманні світу первісна людина керувалася двома іншими схемами: мисливець-дія-жертва та мисливець-жертва-дія- жертва-мисливець. Первісна людина сприймала всю дійсність через цю схему за аналогією. А звідси й анімізм у сприйнятті світу. Наприклад, сучасні бразильські індійці за цією схемою пояснюють всі природні, соціальні та психічні явища. Зокрема, затемнення сонця у 1996 р. передає схема: "Ягуар-з'їв-сонце". Первісна людина часто стикалась із тим, що не лише тварина може бути жертвою. Те, що людина ставала жертвою, а тварина мисливцем, постійно супроводжувало людину і формувало відповідні схеми сприйняття світу.

У ХХ ст. сферу несвідомого колективного досвіду етносу до­сліджували швейцарець Карл Густав Юнґ та його послідовники, зокрема американські психоаналітики Клариса Пінкола Естес і Нортроп Фрай. Саме вони з'ясували, що в духовному світі людини є архетипи колективного несвідомого, тобто архаїчні схеми світосприйняття і світовідношення, що склалися ще на рівні міфологічної свідомості, а потім були витіснені розсудко­во-логічним мисленням у глибинні шари психіки. Колектив­ний неусвідомлений досвід з'являється у свідомості в моменти, коли "вимкнений" контроль із боку індивіда за ходом думки. Тоді спрацьовує асоціативне мислення, яке "дістає" із глибин психіки смислові значення, що вербалізуються у свідомості за допомогою асоціацій, аналогій, сновидінь.

Формою існування колективного неусвідомленого досвіду нації є мова, бо історично вона виникає раніше за розсудкове мислення. Дитина теж вчиться говорити раніше, ніж логічно мислити. Саме завдяки мові кожному народові притаманний власний духовний досвід, національний харак­тер і ментальність. В українській традиції, що склалася в діас- порних історико-філософських школах, ментальність означає національну вдачу або вдачу народу. Вона є тим спільним умонастроєм або мисленнєвою настановою, що притаманні українцям у їхньому ставленні до інших народів. Наприклад, оптимістична налаштованість українців у ставленні до світу або щедрість і гостинність у стосунках із людьми.

Мова структурує ставлення людини до світу. Опановуючи мову, людина засвоює схеми ставлення до світу. Багатосмисловий зміст мови можна виявити через порівняння слів однакових за значенням, але різних за смислами в різних мовах. Зокрема таку роботу здійснив Олексій Братко-Кутинський. Він пише: "Візьмемо для порівняння слова: українське - "шлюб" і російське - "брак". Слово "шлюб", тобто "злюб" символізує взаємне кохання, в той час як у російському "брак" шанується не любов, а сила - "брать". Відповідно в українців: одружені - це подружжя, тобто люди, між якими існує взаємна приязнь, дружба, кохання, а в росіян "супруги" - спряжена пара за допомогою батьків. Ненасильни­цьке мислення українського етносу і схильність до примусу як до засобу розв'язання життєвих проблем у росіян теж виявне в мові. Наприклад, спільник, спілка, тобто учасник з піл, з полови­ни, а отже спілка рівноправне об'єднання. У росіян "союзник" - "соузник", тобто "співв'язень", бо "союз" об'єднання невільне, а пов'язане "узами" ^[39].

Мова - це форма існування неповторного культурно- смислового пласту досвіду нації. У ній закумульований досвід культурної біографії нації, який настільки специфічний, що не може бути адекватно переданий іншою мовою. Неможливо перекласти іншою національною мовою всю смислову мно­жину значень, закладених у творах Лесі Українки, Т. Шевчен­ка, І. Франка тощо. Ще два сторіччя тому німецький філософ Ґ. Геґель писав: "Переклади передають нам зміст, але не форму, яка втаємничує душу народу. Вони подібні до штучних тро­янд, які за формою, кольором, чи можливо запахом можуть нагадувати живі, але не мають притягальної сили, ніжності, тендітності живого. Мова - це стихія музики, стихія проникли­вості, яка зникає в перекладах, це тонкий аромат, завдяки якому можна розкошувати симпатією душі, а без нього насолода, що рейнвейн, який вже видихався"^[40].

Багатосмислова і народна творчість. Український мово­знавець, філософ Олександр Потебня в ХІХ ст. досліджував символіку народної української пісні. Народна пісня, на його думку, не знає картин природи заради них самих. Природні образи символічні. Дорога або річка - символ життєвого шля­ху, барвінок - символ кохання. Витися, стелитися барвінком - освідчуватися в коханні, наприклад: "Несе Галя воду, коромисло гнеться. За нею Іванко як барвінок в'ється". Напитися води, на­поїти коня, черпати воду - символ розділеного кохання. Копати криницю - кохати, сватати дівчину, наприклад: "Розпрягайте, хлопці, коні, та й лягайте спочивать. А я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать". Зрозуміло, що інструменталістський пе­реклад українських пісень не передає їхній смисловий зміст.

Оскільки національна мова є носієм смислів, то її втрата для окремої людини означає, що з її культури випав пласт, який своїм корінням сягає в глибину історії, а отже, випали і символи світосприйняття, які склалися в нації історично і стали її визначальними рисами. Це означає, що людина втрачає свою укоріненість у культурі, а відтак неспроможна себе ідентифіку­вати (ототожнити) з цією культурою.

Особливу небезпеку для втрати ідентичності, як показав О. Потебня, є двомовність або багатомовність. У своїх дослі­дженнях він дійшов висновку, що надзвичайно шкідливо вчити дітей змалку чужій мові. "Знання двох мов у ранньому віці - це не є опанування двох систем висловлювання одного і того само­го кола думок, лише роздвоєння цього кола, що стає на заваді формування одноцільного світогляду та перешкоджає науковій абстракції"^[41]. Справді, писав він, наскільки нерозумним буде той, хто бажаючи з дитини зробити віртуоза, вчитиме її грати на п'яти інструментах одночасно. Різні мови - це різні інстру­менти. Тому, щоб індивід згодом міг однозначно ідентифіку­вати себе з тією чи тією національною культурою, необхідно, аби він із дитинства спілкувався рідною мовою, добре опанував її неусвідомлений смисловий зміст.

У статті "Двоязичність і дволичність" І. Франко ще на по­чатку ХХ ст. показав відмінність двох пластів культури і як вони представлені рідною мовою. "Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова - спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: "Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою". І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страш­ніше карається йому така переміна"^[42].

Підтвердженням тому є творчість геніальних українців - Миколи Гоголя і Тараса Шевченка. "Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянні до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А в їх духовій діяльності що бачимо? У Гоголя пруд­кий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як "Марія". Які були причини такого кінця Гоголевої кар'єри, різні різно пояснюють, та все-таки се­ред тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови"^[43].

Якщо втрата культурно-національної ідентичності веде до роздвоєння особи, то витіснення мови із найважливіших сфер суспільного життя загрожує денаціоналізацією, а відтак і де­градацією нації. Недаремно І. Огієнко наголошував: "Поки житиме мова - житиме і народ, яко національність. Не стане мови - не стане і національності; вона геть розпорошиться по­між дужчим народом"^[44].

Не менш важливим є захист мови від "розмивання" її чу­жими впливами, бо навіть фрагментарні вкраплення в мову слів іншомовного походження змінюють мовне смислове поле і непо­мітно деформують національну ментальність. Вона, як основа національного самоусвідомлення, характеризується єдністю на­станов, переживань, думок і почуттів. Ментальність виявляється в тотожності світосприймання і світобачення людей, що належать до певної культурної традиції. Зокрема, під впливом русифікації значна частина населення сходу і півдня України опинилася на перехресті двох культур: вони і не росіяни, і не українці, позаяк не можуть ідентифікувати себе з жодною культурою.

Оскільки мова є найважливішим національним ідентифі­катором, то поставити на власний мовний ґрунт культуру, мистецтво та науку кожного народу, - без сумніву, справедлива вимога, й, зокрема, актуальна для України, що здійснює рена- ціоналізацію всіх сфер суспільного життя. Ренаціоналізація пе­редбачає передовсім відновлення функціонування української мови в освіті як засобу інтелектуального та етико-естетичного освоєння світу, без якого не буде повноцінного духовно-інте­лектуального розвитку нації.

Невід'ємним компонентом національної культури є тради­ції та звичаї. Вони теж несуть у собі як інструментальний, так і смисловий зміст. На думку сучасного британського філософа Е. Ґіденса, визначальними рисами традиції є ритуал і повторен­ня. Традиції завжди належать до прикмет груп, спільнот або колективів. Розглядаючи інструментальний зміст традиції, він пише: "Що особливо притаманне традиції, то це те, що вона окреслює щось на кшталт істини. Для того, хто наслідує тради­ційну практику, не постає аніяких питань щодо альтернатив. Хоч би яких численних змін вона зазнавала, усе ж традиція забезпечує кістяк діяльності, що на загал не викликає сумнівів. Зазвичай традиція має своїх охоронців - мислителів, священ­ників, мудреців. Охоронці - це зовсім не те саме, що експерти. Вони здобуваються на становище і владу завдяки тому фактові, що лишень вони спроможні інтерпретувати традиційну риту­альну істину. Лише вони можуть розгадати справжнє значення сакральних текстів або інших символів, які застосовуються в колективних ритуалах"^[45].

Водночас національні традиції і звичаї несуть символіч­ний зміст культури. На думку М. Скринника, "традиція постає самоочевидним ареалом цінностей як смислів у формі норм, схем, способів поведінки, діяльності та ставлення до дійсності. Традиція, зберігаючи цілком конкретний "життєвий світ" у виг­ляді впорядкованої системи смислів, стає надбанням наступних генерацій як спадщина"^[46]. Вона, продовжує автор, включена у наш життєвий досвід у формі опредметнених смислів. Тому буття у спадщині є комфортним для особи, позаяк її зміст вона сприймає як свій, а схеми ставлення до світу бере за самооче­видні й само собою зрозумілі, вони для індивіда постають яд­ром його ідентифікації. Отже, смисловий зміст традицій, що мають історичну тяглість, формує національну ідентичність і ментальність народу.

Українському, як і кожному народові, притаманні сформо­вані в минулому традиції. Щоб простежити їхню специфіку, звернімося до їхнього зародження. Насамперед зазначимо, що культура і суспільство виникають одночасно, з ними разом - культурні традиції, звичаї, моральні норми. Формування куль­тури пов'язують із першими соціальними регуляторами по­ведінки людей - табу. Табу - це заборони, що не пояснювали причин. Табу вводилися в усі сфери життя первісного колекти­ву. "Прояв табу як обов'язкової вимоги колективу до поведінки індивіда осідає в повір'ях, звичаях, традиціях. Повір'я фіксує не­свідоме, що впливає на вчинки людини. Так, табу на невпоряд- ковані статеві стосунки, які призводили до сутичок, конфліктів і закінчувалися здебільшого вбивствами представників чоловічої статі, а тому ослаблювали первісний колектив"^[47]. Табу знайшли своє вираження у багатьох повір'ях, звичаях, які впливають на нашу поведінку і сьогодні. Оскільки табу нераціональні, не пояснюють причин заборони, то практична вимога заборони кровно-шлюбних зв'язків знаходить у свідомості специфічне пояснення: жінка наділена такою силою, що перешкоджає ус­піху чоловіка.

Табу вводились нераціональним шляхом - через тотемізм. Тотемізм - це цілісне бачення роду на основі єдиного прабатька. "Тотем" дослівно означає "його рід". Найпоширенішими то­темами на теренах України були: олень (руса), коза, дуб. Через тотемізм відбувалося формування самосвідомості первісної лю­дини, її належність до роду, коли члени первісного колективу вважають себе дітьми якоїсь тварини (тотема).

Усвідомлення себе як представника певного роду означало, що тотема як прабатька роду не можна вбивати, жадати, йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає або хоч не шкодить. Тому шлюбні зв'язки дозволялися з жінка­ми іншого роду, які належали до іншого тотему. Жінок обміню­вали, завойовували або викрадали. Це збереглося в традиціях і звичаях (викуп нареченої, викрадення нареченої тощо).

Із тотемізмом пов'язане виникнення найдавнішої куль­турної традиції - культу предків. Первісна людина, як писав митрополит Іларіон, глибоко вірила, що зі смертю вона не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу. Померлий, переходячи до іншого світу, ставав людиною не­звичайною, дуже сильною, і робився охоронцем свого роду, чужому ж міг шкодити. Але померлий може шкодити також і своїм, коли вони належно не задобрюють його. От із такої віри, що людина живе й по смерті, і постав культ предків.

Дух свого родинного предка був одним із перших шано­ваних духів. У деяких народів він перетворився в предка роду, чи племені, в нас стає охоронцем своєї родини, свого дому, стає домовим божеством^[48]. Ось чому був час, коли померлих ховали спершу в себе в хаті або під порогом, або під покутем, і ці місця вважали почесними, бо там жив домовий охоронець. Він оберігав рід, житло, вогонь, тому поріг є символом сили Роду. Під порогом міститься сила, що охороняє даний рід і не пускає чужинців. У весільній обрядовості це зафіксовано так, що молодий переносить наречену через поріг, а вона намагаєть­ся сама перейти і, наступивши на поріг, промовляє: "Правою ногою туп і мій верх тут".

Національні традиції і звичаї несуть неповторний смисло­вий зміст, а тому можуть жити лише в одній культурній системі. Така їхня специфіка. Якщо ж традиції раптом перериваються, якщо знищують національні святині, то розривається головний зв'язок історії та культури народу. Порушується і генетичний зв'язок, наступність у засвоєнні колективного неусвідомленого досвіду нації, стверджує М. Скринник.

Тотемізм сприяв формуванню символіки культури, за­значає філософ. Адже завдяки тотемізму немає різниці між людьми і звірами, а є взаємний перехід їх одне в одне. Людина прагне наслідувати поведінку тварини, щоб бути такою ж ду­жою, спритною, сміливою. Досить перебратися у шкіру вовка чи лева, щоб взяти в них силу. Так виникають ритуальні танці, що наслідують рухи тварин. Виробляється такий підхід до дій­сності, коли для досягнення мети людина покладається на свої вміння впливати на об'єкти і на всю навколишню дійсність^[49]. Формується магічна свідомість. В українців магія виступала у формі ворожіння, чаклування, замовляння. Магію розуміли як вплив-діяння за аналогією. Тобто магія - це й особливий спосіб сприйняття світу, і стратегія впливу на нього. Як цілісне сприйняття світу, магія ґрунтувалася на поясненні дійсності на основі асоціативних зв'язків і мовної символіки.

Наскельні малюнки первісних людей першопочатково входили до магічного ритуалу, що передував колективному полюванню. Безперечно, вони мали пізнавальне значення, бо знайомили мисливців із манерами поведінки звірів, на яких вони полювали. Звичайно, як малюнки, так і сам ритуал мав утилітарний характер. Таку ж прагматичну функцію викону­вали танці, наспіви, звучання примітивних інструментів.

Однак сам процес художнього відтворення звірів і сцен по­лювання набував самостійного значення, а відтворювані образи - самодостатньої цінності. У людини, що малювала, з'явилося почуття краси, задоволення від самого процесу створення об­разів і насолода від їхнього споглядання. Те ж саме відбувалося із ритуальними танцями, музикою, наспівами, які в процесі свого виконання, набували художньої цінності самі собою, поза прагматичними цілями. Так, мисливець перетворювався в ху­дожника, співака, музиканта, танцюриста, щоправда, тільки на деякий час. Власне, звідси і розпочинається мистецтво.

В основі цілісного погляду на світ лежить солярна символі­ка: сонце, вогонь, вода, рослина, родючість. Як зазначає митро­полит Іларіон, первісна людина рано зрозуміла, що сонце було головним двигуном і джерелом усього життя на землі, - воно давало тепло й світло, а без сонця на землю приходить ніч та зима, а з ними й смерть. Людина й природа всім своїм життям залежать від сонця, - без нього нема на землі життя. Ось чому в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожується.

Наші предки не могли не бачити, що саме вода і сонячна енергія творять рослину, а з неї вже все живе. Акт поєднання води і вогню, як містична мить початку світотворення та життє- творення, стає для наших предків найважливішим елементом ритуалів усіх головних релігійних свят. А поєднання кольорів вогню (жовтий) і води (блакитний) стає священною символіч­ною барвою, що породжує зелений світ землі. Тому вшанування Трійці й до сьогодні зберігає дохристиянську назву Зелені свята. Свято Трійці - це і було вшанування триєдиної животворчої сили, а не християнської Трійці.

Та найцікавіше те, що поряд із солярними символами у наших предків в добу бронзи (ХУ-ХІІ ст. до н. е.) були знаки, які символізують світотворення і світобудову - це знаки Трійці: хрест, тризуб, трикутник, шестикутна зірка, сварга (свастика) тощо. Хрест символізує злиття чоловічої і жіночої енергії в синівській, наголошуючи на значущості третьої сили, - Любові. Хрест, що обертається (сварга) символізує розвиток Всесвіту. Рух за годинниковою стрілкою - еволюція, сходження від ма­теріального до духовного; проти годинникової стрілки - інволю­ція, рух від духовного до матеріального. Тризуб характеризує ту саму трійцю енергій, що і хрест, тобто Мудрість, Знання, Любов. Цей знак символізує не породження третьої енергії, а їхню рів­ноправну взаємодію, що виходять із одного Абсолюту.

Протягом тисячоліть символ тризуба постійно набував но­вих значень. Крім триєдиної світотворчої сили, він певний час символізував і уявлення наших пращурів про поділ всесвіту на три світи: небесний (рай), земний (край, країна) і потойбічний (вирій).

Філософія є рефлексією духовності в культурі. Кожна національна культура у процесі розвитку витворює свою не­повторну інфраструктуру: науку, право, релігію, мораль, мову, традиції, звичаї тощо. Вони репрезентують її інструменталь­ний і смисловий зміст. Національне життя кожного народу реалізується в різноманітних культурних формах, зазначає ук­раїнський філософ Д. Чижевський: у мистецтві, релігії, науці тощо. Філософія, на його думку, є "певне усвідомлення абсо­лютно-цінних, непереходимих елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійності тощо, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди"^[50], краси, святості й справедливості.

Якщо культура доростає до філософії, то свої ідеї вона чер­пає з культури. Тому розвинута філософська думка завжди передбачає різноманітність філософських теорій, учень і на­прямків. Філософія виділяє з культури загальнозначущі духовні вартості, підносить їх на теоретичний рівень, критично пере­осмислює їх і повертає назад у культуру як такі, що надають їй виміру абсолютної правди. Тому філософію називають "душею культури".

Завдяки різноманітності духовного досвіду "національна культура зумовлює синтез одних течій і вчень і є індиферент­ною до інших. Одні вчення органічно вписуються в культуру, інші - ніби стоять осторонь. Як правило, завжди знаходяться філософські вчення, які на основі розвитку конкретної націо­нальної культури вбирають у себе її окремі загальнозначущі елементи. Ними можуть бути елементи наукового бачення світу, елементи релігії, моралі, естетичного освоєння світу тощо. Тоді філософія підносить ці елементи до загальнолюдського значення, виділяючи й підкреслюючи в них загальне і необхід­не, і таким чином відбувається розвиток світової філософії як цілого. Отже, філософія як і культура - це явище як загально­людське, так і національне"^[51].

Одним із перших, хто започаткував дослідження української національної філософії був український філософ Дмитро Чижевський (1894-1977). У своїй праці "Нариси з історії філософії на Україні" автор виділяє такі національні риси будь-якої філософії^[52]:

- Форма викладу філософського знання. Це зовнішня риса національної філософії, яка виявляється, наприклад, в англійській філософії як прагнення до простоти і прозорості, у французькій - як прагнення до симетрії і схематизму, у ні­мецькій - як прагнення віднайти протилежності й показати рух між ними.

- Метод філософування. Для англійської філософії, наприклад, властиві емпіричний та індуктивний методи, для французької - спекулятивно-раціоналістичні докази, для ні­мецької - метод трансцендентальної діалектики.

- Будова філософської системи: архітектоніка, місце і роль у системі тих чи тих вартостей: релігійних, теоретичних, етичних, естетичних, вітальних і т. ін. Від цього залежить як максимально оригінальні й цінні, так, щоправда, й максималь­но "помилкові" національні риси філософських систем. На­приклад, "почуття", "припис", "обов'язок" - це головні форми моральних вартостей в англійській, французькій та німецькій етиці, або згода з досвідом, з розумом, із внутрішньою законо­мірністю пізнання, як теоретико-пізнавальний критерій у тих самих націй. Поскільки одне із цих тверджень абсолютизуєть­ся, проголошується загальнозначним, і нехтуються всі інші, постільки ми маємо справу з головними помилками націо­нальних філософій.

На думку Д. Чижевського, жодна слов'янська культура і фі­лософія не дали світу оригінальної національної філософської системи і філософів, внесок яких у розвиток світової філософії був би таким, який зробили І. Кант, Р. Декарт, Б. Паскаль. У на­ціонально-культурних межах слов'ян переважає продукування думок без належної філософської обробки. Слов'янській, зокре­ма українській, філософії, зазначає дослідник, треба ще чекати на свого "великого філософа". Тоді те оригінальне, що може є в зародку в творах дотеперішніх слов'янських мисленників виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духу, не лише перед усім світом, а перед власним народом. Власне так само стоїть справа і в інших слов'ян. Ані релігійна філософія у росіян, ані "месіянізм" у поляків теж не досягли такого рівня, щоб можна було говорити про світове їхнє значення.

Звичайно, продовжує Д. Чижевський, можна говорити про Г. Сковороду, М. Гоголя або П. Юркевича, як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому, ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідні дум­ки прищепити світовій думці. Щодо Г. Сковороди і М. Гоголя, то вони більше належали до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто дає їм остаточне формулювання. Однак саме їхні вчення виражають специфіку національної духовності.

Характеристику української філософської думки, наголо­шує Д. Чижевський, ускладнює ще й те, що українське культур­не життя не завше було яскраво усамостійнене і відокремлене. На культурному розвитку позначалася політична залежність України від Росії й Польщі. Це, своєю чергою, відобразилося на національній свідомості інтелігенції. Значна частина ви­датніших представників української думки працювала поза межами України, і, навпаки, в Україні брали активну участь у культурному житті чужинці. Вони мали певні "впливи", іноді досить широкі. Інші чужинці були тісніше зв'язані з Україною - походженням і вихованням, участю в національнім русі. Вони свідомо прагнули зрозуміти психологію українського народу, перейняти його традиції. В Україні, одначе, було багато таких, що занадто далеко стояли від місцевих культурних традицій.

Було б дуже добре, зауважує Д. Чижевський, починати характеристику історичного розвитку якоїсь національної фі­лософії начерком тих національних підвалин, на яких ця фі­лософія виростає. Ці підвалини є те, що ми могли б назвати "народним світоглядом". Він виявляється і в тому, що цей народ у світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно і т. ін. Звичайно, протягом віків народний світогляд не залишається тим самим. І впливи чужих культур, і великі зміни у власному житті - все це накла­дає свій відбиток на народну психіку. Тому народний світогляд є сполученням певних надісторичних та історичних елементів. Історично зумовлені елементи, зрозуміло, легше піддаються зміні, ніж зумовлені певним психічним укладом нації. Але й ті й інші в кожен такий момент накладають свій відбиток у філософській творчості представників цієї нації.

Незважаючи на національну асиміляцію українського на­роду, він зберіг свій неповторний світогляд і характер, який теж є елементом національної культури, що має історичну тяглість і виявляється в національному світобаченні, світосприй­манні, а відтак і в філософії. Дослідження народної творчості дало змогу Д. Чижевському виділити такі риси національного характеру українців: а) емоційність, сентиментальність, чут­ливість, ліризм, а також гумор як вияв "артистичності" вдачі. Емоційність - одна з особливих рис національного характеру українців, що полягає в переважанні почуттів над раціональ­ними міркуваннями при вирішенні смисложиттєвих проблем. Зазначені вище риси найяскравіше виявляються в естетизмі українського народного життя і обрядовості; б) індивідуалізм і прагнення до свободи. Це, з одного боку, вказує на праг­нення до творчості й активності, а з іншого, - на прагнення до розриву всіх з усіма. Індивідуалізм може вести до самоізолю­вання, до конфлікту зі всіма, до розкладу будь-якої життєвої форми. Очевидно, невипадково лише в українців є молитва "Боже, нам єдність подай"; в) неспокій, рухливість, більш внутрішні (психічні), ніж зовнішні, вони пов'язані з певним "артистизмом" натури, із прагненням до переходу в щоразу нові й нові форми, але водночас і з індивідуалізмом, що не хоче мати жодних сталих, міцних основ поза межами індивідуума. З цією рисою пов'язані і дуже позитивні риси характеру, як здібність до прийняття нового, тенденції до психічної еволюції, але і максимально негативні - прагнення до взаємної боротьби, до руйнування власних і чужих життєвих форм.

Перелічені риси українського світогляду виявляються у філософських ученнях, що виражають специфіку української духовності, а тому мають назву українська національна фі­лософія. Д. Чижевський першим називає українську націо­нальну філософію - "філософією серця". Вона виходить з того, що визнає за глибинне у психічному житті людини не факти свідомості, не логічне мислення, а психічні переживання, що ґрунтуються на явищах зі сфери несвідомого. Така сфера несвідомого в людині - це її "серце", "безодня", що зумовлює нашу свідомість - розсудок, глузд (Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, П. Куліш). Із цієї тези випливає і визнання люди­ни як "малого світу", "мікрокосмосу", бо в "серці", як джерелі психічного життя, чи то в "безодні", сховане все, що є в цілому світі, що "мікрокосмос" є аналогом великого світу "макрокос­мосу". Отже, кордоцентризм (від лат. cordis - серце та centrum - центр) - це визначальна риса української філософської думки, що полягає в осягненні людиною навколишнього світу й самої себе не стільки мисленням, скільки "серцем" - емоціями, по­чуттями, переживаннями.

Національна філософія завжди відігравала важливу роль у культурі. Вона не лише осмислювала культурно-цивілізацій- ні проблеми життя народу, а прагнула виявити шляхи його подальшого поступу в європейському і світовому контекстах. Щоправда, впродовж 70 років ХХ ст. філософія в Україні була ідеологічно заангажована та ізольована від процесів, які відбу­валися у світовій філософії. Сьогодні в умовах демократизації суспільного життя та глобалізаційної інтеграції українська фі­лософія слугує налагодженню діалогу між культурами, з'ясовує можливі шляхи подолання конфліктів і досягнення консенсусу між народами і культурами.

1. Чи будь-який світогляд є філософським?

2. Які риси міфологічного світогляду?

3. Які функції виконував міфологічний світогляд?

4. У чому специфіка релігійного світогляду?

5. Які спільні риси філософії та релігії?

6. Які відмінні риси філософського та релігійного світогляду?

7. Як взаємопов'язані філософія і культура?

8. Чому філософію називають “душею" культури?

9. Чи можлива національна філософія?

10. Для чого потрібні філософські знання людині?

5. Потебня О. Мова, національність, денаціоналізація: Статті і фраг­менти. Нью-Йорк: УВАН США, 1992. 155 с.

6. Потебня А. Язык и народность // Эстетика и поэтика. М.: Искус­ство, 1976. - С. 252-285

7. Франк С. Философия и религия // В кн.: На переломе. Философ­ские дискуссии 20-х годов. Философия и мировоззрение. М.: По­литиздат, 1990. С. 319-335.

8. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен- Львів: УВУ, 1994. 175 с.