4.2. ТЕХНООНОВЛЕННЯ КЛАСИЧНИХ МАРКСИСТСЬКИХ ТЕОРІЙ

Європейське «відхилення» від базової проамериканської моделі інформаційного суспільства пояснюється історією становлення ЄС та персоналіями очільників цього процесу. Американський до­слідник П.

Наприклад, відомий лідер німецьких «зелених», екс-міністр закордонних справ Й. Фішер у 60-х - 70-х роках ХХ ст. був тісно пов’язаний із лівими терористами. А Л. Жоспен, екс-прем’єр- міністр Франції, замолоду був троцькістом, а після активної по­літичної діяльності переймався проектами пан’європейського бу­дівництва (наприклад - проектом Євроконституції). Соціаліст Ж. Делор упродовж 10 років очолював Єврокомісію (його неви­падково вважають архітектором сучасного ЄС). Соціалістом був й один з «офіційних» батьків - засновників ЄС - П.-А. Спаак. Президент Італії Д. Наполітано (вперше обійняв посаду в 2006 р.), який тривалий час мав вплив не лише на політичне життя Італії, а й на діяльність наднаціональних інститутів ЄС, спочатку був ко­муністом, а згодом лідером лівих політичних сил. Це декілька при­кладів лівизни провідних європейських політиків, хоча процес входження екс-лівих до наднаціональних інститутів ЄС та вплив лідерів лівих на майбутнє ЄС насправді був іще потужнішим.

Відповідно, європейська модель інформаційного суспільства не могла не успадкувати принаймні частину ідеологічних базисів людей, які формулювали політику ЄС упродовж майже 30 років.

Навіть сама філософія політики будівництва ЄС нагадувала соціалістичні заклики, коли активно дотуються сфери, що є збит­ковими, пропагуються ідеї універсального забезпечення. Зокрема, ідеї інтернету як базової цінності більшою мірою зародились саме в ЄС і там же втілилися у життя.

Сама економічна модель ЄС дедалі більше нагадує не стільки ринкову, скільки планову, радянську. Політика захисту людини (соціальна, економічна, культурна), незалежно від її статків чи по­ложення в суспільстві, постійне підвищення соціальних стандартів (що дедалі більше нагадувало навіть не соціалістичну максиму «від кожного за здібностями, кожному за працею», а суто кому­ністичну - «від кожного за здібностями, кожному за потребами») мало нагадує неоліберальні (а тим більше класичні ліберальні) підходи до розуміння суспільства та держави, що панують упродовж тривалого періоду на Півночі Америки. Водночас розу­міння інформаційного суспільства в його європейському вимірі чітко корелює з кіберкомунізмом. Центральним предметом у дискусії навколо кіберкомунізму є осмислення природи інфор­маційного суспільства, механізмів його формування та тих змін, яких зазнає ідеологія капіталізму (з її похідними у вигляді неолі­бералізму) під впливом інформаційного суспільства.

Т. Ваден (Tere Vaden) та Й. Суоранта (Juha Suoranta) [184], роз­глядаючи поняття «інформаційне суспільство» з погляду його по- літико-правового наповнення, зазначають, що, незважаючи на обіцяні свободи у рамках нового типу суспільства (свободу від фіксованих ідентичностей, закріплених структурами старої бюрократії націо­нальних держав; свободу від старих моделей одностороннього спіл­кування; свободу від пригнічуючої влади центру), ці свободи містять більше обмежень, ніж свобод: ідеться про такі обмеження, як безаль- тернативність економічної глобалізації, «мережева вічність» чи не­обхідність взаємодій, коли фактично йдеться про свободу обирати зі спеціально підготовлених альтернатив. Такий підхід є характерним для концепцій неомарксистів, які вважають, що радикально-лібе­ральна (неоліберальна) ідеологія переконує людей, що альтернативи глобалізації немає, що процеси, які спостерігаються на світовій арені (жорстка конкуренція, егоїзм, дерегламентація взаємодій) ґрунту­ються виключно на суворих економічних законах.

Важко не погодитись з дослідниками, які наголошують на ідео­логічній запрограмованості пропонованої на рівні міжнародних організацій моделі інформаційного суспільства на неоліберальні підходи до осмислення нової реальності. Водночас реальна по­літика міжнародних організацій (таких як ООН) та потужних гео- політичних гравців «першого світу» (ЄС) свідчить про поступову свідому/несвідому відмову від такої домінуючої парадигми на ко­ристь радше соціал-демократичних чи навіть неомарксистських підходів. Про це, зокрема, свідчить політика ЄС, Китаю, Японії та Росії щодо впровадження в держсекторі відкритого програмного забезпечення [185], позиція Європарламенту щодо телекомуніка­ційної політики [186] та сам характер політичної дійсності ЄС, що поступово зміщується на користь нових проектів неомарксист- ського (чи навіть кіберкомуністичного) напряму. Йдеться, на­приклад, про зростання політичної ваги піратських партій [187].

На думку Т. Вадена та Й. Суоранти, інформаційне суспільство «...не може бути просто описане в термінах феодалізму чи капіта­лізму», хоча різноманітні варіації капіталізму (ліберальний чи цифровий) є значно ближчими, ніж будь-які інші: «...до тих пір, доки кіберкомуністи чи працівники невиробничої сфери не зможуть стати повністю «спектральними», вони змушені їсти та помирати», а отже, залежать від їх роботодавців [184].

Ідеологами кіберкомунізму розглядаються також суто мате­ріальні аспекти інформаційного суспільства, одним з яких є про­блема енергії (електроенергії), яка переважно перебуває у влас­ності приватних компаній. Відповідно, цифрове суспільство апріорі виявляється, з одного боку, заручником приватних ком­паній, а з іншого - політики держав, що регулюють діяльність таких компаній.

Однак і сам капіталізм зазнає суттєвих трансформацій із впро­вадженням новітніх інформаційних технологій. На думку сло­венського соціального філософа та постмарксиста С. Жижека, «капіталізм не є більше «природною» рамкою виробничих від­носин у цифровому всесвіті..замість боротьби з монополією через державний апарат (наприклад, рішення суду щодо розділу компанії Microsoft^[2]) чи не буде більш «логічним» соціалізувати (socialise)^[3] її, забезпечуючи до неї вільний доступ? Виникає ба­жання перефразувати відомий вислів Леніна, що «Соціалізм = Радянська влада + електрифікація всієї країни» на «Соціалізм = вільний доступ до інтернету + Радянська влада» [188].

Ідеологи кіберкомунізму є, загалом, продовжувачами концепцій неомарксистів, які піддають різкій критиці логіку світової екс­пансії сучасного капіталізму за підвищення відсоткових ставок, скорочення соціальних видатків, демонтаж політики повної за­йнятості, зміни фіскальної системи на користь більш заможних, експлуатацію слаборозвинених країн у кращих традиціях капіта­лізму XVII-XIX ст. тощо. Неомарксисти стверджують, що один з головних наслідків такої логіки (зростаюча нерівність між членами світової системи) позбавляє її периферійних акторів (слаборозвинені країни та регіони, країни «третього світу») будь-яких реальних шансів ліквідувати розрив між ними та цен­тральними акторами, у середовищі яких, у свою чергу, відбува­ється процес перерозподілу впливу та кристалізації несиметричної взаємозалежності на користь США [189].

С. Жижек зазначає, що «...розвинені країни постійно «допома­гають» нерозвиненим (безпосередньо, кредитами тощо), намагаючись уникнути, таким чином, головного питання до розвинених країн: щодо їх співучасті та відповідальності за вкрай незадовільну ситуацію у «третьому світі». Аутсорсинг є ключем до розуміння цієї проблеми. Ви експортуєте «темний бік» виробництва - дисципліну, ієрархію праці, екологічне забруднення - у «нерозумні» місця «третього світу» (чи такі місця, що є невидимими з «першого світу»)» [188].

Логічним виглядає висновок ідеологів кіберкомунізму про те, що колонізація Півдня Північчю (що начебто вже залишилась у ми­нулому) активно продовжується на нових напрямах - освітніх і особливо - інформаційних. Такий однозначно песимістичний погляд на проблему взаємовідносин між «першим» і «третім» світами (що багато в чому дійсно має всі ознаки, описані словен­ським філософом та іншими марксистськими дослідниками), ви­глядає дещо перебільшеним з точки зору реальної ситуації. Крім суто експлуатаційних завдань, розвинені країни Півночі (навіть незважаючи на цілком протилежне бажання), вимушено поліп­шують як рівень освіти в слаборозвинених регіонах, так і рівень їх інформатизації, який часто стає навіть глибшим, ніж у тих країнах, що надають таку допомогу.

Хоча, на думку ідеологів кіберкомунізму, навіть такий пріори­тетний напрям ідеї кіберкомунізму, як розвиток вільного програмного забезпечення (програмного забезпечення з відкритим кодом), свідчить про зазначену вище колонізацію. Т. Ваден та Й. Суоранта наводять дані декількох досліджень (зокрема [192] та [193]), згідно з якими ядро розробників системи Linux, яке становлять переважно молоді, освічені люди (з високим показником наукових ступенів), постійно перебуває на Півночі (не враховуючи участі окремих про­грамістів з Бразилії та Індії) і за всі роки розробки цієї системи так і не залучило представників країн «третього світу».

Описана ситуація з географічним розподілом інтелектуальної (невиробничої) праці у світі акцентує увагу і на одній з центральних проблем марксистських теорій - класовому поділі суспільства, а саме: кого взагалі можна вважати представником класу пролета­ріату в інформаційному суспільстві та як у такому суспільстві про­водити поділ працівників на класи. С. Жижек виділяє два ключові робітничі класи в інформаційному суспільстві - працівників неви­робничої сфери (яких він ще називає кібер-працівниками) та тра­диційних працівників матеріальної сфери. Неоднозначною (навіть для самого С.

Основні сподівання ідеологів кіберкомунізму щодо інформа­ційного суспільства полягають у тому, що інформаційне сус­пільство якимось чином може стати більш спектральним, піддат­ливим чи віртуальним, ніж попереднє брутально економічне суспільство, і тим самим спроможне зменшити залежність праців­ників від їх експлуататорів. Основне сподівання ідеологів кібер­комунізму на інформаційні технології полягає у символічному від­творенні тези К. Маркса про те, що «...капітал це не річ, а суспільні відносини між людьми, що опосередковані речами» [195] та пов­торенні ситуації, описаної К. Марксом у його фундаментальній праці «Капітал», у розділі 33 «Сучасні теорії колонізації», де на­водиться приклад англійського капіталіста Піла, який перевів своє виробництво (разом із 3000 працівників) до Австралії, однак, при­бувши на місце, залишився без працівників, оскільки, за влучною характеристикою К. Маркса, «.забув експортувати і англійські виробничі відносини» [195]. Іншими словами, як тільки праців­никам вдалося вирватись із усталених виробничих норм та відчути можливість формування власної долі на базі свободи, вони її одразу реалізували. На думку теоретиків кіберкомунізму, такою «новою Австралією» можуть стати новітні інформаційні технології, що дозволять працівникам не лише відтворювати традиційні капіта­лістичні відносини, а й більш активно залучатись до соціальних медіа, працювати добровільно і навіть для свого задоволення [184].

Бажаним результатом для кіберкомуністів є формування кібер- комуністичної утопії, проте її точного визначення та характеристик у роботах дослідників не наводиться, а сам такий стан визначається опосередковано або через певні умови, необхідні для його досяг­нення, або з огляду на завдання, що мають бути вирішені за такого етапу розвитку суспільства. Більш-менш однозначно кіберкому- ністичну утопію визначають Т. Ваден та Й. Суоранта, які вважають, що вона формується внаслідок виникнення нових форм соціальної самоорганізації тих груп, що утворилися внаслідок широкого впро­вадження мережі Інтернет (наприклад хакерських груп), та мож­ливості таких «вільних груп використовувати самостійно свою не- відчужувану працю у постдефіцитній економіці» [184].

Разом із тим С. Жижек пропонує відійти від кіберкомуніс- тичної утопії, зосередившись на зміні форм ведення бізнесу, транс- формуючи їх у дусі ідей постмарксистів та створивши на базі такого підходу ліберальний комунізм зі своїми 10 правилами для бізнесу в його умовах:

1) ви маєте віддавати все, що тільки можна віддати, безко­штовно (вільний доступ до інтернету, відсутність копірайтів), за­лишивши собі тільки плату за додаткові послуги, яка і забезпечить ваш добробут;

2) ви маєте змінити світ, не тільки продаючи речі;

3) ви маєте ділитись, розуміючи власну соціальну відповідаль­ність;

4) ви маєте створювати, звертаючи увагу на проектування, нові технології та науку;

5) ви маєте розповісти все: не мати секретів, погодитись на культ прозорості та практикувати його й вільні потоки інфор­мації; все людство має співпрацювати та взаємодіяти;

6) ви маєте не працювати: не мати фіксованої з 9.00 до 17.00 роботи, однак розвивати розумні, динамічні, гнучкі комунікації;

7) ви маєте повернутись до шкіл: залучайтесь до безперервного навчання;

8) ви маєте діяти як фермент: праця не лише для ринку - вона є тригером нових форм соціального співробітництва;

9) ви маєте помирати бідними: поверніть ваші капітали тим, хто цього потребує, оскільки у вас більше, ніж ви зможете витратити;

10) ви маєте бути з державою: перебувати з нею у стані парт­нерства.

Спроби узгодити старі та нові ідеологічні парадигми законо­мірно ставлять питання і щодо того, яким постане інформаційне суспільство з огляду на марксистську (та неомарксистську) мето­дологію та в якому напрямі воно буде розбудовуватись. Нині біль­шість дослідників лівого спектра погоджується, що це суспільство невпинно набуває рис сталіністського суспільства.

С. Жижек аргументує таку ідею тим, що «...радянська держава за Сталіна стала першою у світі моделлю розвиненого поствлас- нісного суспільства, справжнім пізнім капіталізмом, за якого па­нівні класи визначалися через прямий доступ до інформаційних, адміністративних ресурсів, які й обумовлювали їх доступ до інших матеріальних та соціальних привілеїв: не потрібно бути власником компанії для того, щоб отримати право користування приватним літаком, для того щоб мати доступ до найкращого медичного

Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina обслуговування тощо - через привілеї, що отримані не через власність, а через інші механізми (освіту, управлінську посаду тощо)» [194]. І дійсно, багато хто з теоретиків інформаційного су­спільства (особливо з боку прихильників теорії нетократії [196]) обіцяють, що інформаційне суспільство перерозподілятиме ресурси саме на базі такої іншої категорії - приналежності до класу нето- кратів, хакерських груп, інформаційно-освічених громадян тощо.

Інший теоретик кіберкомунізму та автор цього терміна Р Бар- брук також зазначає [197] надзвичайну схожість сталінської моделі суспільства та моделі нового інформаційного суспільства. В їх основі, на думку Р Барбрука, лежить те, що було покладено і в ідею революції 1917 р., і в ідею інформаційної революції, - ідея за­сновника утопічного соціалізму Анрі де Сен-Сімона про те, що економічна модернізація є джерелом та засобом перерозподілу ресурсів на користь принципово нових класів та покращення життя суспільства в цілому. Водночас, рушієм такої модернізації може стати лише нова освічена еліта меншості, яка здійснюватиме такі перетворення не з власних інтересів, а з метою «звільнення своїх менш успішних побратимів з пітьми неуцтва та убогості. Створивши економічне благополуччя, освічена меншина на­дасть кожному можливість щасливо жити, приносячи користь суспільству» [цит. за: 197].

У Радянській Росії ця концепція втілилася в ленінській ідеї «партії авангарду», яка була покликана реалізувати означену вище цивілізаторсько-модернізаційну місію (див., зокрема, праці М. Бу- харіна [198]). Фактично у 1917 р. ця ленінська партія встановила диктатуру в ім'я модернізації. Можливо, ідеологи та активісти партії сподівались, що диктатура буде тимчасовою і з плином часу перетвориться на демократію з широким представництвом. Але на­справді в ім'я модернізації країни були принесені в жертву полі­тичні, економічні, релігійні, культурні, а частково навіть особистісні свободи. Потужність держави (принаймні в публічній сфері) ви­мірювалася кількістю виробленої сталі, автомобілів, тракторів тощо.

Подібні процеси можуть відбуватися, на думку критиків єв­ропейської моделі, у сфері розвитку інформаційного суспільства, коли за мовчазної згоди усіх ключових гравців ефективність по­літики держав чи міжнародних організацій у цій розбудові вимірю­ється показниками кількості мобільних пристроїв, персональних комп'ютерів та підключених користувачів мережі Інтернет на одиницю населення.

За всієї їх принципової ідеологічної відмінності, американська та європейська моделі означені й рисами подібності. Ідеї Анрі де Сен-Сімона є тим спільним знаменником, що об'єднував ста­лінський режим та декілька політичних режимів його наступників і американську модель капіталізму, боротьба між якими розгор­нулась під час холодної війни.

Понад те, на думку Р Барбрука, «...сьогоденне прославляння американського неолібералізму спирається на ряд теоретичних базисів, запозичених зі сталінського комунізму. Освічена меншість знов покликана вести масу неуків до утопічної цивілізації. Ті, хто страждає від впровадження інформаційних технологій, мають вті­шитись обіцянками прийдешньої свободи» [197].

Р Барбрук наводить порівняльну таблицю понять та концептів сталінського комунізму та Каліфорнійської ідеології (неолібе­ральної парадигми інформаційного суспільства), окреслюючи їх принципову схожість:

⁴ Діджераті (digerati or digiterati) - еліта комп'ютерної індустрії та онлайнового співтовариств. Термін двокореневий: цифровий (digital) та освічений (literati). Термін вживається переважно прихильниками новоліберальних парадигм інфор­маційного суспільства і активно впроваджується в життя виданням « Wired».

⁵ Мається на увазі концепція «трьох хвиль» Е. Тоффлера, в якій третя хвиля розумілась як нове інформаційне суспільство.

Продовження табл.

На думку Р Барбрука, звичайні американці, публічно обираючи неоліберальні парадигми (Каліфорнійську ідеологію), у повсяк­денному житті віддають перевагу саме кіберкомунізму, «не нази­ваючи його».

Можна погодитись з критичними висновками як С. Жижека, так і Р Барбрука. Дійсно, інформаційне суспільство в теоретичних роботах представників різноманітних неоліберальних течій пере­важно представляється як певний суспільний лад, за якого грошові відносини будуть замінені на різноманітні інформаційні взаємо- розрахунки, а влада панівних класів - перерозподілена на користь нових «інформаційно заможних» груп. Хоча назва цього панівного соціально-економічного класу все ще остаточно не визначена, саме на нього символічно покладено обов'язок «виведення з темряви» (варіант - з єгипетського полону) всіх, хто ще не долучився до пе­реваг інформаційного суспільства.

Не зовсім слушна аналогія між сталінським режимом (сталін­ським комунізмом) та інформаційним суспільством висуває на пе­редній план інше питання: чи так само не еволюціонуватиме вільне інформаційне суспільство до тоталітарної версії соціалістичного устрою часів Сталіна? Надто новітні технологічні засоби дозво­ляють йому стати значно жорсткішим та авторитарнішим.

Фактично, теоретики інформаційного суспільства з числа нових лівих пропонують навіть символічну фігуру нового авто­ритарного лідера у вигляді не одіозної постаті одинака-монарха, а потужної групи нових інтелектуалів (нетократів). Але хіба ця підстановка змінює загальну авторитарну (чи навіть тоталітарну) модель існування суспільства?

Таким чином, залишається відкритим питання щодо тих клю­чових соціальних результатів, які можуть бути досягнуті внас­лідок подальшої розбудови глобального інформаційного су­спільства на засадах європейської моделі. Крім зазначених вище ідеологічних імперативів, на формування європейської моделі до­датково впливають і фактори внутрішньої європейської інтеграції. Український дослідник моделей інформаційного суспільства В. Скалацький з цього приводу зазначає: «Європейська модель інформаційного суспільства відрізняється стратегією європейської інтеграції, поняттям «об'єднана Європа», пошуками рівноваги між контролем держави і стихією ринку, динамічним поєднанням державних інтересів і прагнень приватного та корпоративного бізнесу з урахуванням того, що роль кожного з них може зміню­ватися в часі. Характерними рисами європейської моделі висту­пають варіативність і політична спрямованість програм побудови інформаційного суспільства для різних країн, обумовлених новою європейською геополітикою, становленням інформаційної (інте­лектуальної) економіки, різними можливостями постіндустрі- ального розвитку» [199].

Водночас видається, що європейської моделі у чистому вигляді не існує - це, швидше, еклектичние (синкретичне) поєднання кі- беркомунізму з Каліфорнійською ідеологією, коли два дискурси постійно перебувають у стані протистояння, що знаходить прак­тичне втілення у політичній сфері. Доказом цієї тези є хоча б процес, пов'язаний із швидким виникненням та входженням у велику політику так званих піратських партій та їх боротьбою із захисниками класичних концепцій авторського права.

Каталізатором протиборства навколо захисту прав інтелекту­альної власності стала судова справа над засновниками та адмі­ністраторами одного з найбільших файлообмінних сайтів світу - The Pirate Bay («Піратської бухти»), що розпочалася 17 лютого 2009 р. у Стокгольмі, яких звинувачували у порушенні законів про авторське право. Їм було висунуто звинувачення у сприянні^[6]

Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina нелегальному обміну файлами (фільмами, музикою, комп’ю­терними іграми), зміст яких захищено авторським правом, та от­риманні зиску від цієї діяльності шляхом розміщення рекламних оголошень. Понад десяток компаній (серед яких Warner Bros, MGM, EMI, Colombia Pictures, 20th Century Fox, Sony BMG та Universal) вимагали відшкодування збитків на загальну суму 117 млн крон (13 млн дол.). Центральною лінією захисту обвинувачені обрали посилання на Інструкцію ЄС 2000/31/EG, згідно з якою провайдер інформаційних послуг не несе відповідальності за дані, що пере­даються, а відповідальність настає лише в тому випадку, коли по­стачальник послуг сам ініціював передачу [200]. Однак 17 квітня 2009 р. суд Стокгольма пристав на вимоги позивачів і засудив власників сайту до року в’язниці та штрафу більш ніж 3,5 млн дол. Водночас сайт The Pirate Bay функціонує і досі, змінивши лише зону безпосереднього хостингу.

Сам момент винесення вироку та подальші події стали наочним уособленням згаданого вище протистояння двох діаметрально про­тилежних поглядів на інформаційне суспільство. Проте на той момент цей вирок мав економічне значення. За даними дослід­ження німецької антипіратської компанії Digi-Rights Solutions, сама боротьба з піратством за сучасного національного та міжнародного законодавства може бути набагато вигідніша, ніж легальна тор­гівля цифровим контентом [201]. Зазначимо, що ця проблема вкотре поділила керівництво ЄС та національні уряди за новими лініями відцентрових процесів та кризи комунікацій усередині ЄС.

Європейський парламент фактично підтримав захисників та власників файлообмінних мереж, не погодившись на запропо­новану йому ініціативу відключати від інтернету користувачів, які незаконно скачують музику та фільми. 6 травня 2009 р. Євро- парламент ухвалив відповідну поправку [202] до закону про те­лекомунікації, згідно з якою основні права користувачів Мережі не можуть бути обмежені без спеціального розпорядження суду. Водночас Європарламент підтримав [203] ідею подовження дії ав­торських прав з 50 років до 70.

Незважаючи на це, деякі національні парламенти почали ух­валювати свої жорсткі антипіратські закони. Зокрема, 13 травня 2009 р. французький парламент ухвалив закон [204], згідно з яким дозволялося на рік позбавляти права користування мережею Інтернет тих, хто понад два рази був помічений у скачуванні за­хищених копірайтом матеріалів (примітно, що «проти» у повному складі проголосували лише соціалісти)^[7]. Активними лобістами цього закону були представники музичної та кіноіндустрії. Для контролю за дотриманням вимог цього закону буде створено спе­ціальний адміністративний орган (High authority for copyright pro­tection and dissemination of works on the Internet) - вищу інстанцію для захисту копірайту та розповсюдження матеріалів через інтернет.

До подібних спроб боротьби з файлообмінними мережами вда­ються в Італії, де захисники інтересів звукозаписуючих компаній намагаються за допомогою рішення суду закрити доступ корис­тувачам з Італії до ресурсу The Pirate Bay [205].

У Швеції - країні, де відбувався процес над The Pirate Bay, - з 1 квітня 2009 р. набрала чинності [206] Директива ЄС щодо охорони прав на інтелектуальну власність (Directive 2004/48/EC, Intellectual Property Rights Enforcement Directive, IPRED), що доз­воляє правоохоронним органам збирати особисті дані користувачів, підозрюваних у незаконному файлообміні (піратстві). Це рішення, за даними шведської газети «7he Local», призвело до скорочення загального шведського інтернет-трафіка на 30 % [207]. Однак впровадження цієї Директиви в дію виявилось практично немож­ливим через позицію шведських провайдерів, що відмовились на­давати поліції дані користувачів [208]. Фактично, протистояння з цього питання призвело до відкритого саботажу окремими опера­торами інфраструктури мережі Інтернет виконувати національне та загальноєвропейське законодавство.

Активність великих медійних компаній з лобіювання власних інтересів на національних рівнях створила передумови для фор­мування організованого політичного опору - створення пірат­ських партій практично в усіх європейських країнах. Ця діяль­ність - активно розпочалась орієнтовно в 2006 р. з реєстрацією шведської Піратської партії, лави якої після оголошення вироку Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina сайту The Pirate Bay налічували від 15 до 40 тис., а молодіжне крило партії (Ung Pirat) - понад 20 тис. членів.

З 2006 р. «піратський рух» пройшов досить значний шлях, і в ба­гатьох держава національним піратським партіям вдалося досягти значних успіхів. Так, у 2011 р. Піратська партія Німеччини (ППН) на виборах до Палати депутатів Берліна набрала 8,9 % голосів. У 2012 р. на виборах до ландтагу федеральної землі Саар вона на­брала 7,4 % голосів. Водночас станом на 2017 р. у ППН не залишилось жодного депутата, а середня підтримка партії на виборах - від 1,3 до 2 %. Найліпших результатів поки досягли дві національні піратські партії. Перша - Піратська партія Ісландії: на виборах до парламенту 2016 р. вона набрала 15 % голосів, посівши друге місце [209]. Друга - Піратська партія Чехії, яка за результатами парламентських виборів зайняла третє місце і отримала 22 мандати з 200 можливих.

Щоправда, такі успіхи все ж не є типовими для більшості ПП на національному рівні:

• на парламентських виборах 17 вересня 2006 р. ПП Швеції отримала 0,63 % голосів. У 2010 р. ПП так само не пройшла до Риксдагу (шведського парламенту), проте отримала 0,65 % го­лосів (практично повторивши результат 2006 р.);

• в Іспанії на місцевих виборах у травні 2011 р. ПП Каталонії отримала два місця у муніципальній раді (11,66 % голосів у місті Sant Fruitys);

• у березні 2011 р. ПП Швейцарії отримала 0,8 % голосів на місцевих виборах у Лозанні, а у квітні набрала 0,56 % голосів на виборах у Цюриху. Водночас ПП Швейцарії вдалось провести одного зі своїх членів на посаду мера міста - в 2012 р. 31-річний А. Арнолд став мером м. Айхберг, набравши 60 % голосів (хоча не можемо не відзначити важливу обставину: за нього проголо­сувало 349 осіб проти 145 в місті, де загальна чисельність насе­лення - 1481 особа) [210];

• під час виборів до парламенту Великої Британії у 2011 р. ПП набрала 0,34 % голосів;

• на парламентських виборах у Фінляндії (2011 р.) - 0,51 % голосів;

• ПП Чеської Республіки під час виборів у травні 2010 р. на­брала 0,8 % голосів. У березні 2011 р. за результатами місцевих ви­борів вона отримала 0,75 % голосів у м. Кладно. До здобутків партії можна віднести те, що один з її членів став сенатором - у липні 2012 р. Л. Міхалек переконливо переміг на виборах до Сенату [211].

Тож усупереч прогнозам частини політологів, які пророкували швидкий відхід піратських партій з політичної арени, їхні успіхи хоча і стали менш приголомшливими, однак демонструють зростання популярності ПП у Європі. До певної міри піратські партії є уособ­ленням партійних проектів доби інформаційного суспільства, де масштабної ідеології майже немає, а визначити її позицію на тра­диційній шкалі правих/лівих досить складно (хоча політологи ча­стіше відносять її до партій лівого спрямування). Від самого початку ПП заявили [212] про три ключові інтереси: перегляд законодавства у сфері авторського права, знищення патентної системи та забезпе­чення максимального рівня анонімності користувачів у мережі Ін- тернет. Ця програма майже не змінюється і до сьогодні, хоча в кожній конкретній країні ці вимоги доповнюються відповідно до націо­нального колориту: наприклад, в Ісландії ПП виступає також за нову Конституцію (яку мають написати самі громадяни), легалізацію нар­котиків, порнографії та надання притулку Едварду Сноудену [209].

Більшість піратських партій входять до так званого Інтер­націоналу піратських партій, який координує діяльність піратських партій у всьому світі (хоча на сьогоднішній день далеко не всі ПП є членами Інтернаціоналу). У багатьох країнах ПП існують не як по­літичні сили. Хоча вони намагаються зареєструватися саме як по­літичні партії, їм доводиться вдовольнятися статусом недержавних об'єднань чи організацій з неполітичним статусом. Це стосується, зокрема, України, де існує інтернет-партія, яка насправді не є пов­ноцінною партією, та Українська піратська спілка.

Однозначних оцінок електоральних причин успіху «піратів» не існує. Проте більшість політологів пояснюють ці успіхи радше формою суспільного протесту проти діяльності діючих коаліцій класичних партій, неспроможних на яскраві, захоплюючі, іннова­ційні дії^[8]. Крім того, ПП до певної міри відповідають на запити Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina західних виборців, які шукають нові політичні сили, котрі могли б скласти конкуренцію політичним партіям, які перебувають при владі подекуди по 30-40 років. ПП часто відносять до так званих антиістеблішментських та антиелітистських партій, критично на­лаштованих стосовно status quo та які протиставляють себе іншим політичним силам. Вони також розглядаються як постматеріаліс- тичні партії другої хвилі - аналог зелених у постіндустріальному інформаційному суспільстві [213].

Успіхи «піратів» підтверджують гіпотезу про різноскероване мислення як керівників ЄС, так і мешканців ЄС стосовно іде­ального інформаційного суспільства. Європейські ПП у своїй ді­яльності, риториці та вимогах демонструють саме таку еклектич­ність: поряд із суто соціалістичними вимогами («Інтернет - для всіх!»), висуваються й політичні тези, характерні для прихиль­ників класичної ліберальної теорії, стосовно, наприклад, макси­мальної анонімності користувачів, що є варіацією на тему приват- ності й мінімізації втручання держави в життя особи.

Досягнення ПП фактично свідчать про чітку тенденцію до по­дальшого посилення в Європі впливу різноманітних течій анти- глобалістів та неомарксистів у контексті політичного протиборства під лозунгами забезпечення максимальної свободи руху інформації. Водночас ті ж самі особи часто мислять категоріями ліберальної або неоліберальної парадигми, що створює цілком специфічну та са­мобутню європейську модель інформаційного суспільства.