КРИТИКА ТРАДИЦІЙНОЇ МЕТАФІЗИКИ (Трансцендентальна діалектика)

У період до 1772 р. Кант публікує працю «Мрії духовидця, пояснені мріями метафізики», есе, присвячене діяльності Іммануї- ла Сведенборга, шведського філософа і математика, що прославив­ся своїми роботами з механіки, гірської справи, мінералогії, а на старість оголосив себе ясновидцем, якому сам Бог доручив засну­вати нову церкву.

У праці «Про форму і принципи чуттєвого сприйманого і інте­лігібельного світу» у Канта фіксуємо новий «переворот» у погля­дах. На зміну емпіричній позиції, що доходила до скептицизму, при­йшов своєрідний дуалізм у поглядах. Канта вже не хвилює питання, як дані органів почуття зв’язані з інтелектом, - він розвів у різні сторони ці два види духовної діяльності. Джерела всіх уявлень людини - або чуттєвість, або розсудливість і розум. Перші дають причини пізнань, що виражають відношення предмета до особли­вих властивостей суб’єкта, що пізнає. Другі належать до самих пред­метів.

Ще недавно Кант закликав метафізику спиратися винятково на досвід, тепер у нього інша турбота - застерегти її від переоці­нки досвіду; принципи чуттєвого пізнання не повинні виходити за свої рамки і стосуватися сфери розуму. Метафізика, або філо­софія, за Кантом, - це сфера розуму.

Датою народження «Критики чистого розуму» прийнято вва­жати дату написання Кантом листа своєму другові Маркові Гер­цу (21 лютого 1772 року).

Первісна його назва - «Границі чуттєвості і розуму», але вже у первісному тексті виникає вислів «критика чистого розуму».

У свій час Ф. Бекон виступив із критикою схоластичного розу­му і життєвого розуму з вимогою відкинути мертві догми й укорі­нені забобони, перевіряти в досвіді всі положення, що претендують на істинність. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.

Докантівська метафізика припускала, що і д е ї - це реальні сутності; проте Кант дійшов до переконання, що це лише поняття розуму, які визначають ідеальну межу пізнання. Власне в цьому він вбачав головну помилку метафізики. На відміну від к а т е г о- р і й, тобто чистих понять міркувань, Кант називає чисті поняття розуму «ідеями» (надаючи тим самим нового значення плато- нівському терміну).

Є гри основні ідеї, які витворює розум: це ідея душі, ідея всесвіту та ідея Бога. Ідеєю душі Кант намагається охопити цілісність внутрішнього досвіду, ідеєю всесвіту - цілісність зовніш­нього досвіду, в ідеї ж Бога шукає підвалин усякого досвіду взагалі. Ці ідеї утворюють основу метафізики. І цінність метафізики зале­жить від цінності цих ідей. Головним наміром критики Канта була перевірка цих ідей. Але результат перевірки був негативним. Ідея - це ціль, до якої прямує розум, досягнути якої, однак, не може.

Критику метафізики Кант провів детально у всіх трьох її частинах відповідно до трьох основних ідей - душі, всесвіту та Бога: раціональна психологія, космологія і теологія.

КРИТИКА РАЦІОНАЛЬНОЇ ТЕОЛОГІЇ. Ідея Бога виходить за межі можливого досвіду; вона, як казав Кант, є «гіпотезою, необхідною для задоволення розуму» і ніколи не була фактом, виявленим інтеле­ктом. Тим не менше розум перетворює цю ідею в надреальну істоту.

Кант у «Критиці чистого розуму» піддав грунтовній критиці всі основні доведення існування Бога, щоб показати їх неперекон­ливість.

Онтологічне доведення виводить існування Бога з його п о- н я т т я, але з поняття предмета можна вивести лише його мож­ливість, а не існування. Існування будь-чого має бути підтвер­джене тільки досвідом.

Космологічне доведення, яке виводить існування Бога з факту існування світу як причину цього світу, робить іншу поми­лку: принцип причинності, який є обов’язковим лише всередині емпіричного світу, застосовує поза його межами.

Доведення фізико-теологічне, яке виводить існування Творця з будови світу, доводить тільки те, що світ має будівничого, а не те, що він має творця.

Отже, жодне з доведень не витримує критики; але як немож­ливо довести, що Бог існує, так само неможливо довести, що Він не існує. Це взагалі не може бути предметом наукових досліджень.

Він спростував доведення колишньої метафізики. Дове­дення, а не твердження, бо не заперечував ні існування Бога, ні безсмертя душі.

Він показав, що в метафізичній проблематиці всі позиції в од­наковій мірі переходять межі пізнання. Отже, знати про Бога лю­дина не може, в нього можна лише вірити.

«Критика чистого розуму» завершується програмою на майбу­тнє. Ні про які нові «критики» Кант не помислює. Критична робо­та закінчена. Наступна робота починається з викладу позитивних початків метафізики.

Термін «метафізика» згодом сформулює Гегель, яким він по­значить зашкарубле мислення, що робить помилкові світоглядні висновки з принципів формальної логіки. Живе філософствуван­ня Гегель називає діалектикою. Для Канта справа стоїть зовсім інакше: діалектика - це ілюзорна логіка, метафізика - світова мудрість. Про метафізику Кант відгукується дуже високо. Для нього це «завершення всієї культури розуму людини»; ті, хто розчару­вався в метафізиці, рано чи пізно повернуться до неї.

Кант пророкує нове народження метафізики за зовсім невідо­мим дотепер планом.

На останніх сторінках «Критики чистого розуму» знаходить­ся план відродження філософії, що оригінальністю не відрізняєть­ся. За задумом Канта, уся система метафізики повинна складатися з чотирьох частин: онтології, фізіології, космології і теології. Онто­логія - вчення про загальні принципи буття; фізіологія - вчення про природу, що розпадається на фізику і психологію; космологія - наука про світ у цілому; теологія - наука про Бога.

ПЕРСПЕКТИВИ НОВОЇ МЕТАФІЗИКИ. У 1783 р. з метою по­пуляризації, пояснення основних положень «Критики чистого розу­му» І. Кант видає працю «Пролегомени до всякої майбутньої метафі­зики, що може з’явитися як наука», однак більш вдало питання попу­ляризації ідей «Критики чистого розуму» вирішила праця пастора Шульца «Пояснюючі виклади «Критики чистого розуму».

У 1788 р. видається праця «Критика практичного розуму», де філософ прагне показати єдність практичного і теоретично­го розуму.

У 1790 р. виходить «Критика здатності судження», де виклада­ється остання частина філософської системи І. Канта, яку він на­зиває телеологія - вчення про доцільність.

Завершивши «Метафізикою вдач» побудову філософської си­стеми, Кант відчуває потребу викласти своє вчення в більш кон­центрованому вигляді. Так з’явилася «Антропологія» (1798) - остання праця, видана самим автором. Тут підводиться підсумок міркуванням про людину і взагалі всім філософським пошукам. Це завершення шляху і, одночасно, початок.

Кант був переконаний у тому, що зруйнував існуючу досі ме­тафізику, але він не мав жодного наміру зруйнувати метафізику взагалі. Побудова нової метафізики, «яка зможе стати наукою», навіть була його первинною метою. Кант не заперечував існування «речей у собі», якими прагне займатись метафізика.

Кант вказав інший шлях до обгрунтування метафізичних тве­рджень: не теоретичний, а практичний.

Неможливо довести їх істинність, натомість можна показати згідність певних метафізичних тверджень з постулатами, які став­лять перед людиною її життя та діяльність. Таким чином, вони належать до в і р и, а не до знання. «Я був змушений обмежити знання, - писав Кант, - для того, щоб звільнити місце для віри». Таким чином, він порвав із традицією метафізики і тим самим повернувся почасти до того природного відчуття цих граничних питань, яке властиве багатьом людям. Власне з цією метою він і розпочав критику «практичного» розуму, як перед цим

- «теоретичного».

10.3.