Г. СКОВОРОДА ПРО БОЖЕСТВЕННУ СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ

В діалозі «Розмова про те саме: знай себе», який є складовою частиною праці «Наркіс», Г. Сковорода розгортає концепцію боже­ственної сутності людини.

Істинна людина, на думку мислителя, - це та, яка бачить не тільки реальну дійсність (видимість), а й невидиме, що є справж­ньою істиною, посланою Богом.

У розділі «Розмова 3-тя про те саме: знай себе» український мислитель ставить проблему божественності в душі людини під кутом зору її духовності. «Тіло має якраз те, - пише він, - що стіни храму, або те, що в посудині череп’я. А серце й думки мої те, що у храмі жертвоприношення, або те, що в посудині вода. А оскі­льки стіни дешевші жертв, бо вони для жертв, а не жертви для стін, і череп’я для води, а не вода для посудини, так і душа моя, думки і серце є ліпші мого тіла» (1; 164-165).

Утримування думки лише в рамках матеріального світу є не­честиве для Бога і, за висновком Г. Сковороди, є «лукавого змія оком».

Земні блага з цієї точки зору є зміїною спокусою, від якої втриматися годі, бо вона є безперервним породженням змія. Корін­ня зла - дух наживи, «сріблолюбство». Сили, здатні протистояти злу і його побороти, знаходяться в самій людині, дані їй від Бога. Ці сили - добро. Головне - пізнати його, привести в дію.

В цій ненаситній боротьбі людини зі світом зміїних спокусли­вих речей земного життя, на думку Г. Сковороди, є пізнання себе як людини, що усвідомлює поділ світу на видимий і невидимий. Без усвідомлення поділу світу на видимий, гадано реальний і невиди­мий, але вічний людина приречена борсатися в тенетах «ідольської зовнішньої плоті» (1; 166). Г. Сковорода з цього приводу подає таке просте пояснення і настанову: «Не вір, що рука твоя зігниє, а вір, що вона вічна у Бозі. Сама тінь її гине. Істинна ж рука, як і істина, є вічна, тому що невидима, а невидима тому, що вічна» (1; 167).

14.3.