2.5.1. Історична думка XVII ст. Ідея «Нової науки» Дж. Віко

Ней період історії Європи Нового часу — XVII століття — не одержав ливої назви. І попередній, і наступ­ний її етапи мають власні змістовні

назви: Відродження й Просвітництво, спроби ж дати ім’я XVII ст.

Поняття «Відродження» та «Просвітництво» не мають ані хроно­логічної, ані національної локалізації — вони набули загальноєвро­пейського масштабу. Процеси, що відбувались в європейській куль­турі між цими двома епохами, настільки різні в різних країнах, що, крім чисто формального хронологічного визначення — «XVII ст.», жодної змістовної характеристики вони одержати не можуть.

XVII ст. не самодостатнє, його можна зрозуміти тільки при зіставленні з Відродженням, принципи якого воно й підтримує, й відкидає, але так чи інакше себе з ними співвідносить — з наукови­ми відкриттями ренесансної фізики й астрономії, з протестантсь­кою реформою християнства та католицькою реакцією на неї, з ре­несансною оцінкою взаємин особистості та суспільства, зі ставлен­ням Ренесансу до Античності та до природи, зі співвідношенням у його мистецтві ідеального та реального. XVII ст. передає естафету культурі Просвітництва, що відбито у Французькій енциклопедії й англійській політичній економії, філософії Канта та культурології Гердера, в раціоналістично-сцієнтистській педагогіці та «романі ви­ховання», в побутових трагедіях Лесінґа та комедіографії Бомарше, в «реалістичному класицизмі» живопису Давида та симфонізмі Моцарта й Бетговена. Культура Просвітництва закорінена в досяг­неннях попереднього століття, що знало великих мислителів, уче­них, письменників, художників, але вони залишалися одинаками, перетворення ж принципів їхньої творчості на широкі культурні ру­хи відбулося тільки у XVIII ст.

Суттєві зміни XVII ст.

Босюе Жак Бенінь (Bossuet Jacques Benigne) (1627—1704), французький проповідник, єпископ Mo. Народився 27 вересня 1627 р. в Діжоні. Закінчив єзуїтську школу в рідному місті, а потім, у віці 15 років, прибув до Парижа, щоб вивчати філософію та тео­логію в Наваррському колегіумі (College de Navarre). У 1652 р. одержав ступінь доктора теології. У 1661 р. Людовік XIV призначив його проповідником у Шапель Рояль; на цій посаді Босюе виголо­сив деякі з кращих своїх проповідей і славетних надгробних про­мов. У 1671 р. він був обраний членом Французької Академії, цьо­го ж року йому було доручене виховання дофіна. У 1681 р. він став єпископом Mo, присвятивши залишок життя захисту католицької релігії. Помер Босюе в Парижі 12 квітня 1704 р.

Виступаючи поборником догматичної суворості, Ж. Босюе засу­див раціоналістичне тлумачення Св. Писання Р· Симоном і квієтизм Фенелона. Він прагнув возз’єднати протестантів із католиками, й, можливо, його працю «Історія змін протестантських церков» (Histoire des variations des glises protestants, 1688) варто вважати цент­ральною у творчості проповідника.

У XVI-XVII ст. відбуваються процеси, що традиційно тлума­чаться як «перетворення історії в науку».

У XVI ст. «ars historica», ремесло та мистецтво історіоопису пе­ретворилося остаточно в певну окрему царину суджень і міркувань, особливий жанр.

У центрі уваги в період Реформації знову опиняються проблеми «духу і букви», але вже в трохи іншій якості, ніж у добу Августина й Орозія. Історія у вищому сенсі як «життя Слова Божого на землі» і в нижчому — як «людська традиція» не просто розходяться на різні полюси, а й постають у запеклому суперництві.

Розрив із Римом і повернення до «щирої, первісної релігії», ха­рактерні для протестантів, бажання папства обґрунтувати законність і спадкоємність своєї влади зводилися, у підсумку, до проблем істинності традиції, зафіксованої в канонічному праві і, не в останню чергу, в історіоописі, а «історія історії» ставала знаряд­дям ідеологічної боротьби.

Звертає на себе увагу той факт, що з XVI ст. в Німеччині, Франції й Англії міцнішає національна історіографія, поставлена на службу ідеології та політиці; вона відмовляється від «проримських генеалогій», змушує людей шукати інші корені та підживлює інте­рес до власного минулого, внаслідок чого створюються нові міфи.

Протестантські теологи розглядали історію як належність радше моралі, ніж політики. Для Ф. Меланхтона (1497—1560), німецького протестантського богослова та педагога, історика та юриста, спо­движника Мартіна Лютера, історія як вияв людської волі розповідає не про «слова та вчинки», а про «гріх і його наслідки», тобто про ґанджі. Крім протестантсько-кальвіністського уявлення про історію, існувало й інше, представлене Контрреформацією.

На зміну «римському міфові» прийшов «міф німецький» — і французи й англійці почали відстежувати свій родовід до давніх гер­манців, чиї чесноти були прославлені ще Тацитом.

Видатний неаполітанський філософ Джамбатіста Віко почав дру­гу після Сократа спробу переміщення центру уваги філософської думки з універсуму на людину.

Віко Джамбатіста (Vico Giambattista) (1668— 1744), італійський філософ і історик, що передбачив методи історико-культурних і етнологічних досліджень. Народився в Неаполі 23 червня 1668 р. в родині книготоргівця. Навчався в декількох шко­лах, у тому числі в єзуїтському колегіумі.

У дуже ранньому віці зацікавився філософсь­кими питаннями, новою філософією Декарта, вив­чав метафізику та цивільне право, читав Платона, Тацита, Макіавеллі. У 1699—1708 рр. був профе­сором риторики університету Неаполя. Віко в ро­боті «Засади нової науки про спільну природу націй» (Principi di una scienza πuova d’intorno alia comune natura delle nazione.., чи просто Scienza πuova), що витримала кілька видань (зокрема, в 1725, 1730 і посмертно в 1744) і безліч виправлень, спробував не тільки описати історію природного права, а й знайти ідеальну схему загальної історії.

Віко висунув циклічну теорію розвитку сус­пільства. Відповідно до його концепції цикли роз­витку, якими Провидіння крок за кроком веде люд­ство від варварства до цивілізації, історія проходи­ла від найдавніших часів до епохи занепаду Риму й знову від «нового варварства» темних століть до епохи Просвітництва. Думка про руку Провидіння має релігійний характер — Віко був вірним сином Церкви, — однак водночас на нього вплинули ідеї Піко делла Мірандоли, Гобса, Френсіса Бекона, Гуго Гроція і навіть Декарта. Його власна думка вплинула на Кузена, Мішле, Гердера, Гегеля, Конта, Кроче, Джентиле, Шпенглера. Інший напрям впливу — традиція «розуміння» в В. Дільтея та Р. Дж. Колінґвуда. Окремі ідеї Віко, наприклад про взаємну ворожість суспільних класів, виявилися близькі до марксизму. Помер Віко в Неаполі 23 січня 1744 р.

Література

Вико Д. Основания новой науки об общей природе наций.

У своїх роботах Віко приділяв велику увагу наукам, особливо соціальним. У одній зі своїх робіт — «Про метод нашого часу» (1708) Віко розглядає картезіанський науковий метод стосовно наук

про суспільство та мораль. Говорячи про ясність і виразність мето­ду Декарта, Віко твердить, що ціна, сплачена за це, — абстрактність. На думку Віко, ми можемо довести геометричні положення тому, що вони створені нами.

Галілео-картезіанський метод — це шлях наукового пізнання, засадою якого є принцип однорідності світу, вибудованого Богом як певного гармонійного математично правильного механізму. Віко ж бачить світ гетерогенним, реальність для нього — не математич­на структура, а щось більше.

Крім того, логічна окресленість картезіанського методу не зали­шає права на існування різноманіттю відтінків відносної вірогідності між істинністю та хибністю. А саме такі нечіткі співвідношення найчастіше зустрічаються в усіх галузях, так чи інакше пов’язаних із людиною, — в історії, філології, праві, мистецтві тощо. Віко вважає неприпустимим — при всій повазі до природничих наук — нехтувати законами людської поведінки, при­страсті, їх проявами в цивільному житті, властивостями вад і чес­нот, особливостями різних вікових груп, різницею між статями. Він жалкує, що наука, найважливіша для держави, менше за інші роз­роблена й мало кого цікавить.

Усі ці думки різко контрастували з науковими поглядами тієї епохи, а це позначилося на ставленні сучасників до них.

Праці Віко переважно не отримували визнання, бо його ідеї ви­передили свій час майже на століття. Яскравий контраст між злид­нями та багатством, недостатній розвиток середнього стану, який в Англії та Франції ніби заповнив прірву між «цивілізацією» і наро­дом, — ось справжнє підґрунтя глибокого історичного реалізму «Нової науки про спільну природу націй» (1725 р.). Ідея середнього стану була опорою теорії цивілізації, запорукою усунення суспільних суперечностей, джерелом оптимізму; але разом з тим во­на була й джерелом всіх ілюзій прийдешнього століття, століття Просвітництва та французької революції й буржуазної демократії.

Історія для Віко — це творіння людини, але правдою є й те, що вона — творіння Бога. Хоча люди витворили національний світ самі, але так, як хотів того Розум, не схожий на їхній, іноді всупе­реч їм і завжди вище тієї мети, якою вони керуються, — така дум-

ка проходить через «Нову науку». Дія Провидіння універсальна, але зовсім не доконечна. Люди можуть зберігати свободу та відповідальність, вірність ідеальному проектові, проте все це можна й утратити, завжди існує ризик нового варварства та насильства.

Дж. Віко більше, ніж будь-хто інший, заклав підвалини «номо­графічної» науки, що дає причиново-наслідкове тлумачення фактів, відмінної від історії як описової чи «ідіографічної» науки про унікальні й конкретні процеси окремої країни. «Ми пояснюємо не прив’язану до певного часу й окремішню історію Греції чи Риму,— писав він, — а ідеальні, універсальні та вічні закони, згідно з яки­ми всі нації проходять цикли своєї появи, розвитку, розпаду й заги­белі. Через розмаїтість зовнішніх форм ми схоплюємо ідентичність сутності всіх окремішніх історій. Тому ми мусили дати цій праці назву “Нова наука”» [1].

Важливим аспектом змін, що відбувалися, був розвиток «мис­тецтва критики», яке бере початок у філологічних дослідженнях гуманістів. Наприкінці XVII ст. розвиток цей приводить до переос­мислення самої природи історичного знання.

Якщо порівняти «Нову науку» з кращими здобутками пізнішої просвітницької літератури, то розбіжності між ними від самого по­чатку впадають в око. Віко ближче до простих матеріальних відно­син громадського життя, він дивиться на них очима селянина з його безпосереднім баченням довколишнього світу. Одним з головних предметів наукової критики є для нього марнославство вчених. Ми не знайдемо у Віко громадянського пафосу та демократичної моралі просвітників. Він узагалі не навчає якоїсь певної громадської по­ведінки, не переконує в корисності гарних законів, а лише спос­терігає за дійсним розвитком законодавства й усього, що стосується людини та загалу громадян.

Віко обережний у своєму оптимізмі, в проголошенні остаточної перемоги розуму над стихією. Просвітник міркує з погляду розви­нутої індивідуальної свідомості, під кутом зору великої маси людей, що не завжди досить свідома, але завжди стурбована справами ре­альної необхідності й тому розумна в історичному сенсі цього сло­ва. Ось чому Віко не може розглядати як просте сплетіння забо­бонів давні звичаї народів, легенди, повір’я, міфи варварських часів, для нього немає абстрактної суперечності між варварством і цивілізацією, почуттям і розумом, поезією і наукою.

Вчення Віко склалося в епоху різнобічної критики Серед­ньовіччя. Він сам вважає наукову критику своєю спеціальністю. Своєрідність Віко полягає саме в тому, що його історичний аналіз переходить у критику сучасної йому наукової критики й повер­тається не тільки проти феодального та ще глибше похованого архаїчного минулого, а й проти домагань буржуазного розуму.