2.6.2. Історизм як продукт новоєвропейської раціональності

Поняття історизму — засадниче для XIX ст. Уперше подібне визначення вжив Фрідріх Шлеґель. Говорячи про свій інтерес до суті, прихованої за буквою тек­сту, він заявив: «Історизм необхідний у філології».

Історизм німецькі історики та теоретики історії такі, як Карл Мангейм та Фрідріх Майнеке визначали як найбільшу інтелектуаль­ну революцію останніх двохсот років. Відоме красномовне та велич­не похвальне слово Мангейма про історизм: «Історизм, таким чином, не є ані божевілля, ані просто мода. Він — не інтелектуаль­ний напрям. Він — підстава вивчення соціально-культурної дійсності. Він — не щось майстерно заплановане, ані щось запрог­рамоване. Він — органічно розвинуте підґрунтя, справжня са­мосвідомість всесвіту, яка виникла після падіння зумовленої релігією середньовічної концепції та після діалектичного виходу за її межі секуляризованого просвітницького бачення світу, що вирос­ло з неї, з її фундаментальною ідеєю понадчасової Причини» [5, 246-247].

Суть історизму, його змістовне поле розкривається за допомогою категорій «становлення», «рух», розвиток», «час» і «простір». Дотич­ними до них є поняття історичності, історичної свідомості, всесвітньо-історичного процесу як цілісності суспільства та інші. За­значені поняття складають каркас категоріального апарату філософії історії, виступають як вихідні в контексті аналізу суспільно-історич­ної практики. У процесі формування наукової моделі історичного шляху людства дослідник завжди розглядає факти, події та процеси динаміки їх, детермінації суб’єктивними та об’єктивними чинника­ми, простежує їхню внутрішню логіку й особливості.

У площині історизму фіксується мінливий характер реальності, своєрідність життєвого світу окремого індивіда, його взаємозв’язок з минулим (як історичного досвіду) та спрямованість у майбутнє. Саме в такому аспекті можна вести мову про формування історич­ності в пізнанні світу в межах філософських пошуків античності, моделей всесвіту епохи Середньовіччя та періоду Відродження.

У науковій і філософській літературі спостерігається поліваріантність дефініції поняття «історизм», паралельно співісну-

ють в мовленнєвих структурах такі схожі поняття, як «історизм» та «історицизм». На перший погляд принципової відмінності між ни­ми немає, але справа тут не просто в термінології, а у відмінностях, що існують на рівні різних методологій осмислення історичного процесу, ядром яких виступає те, що в літературі називають істориз­мом або історицизмом.

У рамках однієї методології увага дослідників спрямована на конструювання моделі історичного процесу в площині причиново- наслідкових зв’язків, фіксування механізмів і форм взаємодії в структурі історичної еволюції, пошуку загальних законів та векторів спрямованості історичного процесу. Така пізнавальна парадигма характерна для теоретичних пошуків в першу чергу марксистської історичної та філософської думки, хоча її підвалини було закладено в концепції позитивізму (Оґюст Конт, Джон Міль). До її засадничих особливостей можна зарахувати спробу структуризації всесвітньо- історичного процесу як переходу від нижчих форм соціальної ор­ганізації до вищих (формаційна теорія Маркса), відкриття загальних законів суспільного розвитку — за аналогією з біологічними зако­нами еволюції живої природи — (ще Герберт Спенсер обґрунтував концепцію суспільства як живого організму), розгляд суспільства як системи, що розвивається у напрямі прогресу й у майбутньому змо­же максимально повно реалізувати на практиці гуманістичні ідеали.

Принцип історизму — центральне ядро методології пізнання соціуму в марксистській філософії, він вимагає розглядати суспільну реальність в контексті її змін в просторово-часовому кон- тиніумі. Історизм виступає провідним принципом методології істо­ричного матеріалізму. Саме крізь його призму в історичному ма­теріалізмі розглядались усі економічні, політичні, соціальні, куль­турні та інші перетворення, що здійснювались в історії людства, періодизованої в межах суспільно-економічних формацій.

Дещо інша версія історичного процесу представлена в роботах видатних теоретиків німецької історичної школи фон Ранке та Дільтея. Дотичними до неї є ідеї Шопенгауера та Ніцше. Німецькі теоретики пов’язують це слово з тим підходом до минулого, який обстоювали історики XIX ст. (фон Ранке, Гумбольдт і Дройзен). До­сить поширене таке визначення історицизму в цьому значенні: істо­рицизм є вірою в те, що адекватне розуміння природи будь-якого явища й адекватна оцінка його цінності повинна досягатися за до­помогою розгляду його в термінах місця, яке воно займало, і ролі, яку воно відігравало в процесі розвитку.

Існує принципова відмінність репрезентованого ними типу істо­ризму від позитивістсько-марксистського варіанту дослідження всесвітньо-історичного процесу. Ретельне розрізнення історизму й історицизму, як і принципово різне ставлення до них, характерні для німецької філософської традиції першої половини XX ст., зга­даємо тут праці Ніцше, Зімеля, Рікерта, Дільтея, Трьольча. У центрі уваги представників цього напрямку перебувають індивідуальні особливості саморозгортання історичної динаміки в просторі та часі. Особливого значення вони надають конкретизації історичного багатоманіття, ролі особистості в історії, підкреслюючи провідну роль в пізнавальному процесі окремої історичної події перед мно­жинністю проявів історичного поступу. Відмовляючись від побудо­ви абстрактних схем періодизації суспільного процесу, теоретики німецької історичної школи XIX ст. залишають поза сферою влас­них наукових інтересів дослідження закономірностей історичного розвитку, відкидають намагання марксистів відтворити унікаль­ність, неповторність історії в жорстких рамках історичних схем та законів, критикують прогресистські концепції Просвітництва та філософію історії Геґеля.

З іншого боку, англосаксонські теоретики не виявляють інтересу до поняття «історицизму». Багато хто пов’язує цей термін передусім із тим значенням, в якому його використовував Попер, тобто: головною метою історії та історичних наук є передбачення, а так звані спекуля­тивні філософії Геґеля, Маркса, Шпенґлера та Тойнбі пропонують нам такі прогнози майбутнього розвитку історії людства. Відповідно до цього визначення природа речі полягає в її історії, тож якщо ми ба­жаємо зрозуміти природу нації, народу, інституту чи ідеї, історицист вимагатиме від нас розгляду їхнього історичного розвитку.

Засадничим твердженням історицизму є те, що природа фено­мена лежить в його минулому (як було вже зазначено); більшість сучасних обговорень історицизму концентруються навколо питання про зв’язок між просвітницькими та історицистськими теоріями історії та навколо питання про те, як історицизм міг поступово ви­рости з просвітницької концепції минулого.

Існує два погляди на походження історицизму. Відповідно до першої історицизм є результатом історизації неісторицистської концепції суспільної та політичної дійсності, що була прийнята

. натуралістичною філософією XVIII ст. Ця оцінка звичайно пропо­нувалась самими історицистами та систематизована в праці «Ви­никнення історизму» (Die Entstehung des Historismus) Майнеке та в яскравому есе про історизм, написаному Мангеймом у 1924 р. [6].

Друга оцінка вказує на те, що в епоху Просвітництва історична наука розглядалась як «література», яку викладали професори ри­торики і що історицизм протидіяв цій літературній концепції істо­ричної науки, захищаючи «заперечення риторики та акцентування на фактах в історичному мисленні», використовуючи термін Рюґена [7, 117].

Важливу роль в історицистській парадигмі має таке поняття, як «історична ідея» (historische Idee). Гумбольдт писав, що історична ідея заявляє про себе двома способами: з одного боку, як творіння енергій, які впливають на дужі частини в різних місцях і за різних обставин і які спочатку ледь помітні, але поступово стають очевид­ними і, зрештою, невідворотними; з іншого боку, як творіння енергій, які не можна виводити в усіх їхніх сферах із супровідних обставин.

Особливості, які Гумбольдт і фон Ранке приписують історичній ідеї, можна підсумувати таким чином: 1) історична ідея втілює те, що є унікальне й для історичної сутності, й для історичного періоду; 2) через втілення унікального вона провадить нас до того, що є істотне для цієї сутності чи періоду; 3) після знайомства з ідеєю явища чи періоду ми теоретико-критично пояснюємо їх; 4) хоча суспільні та наукові закони можуть допомогти нам виявити приро­ду історичної ідеї, її ніколи не можна повністю звести до різновиду знання, висловленого цими законами; 5) історична ідея відбиває зв’язок багатьох можливостей історичної сутності чи періоду таким чином, що при обговоренні позитивних рис певних пропозицій про те, як осягнути історичну ідею, вирішальним критерієм буде, яка пропозиція успішніша в установленні зв’язку; і 6) історична ідея не може бути визначена апріорно, як це сподівались зробити Фіхте та Гегель, а лише на підставі неупередженого історичного пошуку.

З погляду історичної практики, історична ідея ефективно розв’язала проблеми, викликані відмовою від просвітницького по­няття незмінної субстанції історичних явищ. Але з теоретичної точ­ки зору це розв’язання не є задовільне. Про цю проблему говорив Гумбольдт, який стверджував, що історичні ідеї випливають із маси подій або, точніше, народжуються в розумі завдяки спогляданню цих

подій, здійсненому в дійсно історичному дусі; проте трохи пізніше він пише про історика: «передусім, він не повинен приписувати дійсності довільно народжені ним власні ідеї, а також жертвувати будь-якою з живих безцінних частин у своїх пошуках зв’язної моделі цілого». У цьому й подібних висловлюваннях поставлено питання про місце історичної ідеї: вона є частина ревізії власне минулого, чи, як припускає вже сам термін, це лише винахід історика?

Історицизм дав таке дослідження історії, яким ми знаємо його аж донині. І якщо ми усвідомлюємо, наскільки історицизм рево­люціонізував історичне мислення, ми також обов’язково усвідомимо й те, шо опір історицизму великою мірою (як у випадках зі структу­ралістською чи соціологічною теоріями та дослідженнями) насправді не виходить за межі історицистського історичного мислення.

Але є й друга, не менш важлива «формальна» причина: істори­цизм спирався на мову історика, щоб забезпечити узгодженість з минулим, тоді як ці новіші форми, здається, більше не зацікавлені в такій узгодженості й у погляді на минуле тільки з перспективи центру, а саме з неї тільки й можна досягти такої узгодженості.

Критична переоцінка принципу історизму характерна для праць представників західноєвропейської філософської думки кінця XIX — поч. XX ст. Певною мірою їхня діяльність була пов’язана з переосмисленням творчості німецьких історицистів XIX ст., що поєднувалася з формуванням нових філософських підходів, нових критеріїв осягнення історичної дійсності. Так, Шпенґлер, підтримуючи концепцію Дільтея, вважає, що історію не можна досліджувати, спираючись на раціональні методи історич­ної науки. Єдиний шлях осягнення історії він бачить через «пере­живання» (ErIebnis), як метод інтуїтивного проникнення в форми історичної еволюції. «Порожній» картині всезагального історично­го розвитку як лінеарного, поступального процесу він протистав­ляє спектральність множини окремих унікальних цивілізацій.

Майнеке вбачає недолік історицизму в тому, що в кожній істо­ричній формації, інституті, ідеї історицист помічає тільки перма­нентний процес нескінченного становлення. Вихід з цієї ситуації можливий, на його думку, через ідеологізацію майбутнього як золо­того віку, через спрямованість на прийдешнє (так званий «шлях оп­тимізму»), А головним недоліком цього варіанта Майнеке вважає його перебування безпосередньо в історичному потоці подій і фіксує його безперспективність. Він пропонує інший підхід — по­гляд на історію «згори», що підштовхує шукати й знаходити вічне — в миттєвості, абсолютне — в особистісному та індивідуальному.

Абсолютним агностицизмом стосовно перспектив пізнання істо­ричної дійсності позначена історико-філософська концепція Карла Ясперса. Тут вже йдеться не про критику історицизму як пізнаваль­ного методу історичного буття, а взагалі про заперечення можли­вості пізнання історії, що функціонує за межею сфери предметного буття, тому є принципово непізнавана. Ясперс навіть заперечує інтуїтивний метод «розуміння» Дільтея. Екзистенцію взагалі не можна пізнати. Спосіб буття її — історичність. Кінцевий пункт істо­ричного осягнення — це природа історичної реальності. Тут у німецького філософа проходить межа будь-якого пізнання, в тому числі й історичного.

Таким чином «історичність» у Ясперса принципово виключає історизм як метод пізнання соціально-історичних закономірностей, що пов’язують історичний потік явищ і процесів в певне ціле. Відмова від історизму, що резюмується в розумінні історичності як недосяжної для розуму унікальності історичної події, — характерна риса філософії Ясперса.

Отже, можна констатувати, що в період з кінця XIX ст. до сере­дини 70-х років XX ст. в межах історико-філософської традиції з’яв­ляються спроби нового осмислення класичної парадигми соціально- історичного розвитку, концептуальним ядром якої виступає історизм. Спектр цих спроб досить широкий — від варіанту ірраціонального методу «розуміння», «тлумачення» історії у Дільтея до абсолютного агностицизму щодо можливості пізнання історичних законів у Яспер­са. Важливе місце займає критика принципу історицйзму в рамках німецької історіографії кінця XIX — поч. XX ст. (історико-філо- софські концепції Віндельбанда та Рікерта), де на противагу об’єктив­ному, історичному методові пропонується суб’єктивний — індивіду­алізований метод осягнення історичної реальності, який фіксує лише конкретно-одиничне, локальне в історичному розвитку й саме тому

не претендує на знання про його цілісність, про об’єктивний харак­тер історичних законів.

У філософській концепції Карла Попера цей принцип виступає як метод соціально-історичного прогнозування. Відбувається заміна його сутнісних ознак на суб’єктивне сприйняття принципу самим Попером, а критика, здійснена цим мислителем, вважається найра- дикальнішою критикою принципу історизму. Критична рефлексія не чужа також історико-цивілізаційній теорії, де об’єктивному лінійному історичному поступові людства Шпенґлер протиставляє множину замкнених локальних цивілізацій. Поступово принцип історицизму втрачає своє колишнє значення й розглядається як один із можливих варіантів осягнення історичної еволюції.

Подальші теоретичні спроби пошуку альтернатив принципу історизму/історицизму відбуваються в рамках наступного етапу роз­витку філософської думки — постмодернізму. Запропонована ним версія нового способу пізнання історичної практики людства спи­рається на принципово інший варіант підходу до історичної дійсності, нову методологічну настанову, що ґрунтується на тезі про темпоральний, індетерміністський характер історичного процесу, який не можна звести до чітко визначених законів та критеріїв.

За історизмом прийшов «новий історизм», що відкриває історію як текст і текст як історію. Одним із численних «посттермінів» є «постісторизм», який несе в собі певне відчуття кінця. Але ідео­логічні та філософські глухі кути — це не кінець історії, тому що люди ніколи не перестануть запитувати (а саме в цьому суть історії) і завжди жадатимуть мудрості, відкриття якої — мета філософії.