Народження науки історії. Геродот

Із Геродотом ми входимо в наступну й вирішальну фазу станов­лення античної науки історії. Життя Геродота майже цілком упи­сується в той період, який був часом розквіту класичної цивілізації полісів.

Звернувшись до опису цих великих воєн, що завершувалися вже на його очах, Геродот не тільки сприяв перенесенню історичного інтересу з далекої міфологічної епохи на сучасну. Одночасно зі зміною сюжету він надав історичному описові необхідні йому пред­метність і вірогідність, бо його об’єктом були реальні політичні події, а також універсальність та ідейність, оскільки з’явилася мож­ливість охоплення в їхньому взаємозв’язку та під певним кутом зо­ру всього кола недавніх подій, що були важливими для всього світу. Цей опис був позначений також художністю, оскільки драматизм реальної історичної колізії природним чином сприяв проникненню

Геродот (484—425 рр. до н. е.)

Геродот рано прилучився до передової іоній­ської культури. Багатство успадкованої від арис­тократичних предків культури, відкритість до нових різноманітних духовних впливів, жвавий інтерес до політики й узагалі до всього навколиш­нього життя — це риси натури Геродота, що зумо­вили його роль творця нової галузі знання — історії.

Як написано в його «Історії», він об’їздив прак­тично весь відкритий тоді людям світ: відвідав усі найголовніші землі Перської держави — узбереж­жя та глибинні райони Малої Азії, Месопотамію з Вавилоном, Іранське нагір’я, Сирію та Фінікію, Єгипет; побував у Північному Причорномор’ї, зок­рема в Ольвії, що стала для нього базою для по­дальших поїздок; об’їздив усю Грецію, причому по­довгу жив у Афінах, де якщо й не зблизився безпо­середньо з Периклом і його гуртком, то все ж доб­ре ознайомився з політичним і культурним життям цього найславетнішого з грецьких міст.

Під час подорожей Геродот, дедалі більше пе­реймаючись науковим інтересом, робив численні за­писи щодо різних визначних пам’яток та історії країн. Цілком імовірно, що в міру нагромадження за­писів він міг поступово обробляти їх у вигляді більш- менш послідовних етноісторичних нарисів. Потім у нього виникла ідея переосмислити й викласти весь цей матеріал — географічний, етнографічний та історичний — під певним кутом зору, з більш загаль­них філософсько-історичних позицій, і так з’явилася «Історія греко-перських воєн».

Література

Геродот. Історії в дев’яти книгах. — K., 1993; Геродот. Г.— Л., 1947: Доватур А. И. Повествовательный и научный стиль Геродота. — Л., 1957; ДитмарА. Б. От Скифии до Эле- фантины. Жизнь и путешествия Геродота. — M., 1961; Лурье С. Я. Геродот. 485—425 до н. э. — М.-Л., 1947; Соболевский С. И. Геродот// История греческой литературы. — Т. II. — Г., 1955.— С. 28—68; Myres J. L Herodotus — Father of History. — Oxford, 1953; Waters K. H. Herodotus the Historian: His Problems, Methods and Originality. — London; Sydney, 1984. в історичну оповідь емоційного моменту, а водночас і прагненням до етико-естетичного переосмислення того, що відбулося. Усі ці якості засвоюються історією — наукою, що формується, завдяки, насамперед, взірцевій праці Геродота. Ось що дало її авторові пра­во називатися «батьком історії». Сам Геродот визначав необхідність викладу історії тим, що з плином часу не повинні йти в забуття минулі події і залишатися в безвісті великі й подиву гідні діяння, вчинені й еллінами, й варварами, а особливо ті, з приводу яких во­ни вели війни між собою. У Геродота помітне ясне розуміння за­вдання та мети історичної оповіді: описати події та діяння людей — еллінів і варварів. Іншими словами, ним рухає насамперед інтерес до подієвої історії в поєднанні з традиційною увагою до інших виз­начних людських чинів, включаючи сюди також різноманітні відкриття, славетні споруди тощо.

Геродот усвідомлював, що в опису історії як у науковому занятті є свої спеціальні аспекти — об’єкт, метод, завдання, мета, — і якщо не всі з цих аспектів він розкрив вичерпно (насамперед проблему методу), то, в усякому разі, ґрунт для необхідних подальших вис­новків було підготовано.

Коли йдеться про Геродота, треба враховувати не тільки праг­нення історика увічнити певну кількість важливих з його погляду політичних подій, а й бажання письменника — в дусі літератури того часу — розповісти своїм читачам про цікаві реалії з життя та побуту народів, що виявилися втягнутими в описувані події.

Характерною для Геродота є особлива артистичність викладу. Обрана ним манера — це манера оповідача, що виступає в річищі звичного для його публіки епічного чи новелістичного оповідання — простого й зрозумілого, що відрізняється докладністю та сповільненістю, якому притаманні характерні повторення, казкова образність, загальні сентенції і т.ін., що, втім, не заважає істори­кові досить чітко представити різні політичні, життєві й філо­софські погляди та думки героїв оповіді. У вступі до своєї праці Геродот вживає на позначення своєї дослідницької роботи містке слово «історія». У іонійській науковій літературі це слово відповідно до свого кореневого значення («дізнавання», «розпиту­вання», «розвідка») застосовувалося на позначення дослідження взагалі, але від Геродота воно починає вживатися також, — а потім, за його прикладом, і винятково — на позначення роботи вченого- історика.

Для одержання зведень, що його цікавлять, Геродот використо­вував найрізноманітніші джерела: власні спостереження, усну інформацію, включно зі свідченнями очевидців, розповідями знавців, переказами легендарного характеру, нарешті, різні писемні матеріали — літературні твори (зокрема, Гомера, Гесіода, Архілоха, Алкея, Солона, Гекатея), офіційні документи з грецьких і, можливо, інших джерел, різні написи, пророцтва оракулів, і насамперед Дельфійського, тощо. Утім, незважаючи на значний перелік писа­них джерел, якими при нагоді користується Геродот, набагато більшу роль як його інформатори мали усні розповіді та перекази (етногеографічні описи, зрозуміло, в поєднанні з власними спосте­реженнями) [14].

Геродот ще не наголошує вагу критичної роботи, але йому цілком зрозуміла необхідність вірогідної історії. У ставленні до своїх різноманітних джерел у тих випадках, коли він не міг сам перевіри­ти їх надійність, він займає стриману позицію. Передавати все, що розповідають, але, звичайно, вірити не всьому — цього правила він прагне дотримуватися в своїй історичній праці. Поряд із загальним виявом зростаючого раціоналізму, «Історії» Геродота властива та­кож досить глибока ідейність у власне історичному та політичному, і навіть у більш загальному філософському сенсі. По-перше, їй при­таманна певна історична концепція, яка організує весь зібраний ма­теріал, викладений істориком, — ідея про давнє протистояння еллінів і варварів, Європи й Азії, Заходу та Сходу. У цьому плані дуже важливий ОГЛЯД причин, ЩО привели ДО ворожнечі еллінів І варварів. Ворожнеча еллінів із варварами, що виливається на завер­шальній стадії у війну греків із персами, уявляється Геродоту зіткненням двох систем: світу вільних еллінів, що підкоряються тільки законові, і перської деспотії.

Оскільки ж найяскравішим втіленням прагнення еллінів до сво­боди була афінська демократія, зазначена історична концепція в Геродота стає не менш визначеною політичною доктриною — пе­реконанням у перевазі демократії, й насамперед афінської демо­кратії — над іншими формами державного ладу, і водночас вірою у вирішальний внесок Афін у перемогу над персами.

Окрім чітко висловленої історичної та політичної концепції, Ге- родотові не бракує й певної концепції філософської, що виявляє точки дотику з соціальними ідеями іонійської філософії, зокрема, Анаксимандра та Геракліта. У Геродота також можна знайти переко­наність у рухливості всього сущого, в хисткості та мінливості людського щастя. Історик проголошує, що існує кругообіг людських справ, який не допускає, щоб тим самим людям завжди сприяло щастя. Уявляючи собі силу, що керує світом у традиційному міфо­логічному дусі, Геродот говорить про заздрісне божество, яке помщається кожному за надмірний успіх. Але божество не є просто заздрісне — воно саме в усьому дотримується міри.

У історіографії Геродота присутня ідея божественного напередвиз- начення, ідея провіденціалізму. Справи людські, та й взагалі лад і життя світу визначені вищою, незалежною від волі людей силою, яку Геродот називає то божеством (daimonion; theos), то божественним промислом (pronoie tou theou), то долею (pepromene [sc. moira]). Він непослідовний у цих своїх визначеннях, але загальна його провіденційна теорія зрозуміла. Її можна викласти в такий спосіб: 1) світом керує вищий божественний промисел, що наглядає за спра­ведливою мірою воздаяния; 2) людина не здатна змінити напередвиз- начене їй богом чи долею; 3) однак божество, готуючи випробування, посилає людям знамення, й ці ознаки божественної волі мудра люди­на, звичайно, ігнорувати не буде.

Дослідники творчості Геродота вважають, що його справедливо називають «батьком історії». Відомий англійський історик і філософ Робін Колінґвуд визначає науку історії за наступними чотирма озна­ками: 1) історія — це різновид дослідження чи пошуку; 2) її пред­метом є вчинки людей, зроблені в минулому; 3) вона ґрунтується на раціоналістичній інтерпретації фактичних даних і 4) вона служить людському самопізнанню. «З перерахованих особливостей історії, — зауважує він, — перша, друга та четверта виразно виявляються в Ге­родота» [15,72].