ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ВИТОКИ НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

• Німецька класична філософія охоплює відносно короткий період, об­межений 80-ми роками XVIII ст. і 40-ми роками XIX ст. Проте з цілого ряду положень вона є вершиною філософського розвитку, його підсумком на цьому етапі західноєвропейської історії.

Ідеологічними міркуваннями було зумовлено виділення марксизму в самостійний, якісно новий етап у розвитку філософського мислення, хоча творчість цих видатних мислителів повністю вписується у філософську тра­дицію німецької класичної філософії і є її завершальним етапом.

Як синтез попереднього філософського знання, німецька класична фі­лософія має свої специфічні джерела. До них можна віднести філософську містику XIV-XVI ст., яка, на думку І. В. Бичка, спричинилася до виник­нення унікального світоглядного утворення, яке дістало назву «німецької класичної філософії». Основні ідеї філософської містики полягають в апофатизмі як типово діалектичному вченні, яке, послідовно заперечуючи всі позитивні характеристики пізнаваного об’єкта, не ставить нас перед абсолютною порожнечею.

• Виходячи з цього, німецький чернець-домініканець Йоганн Екхарт (1260-1328 рр.), відомий через глибоку вченість як Майстер (учитель), тлу­мачить Бога як Абсолют, розрізняючи його за змістом по відношенню до самого себе та по відношенню до інших. У першому випадку Абсолют ви­ступає як чиста «божественність», у другому — як творчий початок сві­ту, як власне Бог.

• Продовжувач містико-діалектичної естафети Якоб Бьоме (1575—1624 рр.) у всьому, що існує, бачить роздвоєність і суперечливість, процеси бо­ротьби добра і зла, світла і темряви тощо. Усе сутнісне складається з «так» і «ні».

• Послідовник Бьоме Йоганн Шефлер (Сілезіус) (1624-1677 рр.) роз­глядає увесь діалектичний процес як нескінченний діалог особистішого «Я» людини і космічного божественного «Я», яке, незважаючи на всю свою незрівнянну вищість щодо людського «Я», є водночас його рівноправ­ним «співрозмовником».

Важливим джерелом класичної філософії є німецьке Просвітництво. Один з його ранніх представників Христіан Вольф (1679-1754 рр.) тлума­чив світ у раціоналістично-механістичному дусі Він і його послідовники вважали, що поширення освіти і знань приведе до негайного вирішення всіх складних проблем життя. Одне з центральних місць посідала ідея суспіль­ного прогресу.

• Готгольд Ефраїм Аессінг (1729-1781 рр.), філософ, літературний критик, письменник, вбачав мету Просвітництва в духовному спрямуванні людей у житті відповідно до велінь розуму.

• Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803 рр.) підкреслював важливу роль чуттєвості в житті людини. У своїй творчості він відстоював діалектичну ідею становлення та розвитку світу як органічного цілого. Історію людсь­кого суспільства він розумів як продовження історії природи.

• Йоганн Георг Гаман (1730-1788 рр.), акцентуючи увагу на інтуїтивних моментах пізнання, підкреслював діалектичну природу «безпосереднього»

знання.

• Значна роль у створенні відповідної інтелектуальної атмосфери під час формування і розвитку німецької класичної філософії належить поету, філософу, природодосліднику Йоганну Вольфгангу Гете (1749-1832 рр.), а також драматургу, поету і філософу Фрідріху Шіллеру (1759-1805 рр.) та лінгвісту, творцю оригінальної «філософії мови» Вільгельму Гумбольд­ту (1767-1835 рр.).

• У цьому духовному середовищі відбувалося становлення німецької класичної філософії, яка синтезувала національну духовну енергію діалек­тичної мислительної традиції минулого і просвітницькі новації націо­нально-культурного відродження. Вона стала втіленням національної світо­глядної ментальності німецького народу, що надало її здобуткам статус загальнолюдських цінностей. Німецька класична філософія була вагомим внеском у розвиток філософських проблем, зокрема в переосмислення проблем суб’єкта й об’єкта, обґрунтування діалектичного методу пізнання і перетворення дійсності.

7.2.