Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель(1770-1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґен- ського інституту, займався домашнім учителюванням, був ди­ректором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету.

Георг-Вільгельм-

Фрідріх ГЕҐЕЛЬ

завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнен­ня попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнан­ня та життєдіяльності. У 20-ті роки ХІХ ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду.

Що ж являє собою філософія Гегеляі зав­дяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття,

Гегельсинтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що осно­вою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстан­ція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолют­на ідея *усе породжує, *усе охоплює і · все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує ре­альність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збага­чується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

Якщо абсолютна ідея всеохоїілююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинниківдлясвоїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути

лише внутрішніми.

Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні про­яви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобторіч, осмислена через суперечності (єдність та боротьбупротилежнос- тей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманіт­но виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її супереч­ливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Геґель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: “протиріччя є ознакою істини”. Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.

^! · Протиріччя постають "душею”всієїконструкціїгеґелівськоїфіло­

софії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предме­та, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей.

! Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий. рухливий. У про­тилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе. залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та супереч­ливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою.

: Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектич­ну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світрухливий та змінний через боротьбу про­тилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму жит­тєвому циклі через стадії qтотожності, ^відмінності-проти- лежності та qвнутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелек­туальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сут­

ності абсолютної ідеї, а іншій -це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Геґель, абсолютна ідея “відчуджує” сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Геґеля як царство нескінченного нагро­мадження відмінностей; "природа є зовнішньою самій собі"- улюблене визначення Гегеля.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.

Життєвий цикл Абсолютної ідеї

у філософії Геґеля

Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби “вкарбований” в усе на зразок своєрідного “генетичного коду” діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) харак­теристика гегелівської філософії як нагромадження “тріад": теза - анти­теза - синтез1 т.д.

Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: с: спо­чатку домінує (проявляється) одна протилежність (“теза”), с: потім її посту­пово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність (“антитеза”), с: потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються (“синтез”).

Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Гєґєлєм, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом ► еволюції природи, ► людської історії та ► пізнання.

Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філо­софії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання

постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливос­тей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Геґеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу"абсолютноїідеї. Ця система скла­дається із праць: ♦ "Феноменологія духу” (опис циклу абсолют­ної ідеї загалом); ♦ праці, що докладно аналізують стадії роз­витку абсолютноїідеї- природа- "Філософія природи"; · істо­рія суспільства та особа - "Філософія історії', "Філософія духу", "Філософія права"; · дух (свідомість) - "Наука логіки ", "Істо­рія філософії", "Філософіярелігії", "Естетика".

Якщо джерела гегелівської філософської системи містять­ся у "Феноменології духу”, то серцевина - у ‘‘Науці логіки". Геґель створив принципово нову порівняно з Арістотелевою логіку - логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входять три частини: •буття,•сутність, •поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття якість - кількість - міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логі­ка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив ІКант).

Як цеслід розуміти?Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлек­сія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й на­далі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлек­сія рефлексії”, тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумо­ве, мислення -це і є мислення "другоїрефлексії”, коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діа­лектична логіка Геґеля - це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудову­вання різноманітного змісту в межах того ж самого розуму. Різно­манітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка "другоїрефлексії” є логікою протиріч.

Завдяки діалектичному методу мислення Геґель окреслив еволюцію при­роди, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не

окремими реаліями, а елементами світо­вої цілості, причому розвиненіші фор­ми вбирають у себе попередні, але під­порядковують їх новим законам, і, отае, утворюються не лише система співіс­нування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального куль­турно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Гегеля:розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.

Хоч Геґель і зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

· Попри все філософіяГегеля не може не вражати своєю грандіоз-

>ністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконан­і ня. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, І а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв 'язків і живих струмів.

7.5.