Філософія Ф. Бекона і Т. Гоббса

Френсіс Бекон (1561 — 1626) — англійський філософ, який вва­жається першим філософом Нового часу. Незважаючи на ще досить відчутні залишки ренесансно-гуманістичної традиції, він уже досить виразно змішує акценти з ренесансного образу людини-творця на об­раз людини — частини природи.

Філософія природа), призначеного відтворювати природу такою, якою вона є, дзеркально і тому, зрештою, нетворчо.

Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібним до дзер­кала, здатного відобразити увесь Всесвіт». Звідси — механістичне, по суті, уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про заблудження як спотворення такої дзеркальної «копії» внаслідок дії різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх «ідолами» або «привидами» (примарами), вирізняючи чотири групи таких ідолів: 1) «привиди роду», пов'язані з недосконалістю самого людського розуму; змалювання цього роду «привидів» прямо вказує на механістичність Беконового розуміння дійсності. «Розум людини, — читаємо в Бекона, — уподібнюється нерівному дзеркалу, яке, домі­шуючи до природи речей свою природу, відображає речі у спотворено­му і викривленому вигляді»^[33]; 2) «привиди печери» — спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів; 3) «привиди площі» — породжуються спілкуванням людей, процес якого нав'язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення; 4) «привиди театру» — породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції й гадки.

У систематизатора беконівського матеріалізму англійського фі­лософа Томаса Гоббса (1588—1679) гуманістичний спадок Ренесансу втрачається остаточно.

А втім, людське мистецтво йде ще далі, імітуючи розумне і найдо­сконаліше творіння природи — людину. Адже мистецтвом створений той великий Левіафан, який зветься Державою... і який є штучною лю­диною, хіба що більшою за розмірами і сильнішою, ніж природна лю­дина, для охорони і захисту якої його було створено. В цьому Левіафані верховна влада, що дає життя і рух усьому тілу, є штучна душа; службо­ві особи та інші представники судової та виконавчої влади — штучні су­глоби; нагорода і покарання... являють собою нерви, що виконують такі ж функції у природному тілі; добробут і багатство всіх окремих членів становлять його силу; salus populi (безпека народу) — його заняття; рад­ники, які навчають усьому, що необхідно знати, являють собою пам 'ять; справедливість і закони суть штучний розум і воля; громадянський мир — здоров 'я;розбрат — хвороба і громадянська війна — смерть»^[34].

Гоббс, звичайно, змушений визнати, що людина є не просто при­родним тілом, тотожним усім іншим тілам природи, а й істотою мо­ральною, духовною.

Відповідно (механістично) тлумачить Гоббс і свободу, яка є для нього просто «відсутністю опору», відсутністю «зовнішніх перепон для руху» і тому притаманною не тільки людині, а й взагалі всім тілам природи. Свобода тим самим втрачає свій найістотніший вимір — ха­рактер однієї з найголовніших «сутнісних сил» людини. Відірвана від людини, «виведена» за межі специфічно людського життя, свобода (так само як свідомість, творчість, практика) втрачає будь-який сенс, стає «порожнюю абстракцією».