Розділ 3 «НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА» Т. АДОРНО

Теодор Адорно (Adorno, 1903-1969) - німецький філософ, один з провідних представників Франкфуртської школи першого поко­ління. Захистив дисертації про Гуссерля (1924) та К’єркеґора (1930).

Основні праці. «Експресіонізм і художня правда» (1920), спільно з Горкгаймером являється автором праці «Діалектика просвітництва» (1947), «До метафізики епістемології» (1956), «Негативна діалекти­ка» (1966), «Естетична теорія» (1970).

Провідна течія постмодерністського напряму - «негативна діа­лектика» гостро поставила питання про те, що філософія ХХ тра­гічного століття не може залишитися академічно нечутливою, від­межованою від людських страждань. Видатний представник цього напряму Теодор Адорно зводить філософію з висот всезагальності в світ реальних страждань. Але, приймаючи страждання, зверта­ючись до одиничного, філософія повинна лишатися філософією, виконуючи своє природне призначення: пошуки всезагального та необхідного. Тут Адорно виявляє головний парадокс нового типу філософствування: як висловити біль та страждання мовою понять та всезагальності. Висловити неможливе, виявити неявне, зрозуміти незрозуміле - характерне для негативної діалектики балансування. Ідея нового альтернативного типу філософствування, де конкретне здійснюється через абстракції, здається сьогодні надзвичайно при­вабливою. Але деяка утопічність такої програми дозволяє стверджу­вати, що головне поняття негативної діалектики - нетотожне - не є поняттям, а є тільки понятійним символом, логічною метафорою. Головний парадокс - висловити страждання за допомогою понять - поглиблюється у відношенні до категорій «мімесис» і «раціональ­ність». Адорнівська концепція мімесису принципово відрізняється від традиційної. Якщо для Платона мімесис означає, перш за все, на­слідування світових явищ, які в свою чергу, відображають світ ідей, то для Адорно мімесис, навпаки, наслідування того, чого взагалі немає в дійсності, образу непригнобленої природи.

Адорно вважає, що зрозуміти раціональність, залишаючись на рівні мислення, неможливо, її витоки треба шукати в первісному від­ношенні людини до природи. В історії це відношення виявляється в природному принципі панування та гноблення і здійснюється за схе­мою «суб’єкт - суб’єкт», що, на думку Адорно, є однозначним кутом зору. Сутність речей розкривається тільки як субстрат панування, тобто однобічно та спотворено.

У свою чергу, суб’єкт, який пригнічує зовнішню природу, по­винен опанувати внутрішню природу, створити незнаючу сумнівів самість, яка здатна стати суб’єктом влади та панування. На думку Адорно, потреба в самозбереженні виявляється в категоріях транс­цендентального суб’єкта, трансцендентальної єдності апперцепції, які тлумачать людину виключно як лише орган мислення, звільня­ють її від усього слабкого, сумнівного, психологічного. Історія про­світництва, на думку філософа, є історією самоствердження індивіда як самозаперечування, історія жертви та зречення. Людина відмов­ляється від своєї цілісності, життєвості, природності задля організо­ваної самості.

Новий тип раціональності, як вважає мислитель, повинен по­чинатися з радикальної зміни у стосунках з природою, із подолання принципу панування.

Констеллятивні відношення, яким притаманні рівноправність та відкритість, властиві природі, в той час, як логічна ієрархія та лого- центризм породжені суб’єктивно-об’єктивними стосунками.

Любовне відношення до природи не означає повернення до ар­хаїчного мімесису, уподібнення та наслідування природі. Міметичне, одухотворене раціональністю, якісно змінюється, набуває рис есте­тичності. І тому нове відношення до природи Адорно уточнює по­няттям природопрекрасного («naturshone»). Природопрекрасне - це наявне, а скоріш - образ непригнобленої вільної природи. Мімесис, перетворений раціональністю, не відкидає виробниче освоєння при­роди. Дружнє відношення до природи вперше дозволяє виробничим силам розвиватися якісно, в той час як насильство над природою ви­магало тільки кількісного росту. Техніка, яка б дозволила поновитись категорії якості, не позбавляла природу її живої багатозначності, до­зволила б поєднувати принцип реальності, притаманний раціо, із принципом радості, притаманним мімесису. Актуальність такого про­екту альтернативної техніки ніхто не буде заперечувати, як і необхід­ність конкретних шляхів втілення цього проекту. Однак, останнього неможливо вимагати від Адорно.

Знищення панування в його витоках звільняє, на думку Адорно, внутрішню природу. Самість розмивається, особистість деперсона- лізується.

Адорно не декларує єдність мімесиса та раціональності. Він зна­ходить їх конкретну форму, їх співвідношення, де цілісність - єд­ність, ненасильницький синтез здійснюється шляхом екстремаль­ного та вільного розвитку одиничного, міметичного, а констелляція розуміється як новий естетичний тип організації понять, збереження цілісності та всезагальності без придушення особливого, виявлення унікальності та одиничності страждання в формі всезагального. Ідея констелляції, за словами Адорно, бере початок від Макса Вебера, який вимагав не нав’язувати емпіричному досвіду соціальні понят­тя, але відповідно їх компонувати. Філософія, на думку мислителя, відрізняється від науки не рівнем всезагальності. їх відмінність в ін­шому. Наука - в тому числі й історична - приймає фактичне як уже здійснене, однозначне, завершене, намагається побудувати факти в строгій послідовності, згідно ідеї прогресу. Філософія, навпаки, від­мовляється визнати історичний факт завершеним. Для неї він тіль­ки знак, шифр, який треба розгадати і тим самим допомогти цьому факту здійснитися. Але без будь-якого наміру до завершеності. І тому ідея філософії - не прогрес, а тлумачення.

Їй дається більше, ніж поверхні, зникають натяки на загадкові фігури сущого та їх дивні сплетіння. Історія філософії є ніщо інше, як історія таких сплетінь: тому в ній дається так мало результатів.

Констелляція, на думку філософа, утворює новий тип зв’язку всезагального та особливого, цілого та його моментів на відміну від дискурсивно-логічного мислення. Технічна раціональність відтво­рювала на рівні логіки реальний принцип панування, підведення особливого під загальне, що знаходило втілення в ідеї системи: ви­вести зміст системи з єдиного першопринципу. Констеляція повинна дотримуватись іншого принципу: не підведення особливого під все- загальне, не виведення з першопринципу, а примирення, рівнознач­ність моментів.

Понятійність, всезагальність, цілісність здійснюється не відповід­но до дискурсивного раціо, але виявляються вперше в змінюючих від­ношеннях одиничних моментів, у вічному становленні, круговороті, де ці моменти самі перетворюються, трансформуються. Констеляція утворює не простір для уявлень чи понять, як це було в традиційній логічній схемі, а сценічне поле. Таке всезагальне Адорно називає не­насильницьким синтезом, безпосереднім опосередкуванням. Оскіль­ки синтез у цьому випадку здійснюється плинними, мігруючими зв’язками особливих моментів, то особливий зміст одержує поляри­зація: вона є не переходом між полюсами, а - загостреністю екстрему­мів, між якими створюється сильна напруга. На думку Адорно, з часів Платона філософська свідомість заспокоювала себе через самообман, що можливо оволодіти антиноміями, завдяки середньому яке лежить між екстремумами.

Зв’язок окремих моментів, які породжують всезагальне, не підпо­рядковується логічній послідовності, аргументованій однолінійності, а відбувається за законом «паратаксіса», одночасності, яку просторо­во можна уявити у вигляді концентричних кіл, рівновіддалених від центру.

Адорно пише, що з його теореми - не дається нічого першого, з неї випливає, що неможливо побудувати аргументований зв’язок у звичайній щабельній послідовності, але ціле можливо монтувати з ряду часткових комплексів, які однаково важливі і розміщуються концентрично на рівних щаблях; їх, констеляція, а не поступування, повинна видавати ідею

Нова логічна структура подібна до поперечних зв’язків на при­мхливому візерунку килима.

Зміна обліку філософсько-методологічних парадигм пов’язана не лише з відмовами дискурсивно-логічних схем і заборон, а з більш глибокою реконструкцією, що зачіпає мову. Подібно до логічного, мова повинна бути перетворена і пов’язана з мімесисом... Комуніка­тивна мова не оминула «корумпованості», редукції до абстрактно- функціональної знакової системи. Включена в технологічну раціо­нальність, вона отримує характер інструментальності. І, як будь-який інструмент, стала однозначною, відсікаючою все міметичне, експре­сивне, організовуючись у форму судження. Теорія Адорно хоче бути розумовою практикою, здійснюючи руйнування традиційних логіч­них схем, предикативних структур мови та сприяти «простиранню» безпосереднього, природного, міметичного начала, здатності сприй­мати світ в його кольоровій та звуковій гамі. Задля спасіння остан­ніх негативна діалектика звертається до фігури шоку. Реконструкція діалектики, на думку німецького філософа, не повинна зупинитися на демонтажі логічного, а йти шляхом реконструкції і мовних форм. У цьому моменті виявляється духовна близькість негативної діалек­тики та постструктуралізму. Міметична мова, це мова, в якій слова передають сутність і в той же час унікальність речей, і є тією мовою, якою говорить природа, позбавлена насильства. Міметичне Адорно вбачає у мисленні дитини, яка постійно ставить питання про першо­причину іменування речей. Ідею міметичної мови Адорно запозичив у Беньяміна, котрий під впливом кабали показав акт творіння як мов­ний акт. Бог відтворює в світі своє ім’я, букви та склади якого є «зву­ковими фігурами», що організують хаотичну матерію. За допомогою іменування упорядковується матерія, при цьому імена - суть не в зо­внішніх ознаках, а в структурних образах, які визначають внутрішню форму, духовну сутність речей. Міметична мова тому не позначає, але безпосередньо називає сутність речей, перекладає мову Бога на людський рівень, приймаючи при цьому «розміфологізовану» молит­ву, «форму божественного імені».

На думку Адорно, до міметичної мови найбільш близька усна мова. Саме в живому слові, пластичному, гнучкому, мінливому ви­являється міметичне, безпосереднє, індивідуальне. Письмове мов­лення більш наближене до раціональності, упорядкованості, відсікає живі паростки думки. В той же час, писемне мовлення утримує, не дозволяє зникнути, включає в історію. Таким чином, тут виявляється антиномія: якщо індивід не пише, то він не має історії, якщо пише, то йому загрожує втрата аутентичності. Поетична логіка має наміри зберегти писемне мовлення, увійти в історію, однак уникнути іден­тичності, зберегти сліди індивідуальності. Чи інакше - увести живу мову, мову з її особливою ритмікою, розкутістю в писемну мову з її загальними нормами, зламати жорстку структуру однозначності, збе­регти ознаки всезагальності.

Міметичній раціональності з її узаконеною багатозначністю, па­радоксальністю притаманна особлива, естетична негативність. Есте­тична негативність не визнає синтезу, який «належить критиці не як окремий акт мислення, який бере окремі моменти разом, а як керівна та вища ідея».

Але констеляція не зупиняється на антиномічності, звертаючись до нового, понятійно-непонятійного, ненасильницького синтезу, який не зраджує справі негативності. «Об’єднуючий момент зберіга­ється без негації,...прогресуючи до всезагального не поняттями в по­слідовності щаблів, вступаючи в констеляцію».

Постійна зміна процесуальних відносин, моментів створює їх не­спокій, рухливу єдність. Прошарки, струми заперечення перетікають, зливаються, проходять до констеллятивного, негативного цілого.

Філософствування Адорно відмовляється йти шляхом однознач­ності і вибирає першообразом художнє, естетичне з його багатознач­ністю та метафоричністю. Ця особливість притаманна не лише Адор­но, а й іншим мислителям ХХ сторіччя, існує як тенденція сучасного філософствування, що починається з Мартіна Гайдеґґера. З останнім автор «Негативної діалектики» полемізував дуже гостро, звинувачу­ючи в «архаїці», в «забутті понятійності». Однак, одночасно високо цінував його наміри відродити специфічність філософії, її наміри передати невиразне, невловиме, в чому вона співпадає з музикою. Адорно, як Гайдеґґер, визначає метафору не тільки як засіб впливу висловлювання, але одночасно як засіб, завдяки якому збагачується продуктивність філософського висловлювання.

Естетична раціональність, на думку Адорно, дозволяє здійснити той коперніканський переворот, про який він заявив у «Негативній діалектиці»: попри традиції, яка бере початок від Платона, вбачати благо та цінність не у вічному, незмінному, безумовному, а навпаки, в тимчасовому, відкритому, негативному. Саме ця ідея, як вважає Адорно, надає колориту незвичайності його негативній діалектиці. Але благом може бути не абстрактне заперечування, яке нехтує єд­ністю та цілісністю і впадає в безумне руйнування, а процесуальна негативність констеляції. В цьому моменті думки Адорно перегу­куються з найболючішими проблемами, котрі хвилюють людство. Рівнозначність позицій, реалізація всезагального через відношення особливих моментів, руйнування логоцентризму, акцент на нега­тивності, відкритості - ці думки звучать актуально, відповідно на­строям сьогодення, яке вимагає ідею правомірності, рівнозначності різних способів життя. Нова діалектика не нав’язує думки, а пробу­джує до сумнівів, а це і є однією з моделей нового філософствування необхідного ХХ сторіччю. Новий філософський етос повертається до людини, чия історія в ХХ столітті була історією поглибленого «бо­жевілля», яке почалося тоді, коли індивід протиставив себе суспіль­ству. Розколоте таким чином суспільство протиставило себе природі, а кожний людський індивід протиставляв своє духовне «Я» власній тілесній організації, і таким чином здійснився поділ на «суб’єкт» та «об’єкт», «Я» і «не-Я», раціональне на ірраціональне, свідоме та не­свідоме. Лінія цього розподілу пройшла через кожну особистість, через усю людську культуру, призвівши до «роздвоєння» особис­тості та культури, тобто - до психічного захворювання. Фінал цьо­го захворювання Освенцим - результат, у світлі якого розкрилася, на думку Адорно, таємниця європейської історії та культури. Таким чином, «Негативна діалектика» Адорно виявилась карикатурою на гегелівську концепцію історії: якщо у Геґеля історія є процесом про­гресивного самоздійснення та самовиявлення розуму, то у Адорно історія виявилась процесом поглибленого божевілля - торжеством «запамороченого розуму».

Таким чином, виокремимо основні ідеї творчості Т. Адорно, По- перше, ідея про звільнення людини від природи через панування над нею. Таке «звільнення через панування» є властивістю самого розу­му, хоча й не дає справжньої свободи. Те тоталітарне панування над природою, яке дають сучасна наука і техніка, насправді обертається тотальною несвободою. По-друге, «просвітницький» розум розкри­ває суть європейської цивілізації Історія розуму обертається історією природи. По-третє, «негативна діалектика», виходячи з понятійного розуміння природи мислення, вказує на діалектичність будь-якого понятійного визначення, оскільки останнє не просто констатує наяв­ність предмета, але перетворює буття визначуваного предмету у щось залежне від себе. Звідси задум негативної діалектики як критичного мислення, звернутого на подолання закладених у поняттях тенден­цій панування і наголошення на пріоритетності безпосередньо даного перед понятійним, котре розуміється як «неідентичне», «нетотожне» і тому - індивідуальне. Т. Адорно надає великого значення зображу­вальним засобам літературної творчості як досвіду зображення не­тотожного, потрактовуючи твори мистецтва як витвір раціонально­го конструювання. Але раціональне упорядкування в мистецтві є по своїй суті індивідуальним, отже є врятуванням нетотожного. Це най­більшою мірою справедливе для сучасного мистецтва, найбільшою мірою вільного від традицій.