Довіра у міжлюдській взаємодії

Нескладно зрозуміти, чому довіра відіграє таку визначальну роль у проблематиці самот­ності. Відсутність довіри призводить до обережності, котра підриває безпосередність, що є важливою частиною прив’язаності до інших.

Демонстрування довіри робить тебе вразливим, а коли виявляєш довіру до когось, хто має дуже велике значення для тебе, стаєш особливо вразливим. Довірившись комусь, втрачаєш контроль над інформацією. Через намагання прив’язатися ризикуєш бути відкинутим. Тому існує спокуса просто виключити довірливих людей як наївних. Проте це добрий приклад того, що довірливі люди мають точніші судження щодо особистості та намірів інших людей^[188]. Їхнім судженням притаманно більше нюансів, такі люди швидше реагують, тож взаємодія з іншими йде гладше.

Довіра вирішує проблему, що стосується міжособистісної непевності. Ризик, пов’язаний із взаємодією з іншими, присутній завжди. Ти ніколи не можеш бути певним у тому, що думають і що будуть робити інші. Відверто кажучи, ти ніколи не можеш бути цілком упевненим у тому, що сам думаєш і будеш робити, але це вже інше питання. У близьких дружніх і родинних стосунках ти не звертатимеш уваги на цей ризик. Правду кажучи, жодна дружба не може бути по-справжньому близькою, якщо не ігнорувати такий ризик. Очевидно, не потрібно довіряти особі в усьому: я можу, наприклад, довірити другові побути нянею для дитини, але ж не дозволю йому оперувати мій мозок. Повинна бути загальна довіра, а загальна недовіра для дружби є порушенням норми. Тому правильно писав Ларошфуко: «Не довіряти своїм друзям — більший сором, ніж дозволити їм себе обдурити»^[189]. Недовіра свідчить про те, що ти не справжній друг, а якщо це так, то, можливо, ти заслуговуєш на те, щоб тебе зрадили: «Наша недовіра виправдовує зраду ближнього»^[190].

Словами Френсіса Фукуями можемо сказати, що недовіра збільшує «вартість угоди» у людській взаємодії^[191]. Через недовіру складніше бути разом. Звичайно, ми всі демонструємо довіру одне одному, оскільки жити без цього просто неможливо. Довіра має ступені і варіанти. Тому нас спантеличує опис довіри як очевидної дихотомії в данського філософа і теолога К.Е. Льоґструпа в «Етичній вимозі» (Den etiske fordring, 1956):

Для людського життя притаманно те, що ми, зазвичай, стрічаємо одне одного з природною довірою. Це справджується не лише для осіб, які добре знайомі один з одним, але і для абсолютно незнайомих людей. Через якісь особливі обставини ми не станемо наперед недовірливо ставитися до чужинця. Спочатку ми віримо слову іншого; спочатку ми довіряємо один одному. Це може видатися дивним, але це частина того, що означає бути людиною. Якщо було б інакше, людське життя навряд чи могло б існувати. Ми просто не могли б жити; наше життя погіршилося і відмерло б, якби ми наперед не довіряли один одному, якби від самого початку підозрювали іншого в крадіжці і брехні… Але для вираження довіри потрібно відкривати себе^[192].

Льоґструп виокремлює довіру як основну ознаку існування людини. І це справді так, аж до сьогодні. Без початкової довіри ми не могли б вирости. Та люди довіряють неоднаково; недовіра не повинна пов’язуватися з переконанням, що інші обдурять нас, а може, лише з усвідомленням, що інший не обов’язково полюбить або прийме нас. Люди з низькою початковою довірою сприймають інших не обов’язково як тих, що замислюють погане, але як тих, що несуть ризик і можуть зранити. Вони менш схильні розкривати особисту інформацію, оскільки бояться отримати негативну відповідь або що інші можуть поширити цю інформацію. Ця гіпотеза відрізняється від гіпотези, що самот­нім бракує соціальних навичок.

Страх і недовіра набувають властивості самовстановлення. Недовіра примножує недовіру почасти тому, що ізольовує особу від ситуацій, в яких можна було б навчитися довіряти іншим.

Зріла довіра завжди пов’язана з усвідомленням ризику і містить припущення недовіри. Вона має межі і є обумовленою. Зріла довіра можлива тільки там, де той, хто виражає довіру, здатний прийняти існування певного ризику або вразливості. Демонструючи довіру, ми припускаємо, що наша вразливість не буде використана. Коли довіряєш іншим, то, як правило, тлумачиш їхні заяви і дії в більш позитивному світлі, ніж тоді, коли не довіряєш^[196]. У перспективі недовіра матиме тенденцію тлумачити все у найгіршому сенсі, а тоді непросто налагодити стосунки, в яких можна дізнатися, що інші таки заслуговують на довіру. Не довіряючи іншим, обмежуватимеш спілкування з ними, і тоді матимеш менше приводів спростувати припущення, наче б вони ненадійні. Без довіри ти не сягнеш далі самого себе. Залишаючи всіх інших назовні, ти водночас замикаєшся всередині себе. Замикання в собі — це, з великою ймовірністю, і є самот­ність.