5. Самот­ність, дружба і любов

Sometimes you get so lonely

Sometimes you get nowhere

I’ve lived all over the world

I’ve left every place

Please be mine

Share my life

Stay with me

Be my wife^[197]

Девід Бові.

Відчувати самот­ність може лише та людина, яка здатна на дружбу і любов. З іншого боку, також буде доречним твердження, що лише та особа, якій властива здатність відчувати самот­ність, може любити або бути комусь другом.

Самот­ність присутня в будь-якому соціальному просторі. Навіть якщо розділяєш переживання з іншими, певні аспекти цього переживання залишаються лише твоїми і тобі ніколи не вдасться уповні передати їх іншому. Якщо ти у відчаї, завжди можна сказати про це іншим, але ніколи не вдасться повноцінно розповісти, як саме відчувається цей відчай. Якщо у тебе болять вуха, можна розповісти про це іншим, і якщо в них також болять вуха, вони знатимуть, про що мова, і можуть поспівчувати тобі, та все одно не зможуть розділити твоє переживання болю. Такі приклади показують нам, що між нами й усіма іншими — нездоланна відстань. Не беруся стверджувати, що ми обов’язково знаємо самих себе набагато краще, ніж інших, тому що все-таки нам властива неймовірна здатність до самообману. Часом ми обманюємо настільки переконливо, наче й справді абсолютно чесні із собою. Але принаймні ми знаємо самих себе інакше, ніж інших. Ми можемо уникати інших, залишивши їх або подумки відгородившись від них, але нам не уникнути самих себе, за винятком коротких перерв, коли ми поглинені грою або роботою. Стосунок, який ти маєш із собою, не може виникати щодо інших. Важливою частиною усвідомлення самого себе є усвідомлення себе відокремлено від інших.

Любов і близька дружба стають такими особливими саме через стосунок до іншого, до когось, хто відділений від тебе, хто не просто є твоєю копією або тінню, а розширює твоє уявлення про себе, дає тобі погляд на себе ззовні і саме тому також здатен дати те свідчення, яке ти сам ніколи не зможеш дати.

І дружба, і любов мають свої, часом складні, історії, яким я не можу віддати належної уваги в цій книжці^[198]. Натомість мушу обмежитися тим, що виділю деякі центральні погляди на суть дружби, любові й турботи і постараюся сказати щось про їхнє значення для самот­ності. До ХІХ століття дружба, як правило, вважалася найближчим особистим зв’язком, але потім цю роль перебрав на себе шлюб.

Про дружбу

Філософи написали про дружбу менше, ніж про любов, і писали вони про предмет більш тверезо. Уся філософія займається свого роду ідеалізацією свого об’єкта, коли намагається подати його в якомога чіткішій формі, оскільки прагне спіймати його суть. У випадку з любов’ю це призвело до того, що часто їй надають форми, абсолютно недосяжної у цьому світі. Дружбу зазвичай представляють такою, що більше належить до реального світу. Два найважливіші філософи дружби — це, напевно, Аристотель і Кант; вони дають цілковито відмінні означення суті дружби, та це не повинно дивувати, оскільки ці філософи жили в суспільствах, яким були притаманні дуже різні соціальні взаємини.

У першій книжці «Політики» Аристотель пише: «…людина є істота політична більшою мірою, ніж бджоли і всякого роду стадні тварини. Природа, як ми твердимо, нічого не робить даремно; тим часом з-поміж усіх живих істот тільки людина має здатність говорити»^[199]. Природа людини — «тварини політичної», тварини, яка живе у суспільстві з іншими тваринами того ж виду, — для Аристотеля нерозривно пов’язана зі здатністю говорити. Ми маємо потребу перебувати в комунікативних відносинах з іншими. Людина значно більше за інших істот створена для того, щоб жити разом з іншими, тож особа, яка самодостатня і не потребує інших, просто не людина, вона є «або звіром, або богом»^[200]. Наявність друзів описується як «найважливіше із зовнішніх благ»^[201].

Аристотель розрізняє три форми дружби. У всіх формах дружби «існує взаємна й очевидна доброзичливість, а друзі бажають один одному добра з огляду на те, що спонукає їх до любові»^[202].

Довершена ж дружба буває поміж людей чеснотливих і за доброчесністю один одному подібних: адже вони однаково бажають один одному властивого блага остільки, оскільки чеснотливі, а чеснотливі вони самі по собі. А ті, що бажають друзям блага задля них самих, друзі найбільше. Дійсно, вони ставляться так один до одного завдяки їм самим, а не внаслідок привхідних обставин, тому й дружба їхня залишається постійною, доки вони чеснотливі, доброчесність же — це щось постійне^[203].

Найкраща дружба — дружба доброчесності між рівними людьми, котрі бажають одне одному добра і захоплюються доброчесністю одне одного. Також цьому типу дружби властива зовсім інша міцність, тому що така дружба корениться в тому, якими людьми є друзі, глибоко в їхньому характері, тому дружба не залежить від мінливості користі чи цілей задоволення. Проте Аристотель уважає, що подібна дружба рідко зустрічається з тієї простої причини, що небагато людей володіє доброчесністю, якої вимагає ця дружба^[204]. Такий друг є ніби «другим “я”»^[205]. Якщо у тебе є такий друг, ти проводитимеш із ним якомога більше часу, а це також означає, що неможливо мати багато таких друзів, бо дружба з ними вимагає, щоб більшою чи меншою мірою ти присвятив їй своє життя.

Кант описує дружбу як вищу форму взаємної любові^[206]. Він коротко розглядає дві нижчі форми дружби: дружбу за потребою і дружбу за вподобанням. Вони доволі збігаються з аристотелівською дружбою задля користі і дружбою задля задоволення, ми не будемо продовжувати це обговорення. Кант розрізняє два види цінної дружби — один з видів на практиці недосяжний, а другого досягти дуже важко. Недосяжна дружба створює єдність між двома людьми за допомогою взаємної любові та поваги^[207]. Така дружба на практиці недосяжна з тієї причини, що людина ніколи не може бути впевнена, що зв’язок є взаємним, тож завжди існує загроза потенційного дисбалансу між друзями. Другий тип дружби полягає в цілковитій довірі двох людей, які повинні відкрити одне одному думки, таємниці та почуття^[208]. Кант пише, що людина не бажає залишатися «сам на сам зі своїми думками». Водночас ризиковано відкривати комусь те, що думаєш про політичну ситуацію, релігію чи інших людей. Тому особа бажає мати близьку людину, з якою можна говорити без страху бути зрадженою. Тож у цій дружбі довіра є ключовим поняттям^[209]. Відвертість — основа існування дружби^[210]. Друзі відкриті до думок і почуттів один одного, і вони доброзичливо ставляться один до одного, хоча друг може критикувати іншого, якщо вважає, що той помиляється. Можливість того, що друг тебе виправить, — важлива складова дружби, але найголовнішою є саме змога відкритися. Завжди можна запитати, чому Кант уважає цю дружбу досяжнішою за інші, оскільки у відносинах не можна мати абсолютної певності у взаємності, але Кант не залишає ніякої відповіді. Зрозуміло, можна мати лише кілька хороших друзів, а наявність великої кількості друзів применшуватиме значення окремої дружби^[211]. На противагу Аристотелевим поглядам, дружба доброчесності не вимагає кантіанської дружби близькості, коли обов’язково потрібно проводити багато часу разом. За умови взаємної довіри цю дружбу можна підтримувати навіть під час тривалих періодів відсутності.

Для Канта дружба є вирішенням самот­ності, яка слідує з нашої «асоціальної соціальності». В «Антропології» він пише, що замість того, щоб уважати людину стадною твариною, варто розглядати її «самітною твариною, що уникає своїх сусідів»^[214]. Та водночас людині властива «одна необхідність: належати до того чи того суспільства»^[215]. У цьому важливе нагадування про нашу подвійність, коли нам властивий і потяг до інших людей, і відштовхування від них, щоб бути наодинці з собою:

Під антагонізмом я розумію асоціальну соціальність людини (ungesellige Geselligkeit), тобто бажання людини увійти в суспільство, бажання, яке, однак, пов’язане з характерним опором, що постійно загрожує розділити це суспільство. Схильність до цього, очевидно, криється в людській природі. Людині властиво бути частиною суспільства, оскільки в такому стані вона більше відчуває себе людиною, тобто відчуває розвиток своїх природних здібностей. Проте великою мірою людині також притаманна індивідуалізація (ізоляція), оскільки вона має асоціальну властивість прагнути організувати все сама згідно зі своїм баченням, а далі очікує опору зусібіч, тому що знає, що сама буде схильною опиратися іншим^[216].

Кант наголошує на нашій потребі значити щось для інших, показувати, що ми маємо цінність і найвище схвалення^[217]. У своїй «асоціальній соціальності» людина відчуває потребу показати іншим, ким вона є, а також свої глибинні думки і почуття^[218]. У соціальному стані людина відчуває потребу по-справжньому відкритися комусь, але оскільки це пов’язано з ризиком, вона намагатиметься прив’язатися в дружбі до однієї людини або, в кращому разі, до кількох спеціально обраних людей^[219].

Монтень хоч і надає великого значення самот­ності^[221], та ще більше він цінує дружбу і називає її «найвищою формою людської спільноти»^[222]. Зразковою була дружба Монтеня з Етьєном де ла Боєсі, яка описується як щось зовсім відмінне від того, що зазвичай мають на увазі під поняттям дружби.

До речі, те, що ми зазвичай називаємо дружбою і друзями, — не що інше, як спілкування і знайомства, укладені цілком випадково або з певною метою і які приводять до виникнення зв’язку між душами. Але у тому типі дружби, про який зараз мова, душі зближуються і уподібнюються одна одній настільки всеохопно, що межі розмиваються, а рубці після з’єднання стають невидимими^[223].

Такий опис дружби дуже близький до опису любові у промові Аристофана у «Бенкеті» Платона про дві душі, які створені для зустрічі одна з одною і які поєднуються в досконале ціле. Монтень описує, як вони «шукали одна одну ще до того, як побачили», що вони дивилися одна на одну з «полум’яною відданістю» і «відкрили своє найсокровенніше»^[224]. Щобільше, це тип досконалої дружби, коли всі риси, які можна цінувати в безлічі друзів, зібрані в одній особі і коли немає місця для інших друзів, окрім цього одного друга^[225]. Тож для Монтеня смерть друга стала руйнівною, він пише: «тепер я відчуваю, що залишився наполовину людиною»^[226]. Монтень описує модерну форму дружби, де основною є емоційна близькість, а для Аристотеля такий підхід був би абсолютно чужим. Однак виникає питання, чи не стає дружба, яку описує Монтень, у реальності любовним зв’язком.

Аристотелівська дружба доброчесності та монтенівський ідеал дружби надто всеохопні, і здається, що тоді, окрім друзів, несумісно мати щось інше, наприклад роботу або сім’ю. З іншого боку, кантіанська дружба близькості стає, можливо, занадто обмеженою. Чи не полягає дружба в чомусь більшому, що виходить за межі того, щоб ділитися думками і почуттями з обраними, а не з широким колом людей? Як правило, друзі поділяють один або кілька спільних інтересів, що стосуються спорту, культурних уподобань або чогось подібного. У структурі дружби присутнє щось третє, і воно допомагає пов’язувати друзів одне з одним. Тож виникає питання, чи це не робить дружбу вразливішою, оскільки можна припустити, що один з друзів утратить інтерес до якогось виду спорту чи в нього зміняться культурні вподобання. Само по собі це так, але також можна стверджувати, що цей третій компонент допомагає створювати певну постійність, коли спільний інтерес зберігається, навіть якщо змінюються інші життєві обставини.

Для того щоб узагалі говорити про дружбу, в стосунках повинна бути присутня певна безкорисливість^[227]. Справжня дружба чи любовний зв’язок вимагають, за словами Аристотеля, бажання робити те, що добре для інших, заради них, а не задля самого себе. І для того щоб робити це по-справжньому, потрібна взаємність, коли інший також бажає робити те, що добре для тебе, заради тебе, а не задля самого себе. У дружбі присутня об’єктивність, якої немає такою ж мірою в любові. Нам нескладно уявити нерозділене кохання — більшість із нас, напевно, були в ситуації, коли ми любили когось, хто не любив нас у відповідь, — але нерозділену дружбу уявити собі значно складніше. Можна любити іншу людину, і той факт, що вона не відповідає взаємністю, не перетворює любов на ілюзорну. Якщо в дружбі немає взаємності, то про яку дружбу взагалі йде мова.

За словами Зіммеля, сучасна індивідуалізація призводить до руйнування дружби, коли людина вже не має одного друга або двох друзів, які відповідають усьому її регістру, у неї тепер численні друзі для різних потреб і цілей^[228]. Однак маємо не надто й багато доказів того, що сьогодні дружба значно фрагментованіша, ніж раніше. Сучасний шлюб і партнерство також розвиваються таким чином, що стосунки з партнером витісняють інші суспільні відносини, а партнер твого життя повинен бути в змозі задовольнити всі твої соціальні потреби. Вимоги любові до ідентичності більші за ті, що їх висуває дружба. Мало кому здаватиметься проблемою, що у твоїх друзів є інші друзі, але навряд чи хтось уважатиме нормальним, якщо людина, яку ти любиш, любить іще й когось іншого. Дружба вимагає частини тебе, а любов має тенденцію вимагати всього тебе.

Про любов

Любов передбачає існування незалежних, окремих індивідів, і саме цю окремішність вона намагається подолати. У «Бенкеті» Платона Аристофан виголошує промову про те, як людина спершу була двостатевою істотою, була і чоловіком, і жінкою, мала два обличчя, чотири ноги і чотири руки^[229]. Однак ця істота виявилася настільки могутньою, що становила загрозу для богів, і тому Зевс вирішив розділити її надвоє. «Коли людську природу було розділено у такий спосіб на дві половини, кожна половина бажала собі поєднатися із втраченою — вони припадали одна до одної, обіймалися і, прагнучи зростися в одне, вмирали від голоду і неробства, бо одна без другої нічого не хотіла робити. І коли одна половина вмирала, а друга лишалася, та, що залишилася, вишукувала собі іншу половину і завмирала в її обіймах…»^[230] Ми прагнемо саме цього першопочаткового ідеального стану, в якому двоє нерозривно були одним, і тільки якщо нам вдасться відновити таку єдність, людина може бути абсолютно щасливою, говорить Аристофан. Проте він усвідомлює, що це просто недосяжний ідеальний стан, і тому каже, що ми радше повинні «шукати найбільш наближене до ідеалу, що означає — знайти кохану людину, яка створена за нашою природою»^[231]. Промова Аристофана бере за відправний пункт той факт, що відома нам людська природа має в собі щось неповне. Нам потрібно бути пов’язаними з кимось, тому що самі по собі ми недосконалі. Незважаючи на деяку кумедність образу істоти з двома обличчями, чотирма ногами і чотирма руками, ми інтуїтивно схоплюємо задум Аристофана: коли ми когось любимо і ця любов взаємна, ми почуваємося цілісними, наче становимо досконалу єдність разом із коханою людиною. Вважають, що любов може подолати самот­ність, яку відчуває кожна людина. Така любов існує, вона перевершує всі інші почуття і спов­нює нас відчуттям прив’язаності, яке сильніше за все, відоме нам раніше. Це ніби сп’яніння, але воно дає нам усвідомлення справжнього сенсу, такого сенсу, перед яким бліднуть усі інші форми сп’яніння.

Важливий момент промови Аристофана — існує одна людина, яка нам підходить, і якщо нам вдасться знайти цю людину, то всі проблеми зникнуть, як роса під променями сонця: ти знайшов людину, яка робить тебе цілісним і надає твоєму життю сенс, якого не вистачало. Проблема образу, що його змальовує Аристофан, полягає в тому, що на кохану людину і на відносини загалом перекладають непосильний тягар. Очікувати від інших людей, що вони зроблять нас цілісними і утворять разом із нами одне ціле без жодного рубця, означає поставити їх у безвихідне становище. Власне, через це інший не може не «зазнати невдачі». Інший завжди зберігатиме свою відокремленість, буде іншим, навіть якщо під час любовного сп’яніння можна обдурити самого себе і не помітити саме цього. Не можна покладати на іншого завдання пошуку сенсу, який потрібен тобі у житті. Інша проблема полягає в тому, що любов ставлять за межу досяжності, оскільки тобі ніколи не знайти людину, з якою будеш у цілковитій гармонії.

Ти міг би повторювати самому собі аж до того дня, коли тебе опустять у могилу: «я здатен любити, але просто ніколи не знаходив саме тієї людини», бо ти вимагаєш точної відповідності до власного уявлення, ким має бути інша особа, з безмежним списком «специфікацій вимог», які не дозволяють відхилення, і так ти ніколи не зустрінеш когось, хто живе за твоїми стандартами. Але якщо ти прожив усе життя, так і не знайшовши людини, яку міг би полюбити — не тому, що жив виключеним, ізольованим чи відкинутим, а тому, що жодна реальна людина, з якою ти мав контакт, не може жити за твоїми стандартами, — правильнішим буде висновок, що насправді ти не здатен любити, тому що твої уявлення про любов унеможливлюють любов реальну.

Задовго до виникнення романтизму промова Аристофана стала зразком романтичного образу любові. Таку форму любові знаходимо згодом у листуванні Абеляра й Елоїзи, особливо в листах Елоїзи після того, як Абеляра кастрували її родичі, а вона сама стала черницею і решту життя провела в монастирі. Читаючи написане Елоїзою, дивуєшся, якою всепоглинаючою є ця любов, настільки всепоглинаючою, що в листах не залишається місця навіть для Бога, бо Абеляр заполонив усю її свідомість^[232]. Романтична любов надає божественного виміру тому, кого любиш. Тож постає питання: що сталося б із любов’ю, якщо б стосунки не перервалися через родичів Елоїзи і якщо б закохані прожили все життя разом. Не знати, чи зумів би Абеляр зберегти свою подобу божественності в повсякденному житті.

З Ґетевим Вертером поширюється образ любові, яка ще більше нашпигована емоційними стероїдами. Спершу Вертер пише, що насолоджується своєю свободою і самот­ністю^[233]. Свій світ він знаходить усередині себе^[234]. А тоді зустрічає Шарлотту і божеволіє від любові. Він безупинно прагне бути поруч із нею, стає нестямним від найменшого її дотику чи слова. Він також страждає від нестерпних сумнівів, чи любить вона його. Значно важче терпіти такі сумніви, коли сприймаєш любов єдиним справжнім джерелом сенсу існування. Любов Вертера до Лотти вже від початку приречена на поразку. Хоч би яким шаленно закоханим він був, та однаково не здатен вийти за власні межі. Вертер промовисто некомпетентний і в мистецтві, і в любові, він розуміє це, коли каже: «Моє серце належить лише мені»^[235]. Він не сходиться з іншими людьми і завжди знаходить суттєву причину, щоб їх уникнути. Але не Лотту, яку він ідеалізує і вважає «святою»^[236]. Він не в змозі зрозуміти, що насправді вона вийшла заміж за іншого, що любить іншого, а не його^[237]. Навіть у любові до Лотти Вертер не здатен вирватися зі своєї егоцентричності — це єдине, що дійсне для нього, і становить його суб’єктність. Як відомо, історія закінчується самогубством, коли ця суб’єктність стикається з реальністю: Лотта не хоче його. Важливе значення для історії безмежної відданості Вертера до Лотти — яка насправді є відданістю його власній закоханості — має те, що відносини ніколи не втілюються в життя. Навіть якщо Вертер не вкоротив би собі віку, він ніколи не міг би реалізувати любові з Лоттою, вони ніколи не мали б тривалого спільного життя, тому що Лотта бажала іншого чоловіка. Саме через те, що відносини ніколи не стають реальністю, пристрасть Вертера не перетворюється на банальну й нудну повсякденність.

Дивно, що майже в усіх найвідоміших історіях кохання йдеться не про любов упродовж цілого життя, а про сп’яніння від закоханості. Яким було б життя Ромео і Джульєтти, якби вони жили далі, одружились і дожили до середнього віку? Чи було б можливо підтримувати ту ж пристрасть? Вони помирають, провів­ши разом одну ніч, а отже, в межах п’єси не виникає подібних запитань. Те саме з фільмом «Титанік»: якщо б пароплав не зіштовхнувся з айсбергом, а благополучно приплив із Саутгемптона до Нью-Йорка, то як би розгорталася історія дівчини з вищого класу Роуз і бідняка Джека? Або — якщо Джек також врятувався б? Через мимовільність їхніх стосунків їм не довелося мати справу з буднями, коли звички одного можуть дратувати іншого, коли розкидані шкарпетки або коли одному подобаються морепродукти, а інший терпіти їх не може. Закоханість є важливою частиною любові, але все одно це лише частина. Закоханість не засліплює. Як зауважує Гайдеґґер, вона змушує нас бачити речі, які ми не здатні помітити, коли не відчуваємо закоханості^[238]. Але можна з упевненістю сказати, що закоханість трохи одноока або одновимірна, тому що упродовж деякого часу особа відчуває і зосереджується лише на кількох рисах обраної людини. Любов розгортається протягом тривалішого періоду, і тому уявлення про іншу людину стає значно комплекснішим. Найвідоміші історії кохання обмежуються крихітною частиною любові, її початком, коли любов тільки починається. В романтичній перспективі закоханість перетворюється на природу любові. Ці історії, можливо, дають добре уявлення про те, як починається любов, але не про те, як вона триває.

Цинізм і скептицизм

Протилежністю до крайнього ідеалізування любові є цинізм, який притаманний Донові Дрейперу, коли той у першому епізоді серіалу «Божевільні» розповідає коханці: «Те, що ти називаєш закоханістю, винайшли такі хлопці, як я, щоб продавати нейлонові панчохи. Людина народжується одинокою і одинокою помирає, а цей світ звалює на неї гору правил для того, щоб вона про це забула».

Про подібний цинізм блискуче сказано у пісні Love is a Bourgeois Construct гурту Pet Shop Boys:

When you walked out you did me a favour

you made me see reality

that love is a bourgeois construct

It’s a blatant fallacy

You won’t see me with a bunch of roses

promising fidelity

Love doesn’t mean a thing to me^[239].

Але цинік у пісні не є справжнім циніком. Він намагається переконати себе в цьому, щоб подолати відчай, бо його покинули. Якщо любов була б лише ілюзією, а точніше — буржуазною концепцією, її втрата не виявилася б такою руйнівною. І він визнає у пісні, що дотримуватиметься таких поглядів на любов лише «поки ти не повернешся до мене».

Цинік уважає, що любов як така неможлива, що це просто ілюзія, яка слугує певній цілі. Любовний скептик не обов’язково відкидає можливість любові, але для нього над любов’ю завжди нависають сумніви. Любовний скептик — це той, хто не має змоги переконати себе, що його по-справжньому полюбили^[240]. Або що хтось колись дійсно може любити іншого, бо дві душі ніколи не здатні по-справжньому зустрітися. У Лукреція про це сказано так:

Хочуть ще глибше тілами з’єднатись, із слиною — слину

Змішують; подих із уст їм в уста йде крізь зціплені зуби.

Та надаремно: нічого ні взяти для себе не можуть,

Ні своїм тілом усім в якесь інше пробитися тіло …

Бо намагаються знов домогтися того, чого прагнуть;

Засобу їм не знайти, що зарадити б міг тій напасті.^[241]

В.Б. Єйтс назвав ці рядки найкращим для всіх часів описом сексу і заявив, що «трагедія злягання — у вічній незайманості душі»^[242].

Жоден із нас не застрахований від досвіду такого скептицизму — і як той, хто сумнівається, і як той, у кому сумніваються. Скептицизм не обов’язково повинен означати підозру, що нас у той чи той спосіб обдурили або що інша людина нечесна з нами. Він так само може виражатися браком віри в те, що справжня любов узагалі можлива, незважаючи на те що інший має цілком добрі наміри. Скептицизм може виникнути через раптове усвідомлення, що у відносинах ми не одні, а насправді нас двоє. Згадаймо стан Ґабріеля, головного героя оповідання «Мертві» Джеймса Джойса, коли його дружина Ґрета розплакалася, згадавши одну пісню. Ґабріель запитує, чому та плаче, і Ґрета розповідає, що колись, задовго до того, як вони зустрілися, вона любила хлопця, який часто співав цю пісню. Хлопець помер, коли йому було всього 17 років, і помер він через неї. Для Ґабріеля це шок: «Поки його переповнювали спогади про їхнє спільне таємне життя, сповнювали ніжність, радість і бажання, вона у думках порівнювала його з іншим»^[243]. Ураз Ґабріелеве сприйняття змінюється від віри, що він був єдиним, до усвідомлення того, що у власних очах він сміхотворний, бо міг думати щось подібне. Ґабріель сумнівається, чи дійсно Ґрета коли-небудь любила його, а не просто терпіла з якогось почуття обов’язку, і підозрює, що вона, можливо, завжди жила з тугою за хлопцем, який помер, і що саме він був її справжньою любов’ю. Подіб­не очікування — стати для іншого всім, поєднатися в одне ціле без жодного помітного рубця, робить любов неможливою. Перш ніж ви зустрілися, інша людина мала своє життя, яке не може просто безслідно злитися з твоїм, коли ви разом; інший має думки та почуття, в яких ти ніколи не зможеш уповні брати участь. Це треба просто прийняти.

Інші приклади краху ідеї поєднання в одне ціле знаходимо також у Шарля Бодлера і Аґнара Мюкле. Бодлер пише про це у вірші в прозі «Очі бідняків», де оповідач і жінка, які «пообіцяли одне одному, що всі наші думки відтепер будуть спільними, що наші душі відтепер становитимуть одну», сидять у кав’ярні, а перед ними на вулиці стоїть бідний чоловік сорока років із двома дітьми. Оповідача полонили очі бідняків, які випромінювали радість і захоплення, до того ж він відчуває сором за власний достаток порівняно з умовами життя бідняків. Коли він повертається до жінки, щоб знайти в ній відображення власних думок, вона вигукує: «Ці люди на вулиці мені огидні, ці їхні витріщені очі! Ви не могли б попросити господаря прогнати їх?» І оповідач робить висновок, що ніколи не можна по-справжньому пізнати іншу людину^[244]. У новелі Аґнара Мюкле «Зірки» один чоловік мусить погубити кошенят і переживає через те страшенні муки. Найбільше його обурюватиме незворушність, майже байдужість, яку демонструє його дружина: «Він приголомшено подивився на свою дружину. Від жаху схопився руками за живіт. Що за істота ця жінка? Що вона за істота? Стільки років — дванадцять? — він уважав її найніжнішою і найтурботливішою людиною в світі, а виявилося, що в неї співчуття не більше, ніж у м’ясника!»^[245]. Ця новела, очевидно, продовжує тематику «Пісні про червоний рубін» Мюкле, герой якої Аск Бюрлефут твердить, що «любов є самот­нім поняттям». Самот­ність виникає, коли людина усвідомлює, що той, з ким вона була одним цілим, є інакшим, ніж вона думала, коли цілісність порушується і ви стаєте ніби розділені прірвою.

Роман Толстого «Сімейне щастя» (1859) — це історія чоловіка середнього віку Сергія і молодої жінки Маші, розказана з перспективи останньої. Поступово та закохується в Сергія і відчуває, що вони обоє справді є одним цілим. Маша розповідає про їхні спільні обіди й вечері під час медового місяця, що були наповнені радістю і відвертістю, однак уже за два місяці їй стає самот­ньо у цих відносинах, бо здається, що частина свідомості Сергія залишається їй недоступною^[246]. Щобільше, вона нудиться і каже, що після любовного екстазу буденна любов видається недостатньою. Щоб залікувати цю нудьгу, вони поринають в публічне життя, але невдовзі Сергієві це набридає. Після цього їхнє взаємне невдоволення загострюється настільки, що вони починають жити цілком окремим життям, хоч і мешкають разом. Навіть народження двох дітей не дає їм відчуття більшої близькості. Зміни стаються тоді, коли вони їдуть до будинку, де виростала Маша, де почався їхній роман, і Маша починає роздумувати, як сталося, що все так змінилося. Вона думає, що любов померла і винні у цьому вони обидвоє. Коли Маша розкриває Сергієві свої думки, він відповідає, що давня любов повинна була померти, щоб звільнити місце для чогось іншого, і що немає підстав звинувачувати когось із них у тому, що сталося, тому що в певному сенсі цього було не уникнути. Саме це усвідомлення знову поєднує їх, і виникає нова любов, яка, однак, відрізняється від закоханості. Щоб не зробити розповідь Толстого нормою для кожних стосунків — бо вона закінчується однією, для сучасного читача надто безпристрасною, «зрілою» любов’ю, — у ній містяться деякі ідеї, дійсні для кожних стосунків. Ця історія достовірно зображує закоханість, так само як розповідь про Ромео і Джульєтту та їй подібні, але оскільки зв’язок Маші і Сергія втілюється в життя і триває довше за одну ніч, як було в Ромео і Джульєтти, він повинен мати стосунок до реальності любові, а не лише до ідеалізовування. Для того щоб любов тривала, потрібно в кожний період часу зводити її на щоразу новому фундаменті.

Любов, дружба та ідентичність

У закоханості відчувається цілковита єдність, але ти поєднуєшся з кимось, хто тобі ще невідомий і хто також не знає, ким є ти. З розвитком стосунків ти виявиш, що інша людина є не такою, як ти собі уявляв на початку; те ж саме відчуватиме ця людина щодо тебе. Звісна річ, ти помітиш деякі спільні риси, про які ти не знав, тому що ви не показували одне одному цих рис, і таким чином отримаєш запевнення у вашій гармонії. Тривожнішими будуть ті риси, які порушують гармонію з її платонівською єдністю без жодного рубця. Платонівська єдність — уявна величина. Справжня любов — це співіснування, єдність двох, які повинні мати відмінності. В кожних стосунках присутні біль і розчарування, які потрібно долати, щоб могла тривати любов. Питання полягає в тому, чи такі труднощі слід розглядати як ознаку того, що любов минула, чи вважати їх частиною основи для подальшого поглиблення любові. Єдність в любові завжди міститиме дві самот­ності. Ти завжди можеш зістрибнути з відносин, коли уявна єдність закоханості зникає або стикається з реальністю, і шукати нову закоханість, яка замінить попередню. Але таке існування означає, що ти ніколи не дозволяєш пізнати тебе і ти теж ніколи по-справжньому не пізнаєш іншого. Менш самот­ній варіант містить визнання, що платонівська єдність повинна поступитися на користь чогось іншого, що може містити самот­ність, але також залишає місце для зустрічі двох самот­ностей.

Ми усвідомлюємо, яке значення має дружба і любов для людського життя, для подолання самот­ності, під загрозою якої ми всі першопочатково перебуваємо, але ми також мусимо враховувати, що ні дружбу, ні любов не можна втілити ідеально. Дружбі або любові не сприяє соціальний перфекціонізм, в якому навряд чи знайдеться простір для відхилення від ідеального уявлення про те, що відносини сприймаються з недоліками. Саме такий соціальний перфекціонізм, як було сказано, частіше зустрічається серед самот­ніх, ніж у несамот­ніх. Самот­ня людина думає, що її не люблять і що ніхто не буде її другом, але, можливо, проблема радше в тому, що ця людина нездатна любити когось або бути чиїмось другом, бо висуває абсолютно недосяжні вимоги для дружби і любові.

В житті тобі потрібна дружба і любов. Ти маєш потребу піклуватися про когось і потребу, щоб хтось піклувався про тебе. Саме завдяки піклуванню про когось світ набуває для нас сенсу. Піклування також означає формування себе як особистості^[247]. Ти є тим, про що піклуєшся. Якщо ти ні про що не піклуєшся, ти — ніхто. Якщо піклуєшся лише про самого себе, ти потрапив у порожню пастку. Ти маєш потребу бути потрібним. Ти маєш потребу отримувати визнання від когось, кого вважаєш рівноцінним собі.

Твоя самоідентифікація не вкорінена глибоко всередині тебе й не відділена від інших, а радше корениться у твоїй прив’язаності до інших. Саме невдача у прив’язаності до інших має руйнівний ефект для самоідентифікації. Без прив’язаності до інших ти є лише гіршою версією самого себе, тому що центральні частини тебе залишаються неторканими. Врешті-решт, є тільки одна вагома відповідь на запитання, чому я повинен бути другом для X і любити Y, — бо присутність X і Y допомагає мені ставати кращою версією самого себе. У цьому сенсі можна стверджувати, що й у дружбі, й у любові завжди присутні егоїстичні мотиви, але в такому разі також слід підкреслити, що частина «кращого» у тобі — це властивість прагнути і робити найкраще для інших, не думаючи про особисту вигоду. І в дружбі, і в любові присутня спільна ідентичність. Значна частина відповіді на запитання «хто я?» полягає у тому, що я є другом для X і люблю Y. Коли я думаю про себе, моє «я» містить також «ми». Це також означає, що любов і дружба задають нам іншого напряму, ніж це робить індивідуальність.

Самот­ність — центральне поняття у філософії Карла Ясперса. Він стверджує: бути «я» означає бути самот­нім^[248]. Той, хто говорить «я», створює відстань, малює навколо себе коло. Завдання самот­ності — це завдання «я». Самот­ність може існувати лише там, де є індивіди. Але там, де індивіди, також присутнє прагнення до індивідуальності (а отже — потреба в самот­ності) і страждання через індивідуальність (а отже — потреба позбутися самот­ності)^[249]. Всередині людини є внутрішня суперечність: вона бажає водночас і залишатися сама з собою, і переживати глибоку спільність з іншими. Самот­ність для Ясперса нерозривно пов’язана з усвідомленням відокремлення від інших, і так само нерозривно вона пов’язана з нашими комунікативними здібностями. Лише той, хто через самот­ність стає своїм «я», може спілкуватися взагалі, і той, хто не здатен до спілкування, не може бути самот­нім або взагалі бути своїм «я»^[250]. Кожна людина змушена намагатися вирішити завдання: як подолати самот­ність завдяки спілкуванню, не втративши себе. Людське спілкування часто має характер «безнадійної спроби віднайти спільність серед самот­ніх»^[251]. Ясперс визначає лише одне реальне скасування цієї суперечності: коли і індивідуальність, і спільність можуть співіснувати, і це відбувається в любові між двома рівноцінними людьми, які спілкуються на одному рівні. Однак він також стверджує, що така любов трапляється дуже рідко, що це радше ідеальне, ніж фактичне поняття.

Якщо Ясперс уважає, що любов повинна бути остаточними ліками від самот­ності, слід визнати, що така любов радше має ідеальний характер, аніж уособлює те, що можна віднайти в реальному світі. Але є любов, яка руйнує самот­ність, навіть якщо той, хто любить, може час від часу почуватися самот­нім, а це не надто й незвично. Однак така любов не має ніяких гарантій. Навіть якщо відчуваєш настільки глибоку спорідненість до іншої людини, що аж не можеш уявити, що коли-небудь почуватимешся по-іншому, ці стосунки також змінюються, тому що змінюються люди в стосунках. І навіть якщо відчуваєш незмірно глибоку спорідненість з іншою людиною, між вами завжди існуватиме відстань, а в ній і самот­ність, до якої потрібно мати повагу. Ідеалізовані історії про природу любові вводять нас в оману, і тоді нам важче втілити ту любов, яка цілком реальна, на противагу тому, що твердять про любов циніки і скептики. Якщо ти створюєш для любові ідеал, якого ніхто ніколи не в змозі досягнути, цим самим ти унеможливлюєш задоволення цієї потреби. Тоді ти також гарантуєш собі самот­нє існування. І доти Дон Дрейпер та інші циніки мають рацію, стверджуючи, що нам усім судилося відчувати самот­ність упродовж цілого життя, але ця самот­ність може зустріти іншу самот­ність — і тоді вона вже не така й самот­ня. За словами Рільке, можливо відкрити «любов, де дві самот­ності межують, охороняють і вітають одна одну»^[252].