Поняття природи, її роль у житті людини та суспільства

Проблема взаємовідносин природи та суспільства завжди була предметом глибокого філософського осягнення. Протягом тисячоліть людство робило спроби усвідомити своє місце в природі, визначній своє ставлення до неї, а також межі свого впливу на навколишній світ.

Філософський аналіз даної проблеми охоплює понятія “природа” у трьох його значеннях:

1. Природа як навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто природа є синонімом Всесвіту.

2. Природа як частина матеріального світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним; не є природне середовище, в якому живе людина.

3. Природа як внутрішня основа людини.

У розгляді зазначеної проблеми ми будемо виходити з другого значення поняття “природа”.

Природний світ являє собою єдність живого та неживого, органічного та неорганічного. Звідси випливає необхідність введення такого поняття, як “біосфера”. Біосфера - область поширення життя на Землі, існування живої речовини. Це найбільша екосистема планети, глобальна екосистема, межі якої обумовлені “полем існування життя” (В.І.Вернадський). Термін біосфера вперше використав у XIX ст. австрійський вчений В.Зюсс. Але основоположником сучасних уявлень про біосферу був український вчений В.І.Вернадський.

Згідно з найновішими науковими даними, життя на Землі існує понад 4 млрд. років. Щодо механізму самого виникнення життя є чимало відмінних одна від одної гіпотез. Чимало прихильників має креаиіоністська гіпотеза походження житія, тобто творення вищою силою. Значна кількість дослідників

групується навколо концепцій космічного, тобто позаземного виникнення життя: ще в XfX ст., так звану гіпотезу панспермії (космічної всюдності життя) висунув C.Appeniyc; нині її активними пропагандистом є Нобелівський лауреат Ф.Крік. Широкого визнання набула так звана коацерватна гіпотеза біогенезу, висунута незалежно одним від одного О.І.Опаріним та Дж.

В.І.Вернадський звернув увагу на те, що життя мусить виникати одразу у вигляді екосистем, навіть - біосфери загалом. І такий погляд має. глибоке підгрунтя, оскільки земне життя влаштоване таким чином, що існувати та виживати може лише спільнота різноманітних видів, але не якийсь вид зокрема. Інакше порушеним виявиться кругообіг речовини та енергії, розбалансування зв’язків живих істот з довкіллям, їхнє вимирання стає неминучим.

Біосфера - це “плівка життя”, а “поле” його існування має потужність до 30-33 км. В атмосфері теоретично можливе існування мікробного життя включно до озонового шару. У гідросфері воно поширене аж до глибини (понад 11 км - Маріїнська западина). У земній корі його існування обмежене ізотермою IOOC^o (6 км глибини), хоча можна припустити можливість протікання біологічних процесів і на глибині до 25 км, тобто товщ, де температура сягає 460 C °. Далі вода перетворюється у пару, що

робить неможливим існування життя земною типу. Структурно біосфера складається. таким чином, з нижньої частини атмосфери, усієї гідросфери та верхніх шарів літосфери із грунтом включно.

Найзаіальніше уявлення про взаємодію людини і природи відображається у поняіті "навколишнє середовище”. Це СереДОВИЩе ПОДІЛЯЮТЬ На Природне І Ш'гучне. Природне HOfiKO-.IUHiHt середовище - не так звана перша, неолюднена природа. Вона існує незалежно від людини та її діяльності. Штучне природне середовище - це "друга” природа, яка охоплена пракі ичною діяльністю людини. До другої природи належать: матеріальні речі, створені людиною;

рослини і тварини, виведені людиною; суспільні відносини, пов'язані з соціальною формою руху матерії тощо.

Яке ж значення має для людини і суспільства природа ?

По-перше, природа — це наша мати ("породжуючий початок”). Вона присутня в коленому з нас у якості біологічної складової наших сутнісних сил. Постійно зростаючий дефіцит природного в умовах нашого існування змушує згадати про те, що людина - це не тільки вінець природи, а просто жива істота, яка підкоряється законам природи і повинна жиги у злагоді з нею. Природа для людства - те ж саме, що й Земля для Антея: як для Антея умовою його життя було стикання з Землею, так і для людства необхідною умовою життя - фізичного і духовного — є нерозривний зв’язок з природою.

По-друге, природа є джерелом усіх споживацьких благ (“годуючим початком”). їжа, одяг і житло, енергія та корисні копалини - все це отримується у підсумку з природи. Вона є також і найважливішим джерелом фізичного здоров'я людей (сонце, свіже повітря, ліс, вода тощо), що особливо актуально в умовах сучасного суспільства.

По-третє, природа істотно впливає на розміщення продуктивних сил суспільства і розподіл суспільного труда, на темпи розвитку господарства, на переміщення народів. Крім цього, природні умови в значній мірі зумовлюють емоційно-психологічні особливості людини, народу, нації.

По-четверте, природа - це об’єкт естетичного споглядання, насолоди і натхнення (“чудовий початок”). Природа - геніальний

метаболічними процесами, тобто біолог ічним обміном речовин, а й трудовою діяльністю.

Виявляється, що існує безпосередній зв’язок між цивілізаційним поступом і набутим рівнем природокористування: соціокультурний прогрес забезпечується ефективнішим природо­користуванням і, навпаки, вдосконалення шляхів і засобів використання природних ресурсів призводить, як правило, і до зрушень у висхідному розвитку соціуму.

Концентрованим виразом певного ставлення до довкілля є тип природокористування - формовтілення в конкретних природних, культурних, політичних, часових та інших вимірах шляхів і засобів осягнення потенцій довкілля. Типи природокористування знаменують собою фундаментальні зрушення у ставленні до природи, які мали місце в процесі історичного розвитку людства. Водночас унаслідок етнокультурної поліфонії та нерівномірності розвиіку людських спільнот має місце як синхронне співіснування різних типів природокористування в межах світової цивілізації, так і доповнювальне використання їх всередині однієї їтієї ж спільноти.

Загалом можна вести мову про такі основні типи природокористування:

привласнююче;

- продукуюче;

- інноваційне;

- ноосферне.

Сутнісною ознакою привласнюючого природокористування є привласнення, вилучення з природи потрібних для життя і придатних для безпосереднього вживання продуктів біосфери,

продукуючого господарювання.

наскільки давні люди могли довести свою Hrpi киї і у безпосередньому змаганні з конкурентами за і hoi іроду кипо екосистем.

В цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Людські спільноти привласнення “дарів природи” здійснювали трьома основними шляхами: збирання, полювання, рибальство. Здобуваючи з природи засоби до існування, люди, з одного боку, вилучали з них певні компоненти (аж до повного знищення чи витіснення деяких видів рослин і тварин), а з іншого - мали об’єктивну перепону зростанню власної чисельності, що визначалося поступовим обмеженням обсягів засобів існування.

Подібні втрати були для природи відчутними. Такі явища можна трактувати як кризові, а сам тип криз визначити як компонентні екологічні кризи, оскільки спостерігається елімінація окремих видів, але якість самої екосистеми залишається в межах припустимих параметрів.

Кризові явища в довкіллі вимагали від людських спільнот відповідної реакції. Існувало декілька можливих сценарії подальшого розвитку подій: спільнота могла захиріти та вимерти: змінити станцію перебування, тобто мігрувати; змінити харчовий субстрат, що для людини, на відміну від інших видів, дається набагато легше. Але головним став шлях удосконалення засобів культурного типу адаптації до природи, самого способу природокористування, технологій тощо.

У плані оптимізації життєдіяльності людини в добу споживацького природокористування помітну роль відіграли саме технологічні зрушення, які уможливили підвищення продуктивності праці давніх людей, посилили їхні можливості в оволодінні ресурсами довкілля. Мова йде про такі інновації, як оволодіння вогнем, вироблення крем’яних наконечників, відкриття дистантних знарядь (списа, дротика, стріли), користування одягом, житлом тощо.

Поряд з тим, зрушення у сфері COniiLIbHHX відносин, в комунікативних структурах, морфо-фізіологічній організації людей призвели до посилення тенденції перетворення IIomo sapiens в домінантний вид біосфери в цілому. В природі людині практично жоден вид не зміг скласти конкуренції, зрозуміло, як істоті родовій, а не окремим індивідам.

Все це створювало підвалини повнішого використання природних ресурсів і завдяки цьому сприяло зростанню людності. Не випадково під кінець доби верхнього палеоліту чисельність неоантропа зросла, порівняно з почаїком його існування, в декілька разів і становила приблизно 4-5 млн. чоловік.

Та цей демографічний успіх дався дорогою ціною. Компонентні екологічні кризи, що охопили практично всі залюднені екосистеми, внаслідок їх суперексплуатації давніми споживачами, спричинилися до глобального біологічного регресу виду Homo sapiens, з одного боку, та деградації природи з іншого. Опинившись перед загрозою вимирання десь 10-12 тис. років тому, неоантроп вишукав та апробував нові шляхи та засоби адаптації. Магістральним напрямком виходу з кризи став перехід до нового типу природокористування - продукуючого.

Продукуюче природокористування сформувалося приблизно 10-12 тис. років тому в декількох центрах поширення людства внаслідок фундаментальних подій на ниві розподілу праці. Класична наука виділяє переважно чотири таких події:

- виокремлення пастуших племен з маси “варварів”;

- відділення землеробства від скотарства:

- відділення ремесла від скотарства та землеробства;

- формування соціальних структур, котрі зайняті виключно обміном продукції, тобто відділення торгівлі від ремесла.

Сутність продукуючого природокористування полягає в тому, що життєві ресурси не лише вишукуються чи видобуваються, а й цілеспрямовано формуються, виробляються та продукуються.

Землеробство та скотарство - ці головні складові проду­куючого господарювання - призвели до нечуваного стрибка у розвитку продуктивних сил суспільства, до розкриття небачених доти потенцій природних об'єктів та процесів. Виникнення землеробів та скотарів нерідко називають ще неолітичною реаолюїіісю.

Продукуюче господарювання докорінно змінило насамперед ситуацію з їжею. Ще в минулому столітті етнологи з’ясували (Ф.Рагцель, 1901), що з однакової площі скотарство дає змогу прогодувати людей у 20-30 разів більше, ніж ловіння, а рільництво, у свою чергу, — у 20-30 разі в більше, ніж скотарство.

Землеробство і скотарство давали змогу поліпшити демографічні показники і завдяки ще одному чиннику - переходу до осілості. Частина громади постійно перебувала в осідку; а зростаюча продуктивність праці не лише вивільнила деяких членів від “здобувацтва”. насамперед матерів, а й сприяла підтриманню існування немічних та малолітніх громадян. Виявилося можливим більше уваги приділяти захисту' та вихованню дітей, що мало непересічні демографічні наслідки.

Продукуюче господарювання, таким чином, уможливило принципово нові форми організації суспільства, реалізацію соціокультурних засад адаптації людини до природи, перетворення останньої у адекватне своїм потребам середовище.

Отже, землеробство і скотарство, поєднані з відповідними соціальними інституціями, насамперед державою, призвели до цивілізаційного поступу, а з погляду критеріїв прогресу' виду Homo sapiens в біосфері - до його подальшого процвітання та закріплення статусу домінантного виду. Водночас, саме продукуюче природокористування, так само, як і нові соціальні структури, таїли в собі загрозу існуванню і людини, і стабільності природного середовища. Власне, традиційна “дика природа” стає.для суспільства не зовсім погрібною, а то й взагалі непотрібною: сенсу вона набувала тоді, коли перетворювалася в природу “для людини” в поля, пасовища, канали, тобто в олюднену, окультурену' природу. Незаймана природа більше цікавила поетів, натуралістів, а не середньостатистичного землянина. Подібна ціннісна переорієн­тація чималого мірою спричинилася до формування суто прагма­тичного, утилітарного ставлення до природи.

Це призводить до виникнення вже локальних екологічних криз. Людська діяльність трансформує природу не лише тому, що вилучає з неї певні компоненти, як це має місце за привласнюючого господарювання, а й ще більшою мірою тому, що інтегрує в природне середовище бажані для себе об'єкти, спрямовує перебіг процесів у бажаному для себе напрямку. За цих умов

породжувались нові колізії для кількісно зрослої людності планети в цілому і її окремих регіонів. Наразі необхідно було шукати знову шляхи виходу із тупикових ситуацій, і вони були найнеспо­діванішими. Скажімо, нестійкість штучних екосистем (урбосистем) супроводжувалася час від часу небажаними для людини ефектами, зокрема епідеміями, масштаби яких нерідко були катастрофічними. Гак. у другій половині XIY ст. населення Європи скоротилося принаймні вдвічі: бубонна чума призвела до загибелі близько 50 млн. людей.

Страіегічним шляхом подолання набутих суперечностей став перехід до інноваційного природокористування. Цей тип відносин з природою склався спочатку в Європі, а згодом був поширений практично на всю ойкумену. Виникає він приблизно в часи, коли виразно простежується черговий великий поділ праці та соціальної диференціації відділення міста від села, тобто ремесла та торгівлі від скотарства та землеробства. Хронологічно цей час окреслюється пізнім Середньовіччям і наступними періодами історії.

Зрос.ання енеріетичних потреб людства призвело до того, що до традиційного джерела енергії — дерева — починають додавати і нове, набагато теплоємніше - вугілля. Виникає місто - якісно нове системне утворення, з функціональними потоками переміщення речовини та енергії за допомогою торгівлі, ринку, фінансових структур тощо. Європейське суспільство викликало до життя й особливий тип духовного осягнення світу, організації та використання знання науку в сучасному розумінні цього слова з приматами раціонального мислення, прагматизму, вимогами доказовості, християнської моралі та іншими.

Інноваційне природокористування визначалося докорінними змінами в самій людській жиггєдіяльносгі. Відомо, що збирач, мисливець, рибалка користуються тим, що витворила природа. Землероб та скотар чинять, по суті, так само, але задають напрямок протіканню природних процесів (шляхом селекції чи просто вирощуванням тварин), концентрують потрібні йому об’єкти на обмеженій площі, зрештою стимулюють виникнення бажаного для себе продукту природи. При переході до інноваційного природокористування ситуація змінюється принципово: формотворення перестає бути прерогативою лише природи, сама людина, спираючись на її закономірності, створює нову, штучну

реальність. Людський розум і праця штовхають суспільство вперед, постійно вишукуючи та впроваджуючи нові матеріали, пристрої, процеси.

Новий тип природокористування виявився надзвичайно цінним набутком для забезпечення демографічного прогресу людства, тобто основного показника його стабільності та процвітання. Проте, він же водночас породив новий клас екологічних криз - тотальні. Вони стали звичним явищем з часів промислової революції і є своєрідним продовженням і посиленням локальних екокриз, лише з тією різницею, що деградації зазнають не окремі екосистеми, а більшість з них, а то й усі загалом. Унаслідок цього нині вже втрачено майже 2/3 лісів, 3/4 степів, понад половину лісостепів. Практично, сучасний стан біосфери найчастіше оцінюють за принципом "що вціліло”.

Екологічні кризи і катастрофи, спричинені інноваційним природокористуванням, порушили не лише цілісність, якісний та кількісний склад біосфери, а й напрямок її розвитку, спроможність до самоорганізації та відновлення втраченого (докладний аналіз сучасної екологічної кризи буде здійснений у наступному розділі).

Таким чином, історичний аналіз типів природокористування свідчить про те, що діалектика природи і суспільства являє собою єдність двох тенденцій: 1/ починаючи з далекого минулого, масштаби антропогенних збурень до природи постійно зростали, прискорювались темпи залучення в сферу людської діяльності нових речовин та енергій, сучасна HTP відкривала ілюзію необмеженої влади людини над природою; 2/ неухильно зростали масштаби і темпи руйнування та дестабілізації природи. Людство, яке, зазвичай вважалося, підкорило природу, створило відповідний предметний світ, сьогодні несе загрозу самим підвалинам людського існування. Гобто діалектичний взаємозв’язок суспільства і природи носить суперечливий характер, який зумовлюється невідповідністю людських потреб можливостям природи їх задовільнити.

3.