Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон ( 1561-1626). У своїх творах із симпто­матичними назвами "Новий Органон”та "Нова Атлантида” він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в

подальшому розвитку суспільства.

Ф.Бекон розрізняв “плодоносне” та “світлоносне” знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світло­носне - це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Про­те шлях до Істини - процес суперечливий.

Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання за­важають так звані “ідоли”. Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два “ідол и” пов'язані з самою людиною, два останні - із соці альною діяльністю людини.

Ф .Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використо­вуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істи­ни є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці - це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці - це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Так само треба діяти і в науці:

>- не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальню­вати;

не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності; не користуватися тільки тим, що наявне.

Ф. Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному ' з видів наукової діяльності - емпіричному (збір фактів) чи раціо­

нальному (продукування теорії з теорії).

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, зак­ликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із заснов-ників індуктивного методу пізнання.

•Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одинич­них явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і за­конів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Така позиція називається емпіризм.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живеспоглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що “розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підхо­ди в поясненні світу, вони повинні бути з’^єднані і пов’язані один з одінимі” і спрямо­вані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методо­логічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

отже існую "

Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта(1596-1650), який у пи­танні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо проти­лежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вва­

жали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від об­ставин, і тому надії слід покладати на розум./ Р.Декарт ствер­джував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту .

■SПравило перше - наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне .

Правило друге - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вжесприйматиясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: · перший- унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отриму­ють об’єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; · другий - до­слідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання .

Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокро­венні істини".

■SПравило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це зна­чить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю приро­дою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися все життя. Проте критичний підхід до знань скорі­ше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадій­ними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декар- том, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення частко­вих ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого мето­дичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.

За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під кри - тичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного.

Виголосивши тезу ''Cogz7o ”, Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).

Оскільки методологічна позиція Р.Декарта окреслюється як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути над­ійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму.

Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприйма­ються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утво­рені ідеї всіх речей.

Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на ‘‘первинні’’ і “вторинні”.

Цікавими та симптоматичними були й міркування Декар­та про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плаю людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислен­ня виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведі­нки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йомуДспричиняє від­хилення людини як від істини, так і від правильного життя]

і · Отже, перші методологічні розвідки у філософії Ново­го часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логіч­ної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпірич­ному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були до­кладні розробки засад мислення "здорового глузду”.

6.3.