Г. Гегель. Праця «Наука логіки»

Текст із книги (уривки).

Розділ перший. Вчення про буття.

§84. Буття - це поняття тільки в собі; визначення цього поняття суть сущі визначення; у своїй відмінності вони суть інші один відносно одного, й їх подальше визначення (форма діалектичного) є переходом в інше.

§85. Саме буття, а також і наступні визначення (не тільки буття, а й логічні визначення взагалі), можна розглядати як визначення абсолютного, як метафізичні визначення Бога; але найближче до цих визначень знаходиться лише перше, просте визначення деякої сфери, і потім третє, яке є поверненням із процесу розрізнення до простого відношення із собою. Адже дати метафізичне визначення Бога - означає виразити його природу у думках як таких; але логіка обіймає всі думки, допоки вони залишаються ще у формі думки. Другі ж визначення, які суть деяка сфера в її різноманітності, становлять, навпаки, дефініції кінцевого. Але якби ми вживали форму визначень, то це означало б, що уявленню підноситься деякий субстрат, тому що абсолют, який повинен бути вираженням Бога у значенні й формі думки, залишається стосовно свого предиката лише деякою наявною думкою, невизначеним для себе субстратом. Оскільки думка (а це єдине, що тут важливо) міститься лише у предикаті, то форма пропозиції, так само як і названий суб'єкт, становить щось зайве.

Додаток. Кожна сфера логічної ідеї виявляється деякою тотальністю визначень і деяким зображенням абсолюту. Таким виявляється також буття, яке містить у собі три щаблі: якість, кількість і міру.

А. ЯКІСТЬ

А) Буття

§86. Чисте буття утворює початок, тому що воно одночасно є й чистою думкою, і невизначеною простою безпосередністю, а першопочаток не може бути чим-небудь опосередкованим і визначеним...

§87. Це чисте буття є частою абстракцією й, отже, абсолютно негативним, яке, взяте також безпосередньо, є ніщо.

§88. Так само й ніщо як безпосереднє, таке, що дорівнює собі, є, навпаки, тим самим, що й буття. Істину як буття, так і ніщо становить єдність їх обох, ця єдність є становлення.

Б) Наявне буття

§89. У становленні буття як тотожне з ніщо й ніщо як тотожне з буттям суть лише моменти, які зникають; завдяки своїй внутрішній суперечності становлення впадає (fallt) в єдність, у якій обидва моменти зняті. Результат становлення є, отже, наявним буттям.

Примітка: 1) наявне буття є єдністю буття й ніщо, в якому зникла безпосередність цих визначень і, отже, у їх відношенні зникла їх суперечність - єдність, в якій вони ще суть тільки моменти; 2) тому що результат є знятою суперечністю, він є у формі простої єдності з собою, тобто сам є певним буттям, але буттям, що містить заперечення або визначеність; він є становленням, покладеним у формі одного зі своїх моментів, у формі буття.

§90. Наявним буттям є буття, що має визначеність, яка є безпосередньою, або сущою визначеністю, є якістю.

Додаток. Якість є взагалі тотожною з буттям, безпосередньою визначеністю на відміну від розглянутої після неї кількості, яка, щоправда, також є визначеністю буття, але вже не безпосередньо тотожною з останнім, а байдужою до буття, зовнішньою до нього визначеністю. Щось є завдяки своїй якості тим, що воно є, і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є. Далі, якість є по суті лише категорією кінцевого, яка тому й знаходить своє справжнє місце лише в царстві природи, а не у світі духу.

§91. Якість як суща визначеність є реальність у протиставленні запереченню, яке міститься в ній, але відмінне від неї. Заперечення, будучи вже не абстрактним ніщо, а якимось наявним буттям і щось, є лише формою в останньому, воно є інобуттям. Оскільки це інобуття хоч і є власне визначенням якості, але все-таки найближчим чином відмінне від нього, тому якість є буття-для-іншого - широтою наявного буття, щось. Буття якості як таке на противагу цьому відношенню з іншим є у- собі-буття.

Додаток. Основа всякої визначеності є заперечення (omnis determinatto est negatio), як говорить Спіноза)...

§92. Буття, фіксоване як відмінне від визначеності, як у-собі-буття, було б лише порожньою абстракцією буття. У наявному бутті визначеність єдина з буттям, і разом з тим вона, покладена як заперечення, є границею, межею. Інобуття є тому не чимось байдужим наявному буттю, що перебуває поза ним, але його власним моментом. Щось завдяки своїй якості, по-перше, кінцеве й, по-друге, мінливе, так що кінечність й мінливість належать його буттю.

Додаток. Заперечення у наявному бутті ще безпосередньо тотожне буттю, і це заперечення є тим, що ми називаємо границею. Лише у своїй границі й завдяки їй щось є те, що воно є. Не можна, отже, розглядати границю як лише зовнішнє наявному буттю; вона, навпаки, пронизує все наявне буття.

С) Для-себе-буття

§96. Для-себе-буття як відношення з собою є безпосередністю, а як відношення негативного із собою воно є для-себе-суще, єдине, одне (das Eins) - те, що в собі не містить розходжень і, отже, виключає інше із себе.

Додаток. Для-себе-буття є завершена якість і містить у собі буття й наявне буття як свої ідеальні моменти. Як буття для-себе-буття є простим відношенням із собою, а як наявне буття воно визначене, але тепер ця визначеність уже не є більше кінцевою визначеністю, щось у його відмінності від іншого, але нескінченна визначеність, що містить у собі відмінність як зняте.

§98. Якісна визначеність, яка досягла в одному у собі й для себе визначеного буття, перейшла, таким чином, у визначеність як зняту, тобто в буття як кількість.

Додаток 2-й. Вказаного у попередньому параграфі переходу якості в кількість ми не зустрічаємо у нашій повсякденній свідомості. Остання вважає якість і кількість двома самостійними визначеннями й тому стверджує: речі визначені не тільки якісно, але також кількісно. Але кількість є не що інше, як знята якість, і це зняття має місце саме за допомогою розглянутої тут діалектики якості. Ми мали спочатку буття, і його істиною виявилося становлення; останнє утворило перехід до наявного буття, істина якого полягає у зміні. Але зміна виявила себе у своєму результаті не вільним від відношення з іншим і від переходу в інше для-себе-буття, і, нарешті, це для-себе-буття виявилося в обох сторонах свого процесу, у відштовхуванні й притягуванні, зняттям себе й, отже, зняттям якості взагалі у тотальності його моментів. Але ця знята якість не є ні абстрактним ніщо, ні настільки ж абстрактним і позбавленим визначень буттям, а є лише байдужим до визначеності буттям, і саме ця форма буття й виступає в нашій повсякденній свідомості як кількість. Ми, відповідно до цього, розглядаємо спочатку речі під кутом зору їх якості й вважаємо останню тотожною з буттям речі визначеністю. Коли ми після цього переходимо до розгляду кількості, остання негайно породжує в нас уявлення про байдужу зовнішню визначеність, так що річ, хоча її кількість і змінюється й вона стає більшою або меншою, все-таки залишається тим, чим вона є...

В. КІЛЬКІСТЬ

А) Чиста кількість

§99. Кількість (Quantitat) є чистим буттям, в якому визначеність покладена вже не як тотожна із самим буттям, а як знята, або байдужа.

§100. Кількість, узята в її безпосередньому співвідношенні з собою, або, іншими словами, у визначенні притаманної притяжінням рівності з самою собою, є безперервною величиною, а взята в іншому визначенні одного, що в ній міститься, вона - дискретна величина. Але перша кількість також дискретна, тому що вона є лише безперервністю численного, а друга також неперервна, і її неперервність є одним як тотожність багатьох одних, як одиниця.

Б) Визначена кількість

§101. Кількість, істотно покладена з визначеністю, що в ній міститься, яка виключає всі інші, є визначеною кількістю (Quantum), обмеженою кількістю.

Додаток. Визначена кількість є наявним буттям кількості, а чиста кількість відповідає, навпаки, буттю, ступінь же - для-себе-буттю. Що ж до переходу від чистої кількості до визначеної кількості, то він має свою підставу в тому, що, в той час як у чистій кількості відмінність як відмінність між безперервністю й дискретністю е лише в собі, у визначеній кількості ця відмінність, навпаки, покладена, і покладена так, що відтепер кількість взагалі виступає як розрізнена або обмежена. Але тим самим визначена кількість розпадається разом із тим на невизначену безліч визначених величин. Кожна з цих визначених величин, як відмінна від інших, утворює єдність, так само, як і остання, розглянута для себе, є багато чим. Але так визначена кількість визначена як число.

§102. Визначена кількість набуває розвитку і повної визначеності у числі, яке подібно до свого елемента - одиниці (Eine) - містить у собі як свої якісні моменти безліч (Anzahl) з боку моменту дискретності і єдність (Einheit) - з боку моменту неперервності.

§103. Межа тотожна з цілим визначеної кількості; як різноманітне в собі, вона є екстенсивною величиною, але як у собі проста визначеність, вона є інтенсивною величиною, або мірою.

Примітка. Відмінність безперервних і дискретних величин від екстенсивних й інтенсивних полягає у тому, що перші належать до кількості взагалі, а другі - до межі, або визначеності кількості як такої. Екстенсивні й інтенсивні величини також не є двома особливими видами, кожен з яких містить у собі визначеність, якої немає в іншому. Те, що є екстенсивною величиною, є настільки ж й інтенсивною величиною, і навпаки...

§105. Ця властивість визначеної кількості бути зовнішньою щодо себе у своїй визначеності становить її якість. У цій зовнішності вона є власне вона сама й співвідноситься із собою. У ній з'єднані зовнішність, тобто кількісне, і для-себе-буття - якісне. Визначена кількість, покладена в ній самій, є кількісним відношенням - визначеністю, яка є настільки ж безпосередньою визначеною кількістю, показником (der Exponent) відношення, наскільки й опосередкування, а саме відношення якої- небудь визначеної кількості з іншою визначеною кількістю. Ці дві визначені кількості утворюють дві сторони відношення. Але ці дві сторони відношення не мають безпосереднього значення, а зобов'язані ним лише цьому відношенню.

§106. Сторони відношення суть ще безпосередні визначені кількості, і якісне й кількісне визначення залишаються ще зовнішніми одне щодо одного. Але згідно з їх істиною, відповідно до якої саме кількісне у своїй зовнішності є відношенням із собою, або, іншими словами, оскільки кількість у собі поєднує для-себе буття й байдужість до визначеності, вона є мірою.

Додаток. Кількість, пройшовши у розглянутому діалектичному русі через свої моменти, виявилася поверненням до якості. Спочатку під поняттям кількості ми мали на увазі зняту якість, тобто не тотожну з буттям, а навпаки, байдужу, лише зовнішню визначеність. Це поняття (як ми помітили раніше) лежить в основі звичайної у математиці дефініції величини, відповідно до якої величина є тим, що може збільшуватися й зменшуватися. Якщо на перший погляд ця дефініція може створити враження, що величина є те, що взагалі мінливе (оскільки збільшувати й зменшувати означає взагалі лише інакше визначати величину), і, таким чином, вона не відрізнялася б від також мінливого по-своєму поняття наявного буття (другого щабля якості), тому зміст цієї дефініції має бути доповнений у тому розумінні, що в кількості ми маємо таке мінливе, котре, незважаючи на свою зміну, залишається тим самим. З'ясовується, таким чином, що поняття кількості містить у собі суперечність, і ця суперечність становить діалектику кількості. Результат цієї діалектики є не просто поверненням до якості (так, якби остання була істинною, а кількість, навпаки, неістинною), а єдність й істина їх обох, якісною кількістю, або мірою.

С. МІРА

§107. Міра є якісно визначеною кількістю насамперед як безпосереднє; вона є визначеною кількістю, з якою пов'язане деяке наявне буття або деяка якість.

Додаток. Міра як єдність якості й кількості є, отже, разом із тим завершеним буттям. Коли ми говоримо про буття, воно є спочатку як щось власне абстрактне й позбавлене визначень, але буття суттєво є те, що полягає у самовизначенні, і своєї завершеної визначеності буття набуває в мірі...

Розділ другий. Вчення про сутність.

§112. Сутність є поняттям як покладеним поняттям; у сфері сутності визначення суть лише відносні, але ще не рефлексовані в себе; тому поняття тут не є ще для себе. Сутність як буття, що опосередковує собою через своє ж заперечення, є відношенням із собою, лише будучи відношенням з іншим; це інше, однак, є не як безпосередньо сущим, а як покладеним й опосередкованим. Буття не зникло по суті, але, з одного боку, сутність як просте відношення із собою є буттям, а з іншого боку - буття в його однобічному визначенні є безпосереднім, що зведене лише до заперечення, до видимості (ги einem Scheine). Сутність тим самим є буттям як видимість (als Scheinen) у собі.

А. СУТНІСТЬ ЯК ОСНОВА ІСНУВАННЯ

а) Чисті рефлексивні визначення

α) Тотожність

§115. Сутність світиться у собі видимістю, або є чистою рефлексією; таким чином, вона є лише відношенням із собою, але не як безпосереднє відношення, а як рефлексування, вона є тотожністю із собою.

Примітка. Ця тотожність є формальною або розсудковою тотожністю настільки, наскільки її утримують і абстрагують від відмінностей. Або, швидше за все, абстракція і є зважуванням цієї формальної тотожності, перетворенням у собі конкретного в цю форму простоти, байдуже, чи відбувається це перетворення так, що частина наявного в конкретному різноманітті опускається (за допомогою так званого аналізування) і виокремлюється лише одна його частина, або так, що, випускаючи відмінності різноманітних визначеностей, їх зливають в одну визначеність.

β) Розходження

§116. Сутність є лише чистою тотожністю і видимістю у собі, оскільки вона є співвідносною із собою негативністю і, отже, відштовхуванням себе від себе; вона, отже, суттєво містить у собі визначення відмінностей...

γ) Основа

§121. Підстава є єдністю тотожності й відмінності, вона є істиною того, чим виявилася відмінність і тотожність, рефлексія-в-себе, що є настільки ж і рефлексія-в-інше, і навпаки. Вона є сутністю, покладеною як тотальність.

δ). Існування

§123. Існування є безпосередньою єдністю рефлексії-в-себе й рефлексії-в-інше. Тому воно постає як невизначена безліч існуючих як рефлексованих у себе й одночасно також видимих в іншому (in- Anderesscheinen), які відносно існують, які утворюють світ взаємозалежностей і нескінченного зв'язування основ і того що обґрунтовується.

ε) Річ

§125. Річ є тотальністю як покладений в єдиному розвиток визначень основи й існування. З боку одного зі своїх моментів - рефлексії-в-інше - вона має у собі відмінності, завдяки яким є визначеною й конкретною річчю.

B. ЯВИЩЕ

§131. Сутність повинна з'являтися. її видимість (Scheinen) у ній є її зняттям у безпосередність, що як рефлексія-в-собі є стійким існуванням (Bestehen) (матерія), тоді як форма є рефлексією-в-інше, що знімає себе як усталене існування. Видимість є тим визначенням, завдяки якому сутність є не буттям, а сутністю; розвинута ж видимість є явищем. Сутність тому не перебуває поза явищем або по той бік явища, але саме тому, що сутність є тим, що існує, існування є явище.

Додаток. Існування, покладене в його суперечності, є явищем. Явище є взагалі важливим щаблем логічної ідеї, і можна зазначити, що філософія відрізняється від буденної свідомості тим, що розглядає як просте явище те, чому буденна свідомість приписує значущість сущого й самостійність. Але при цьому важливо ґрунтовно зрозуміти значення явища, а саме: коли говорять про що-небудь, що воно є тільки явищем, це може бути неправильно зрозумілим у тому розумінні, начебто порівняно з цим е лише суще, що з'являється, або безпосереднє, є щось вище. Але тут все постає навпаки: явище є щось вище, ніж просте буття. Явище є взагалі істиною буття й більш багатим визначенням, ніж останнє, оскільки містить у собі об'єднані моменти рефлексії-в-себе й рефлексії-в-інше, тоді як буття, або безпосередність, навпаки, ще односторонньо позбавлене відносин і залежить лише від себе.

C. ДІЙСНІСТЬ

§142. Дійсність є тим, що відбулося як безпосередня єдність сутності та існування, або внутрішнього і зовнішнього. Виявлення дійсного є саме дійсним, так що воно в цьому виявленні також залишається суттєвим і тільки настільки суттєвим, наскільки воно є в безпосередньому зовнішньому існуванні.

Примітка. Раніше ми мали як форми безпосереднього буття й існування; буття є взагалі нерефлексованою безпосередністю і переходом в інше. Існування є безпосередньою єдністю буття й рефлексії; саме тому воно - явище, що виникає з основи й поринає в основу. Дійсне є покладеністю цієї єдності, як відношення, що стало тотожним із собою; воно тому не піддається переходу, і його зовнішність (AuBerlichkeit) є його енергією; воно в останньому рефлексовано в себе; його наявне буття е лише прояв себе, а не іншого...

Розділ третій. Вчення про поняття.

§160. Поняття є тим, що вільне як суща для себе субстанціальна могутність, і є тотальністю, в якій кожний з моментів є цілим, становлячи поняття, і покладений як нероздільна з ним єдність; таким чином, поняття у своїй тотожності з собою є в собі-і-для-себе-визначене.

Додаток. Кут зору поняття є взагалі кутом зору абсолютного ідеалізму, і філософія є пізнанням за допомогою понять, оскільки все те, що інша свідомість вважає сущим і самостійним у своїй безпосередності, у ній пізнається лише як ідеальний момент. У розсудковій логіці поняття розглядається звичайно тільки як проста форма мислення й, говорячи більш точно, як загальне уявлення; відповідного (untergeordnete) трактування поняття стосується так часто повторюване з боку відчуття й серця твердження, начебто поняття як таке є щось мертве, пусте й абстрактне. Насправді все навпаки: поняття є принципом кожного життя і є, отже, разом із тим цілком конкретним. Це є висновком з усього зробленого дотепер логічного руху й не вимагає тому тут доказу. Що ж до протилежності між формою і змістом, висунутої проти поняття як чогось нібито лише формального, то цю протилежність разом з усіма іншими, за які міцно тримається рефлексія, ми вже залишили позаду як діалектично (тобто через себе) подолану, і саме поняття містить у собі як зняті всі попередні визначення мислення. Звичайно, поняття варто розглядати як форму, але як нескінченну, творчу форму, яка містить у собі всю повноту будь-якого змісту й постає разом із тим його джерелом. Можна також називати поняття абстрактним, якщо під конкретним розуміти лише чуттєве конкретне й взагалі безпосередньо сприйняте. Але однак поняття, як ми підкреслили вище, є водночас цілком конкретним настільки, наскільки воно містить у собі в ідеальній єдності буття й сутність і, отже, все багатство цих двох сфер.

§161. Поступальний рух поняття не є більше ні переходом, ні видимістю в іншому, але є розвитком, тому що розрізнене одночасно безпосередньо покладене як тотожне з іншим і з цілим і визначеність покладена як вільне буття цілісного поняття...

§162. Вчення про поняття поділяється на: 1) вчення про суб'єктивне, або формальне, поняття; 2) вчення про поняття як визначеність до безпосередності, або вчення про об'єктивність; 3) вчення про ідею, про суб'єкт-об'єкт, єдність поняття й об'єктивності, про абсолютну істину.

А. СУБ'ЄКТИВНЕ ПОНЯТТЯ

А) Поняття як таке

§163. Поняття як таке містить у собі: 1) момент загальності, як вільна рівність із собою в його визначеності, 2) момент особливості, визначеності, в якому всезагальне залишається нескаламучено рівним собі, і 3) момент одиничності, як рефлексію-в-себе визначеностей загальності й особливості, негативну єдність із собою, яка є в-собі-і-для- себе-визначений і разом із тим тотожним із собою, або всезагальним.

О) Судження

§166. Судження є поняттям у його особливості, як розрізнення відношень своїх моментів, які покладені як для себе сущі й разом з тим тотожні із собою, а не один з одним.

α) Якісне судження

§172. Безпосереднім судженням є судження наявного буття, е суб'єктом, покладеним у деякій загальності як у своєму предикаті, який є деяким безпосереднім і, отже, чуттєвою якістю.

β) Рефлексивне судження

§174. Одиничне, покладене в судженні як одиничне (рефлексія в себе), володіє деяким предикатом, порівняно з яким суб'єкт у відношенні до себе разом із тим залишається деяким іншим. В існуванні суб'єкт уже більше не безпосередньо якісний, а перебуває у відношенні й у зв'язку з чимось іншим, з деяким зовнішнім світом.

γ) Судження необхідності

§177. Судження необхідності як тотожність змісту в його відмінностях:

1) з одного боку, містить у предикаті субстанцію або природу суб'єкта, конкретне всезагальне - рід; а з іншого боку - зважаючи на те, що це всезагальне містить у собі також і визначеність (як заперечення), воно містить у собі виняткову суттєву визначеність - вид; таке категоричне судження;

2) у зв'язку зі своєї субстанціальністю обидві сторони набувають форми самостійних дійсностей, тотожність яких є тільки внутрішньою тотожністю, й, отже, дійсність одного є разом із тим не його буттям, а буттям іншого; таке гіпотетичне судження;

3) коли у цьому озовнішненні поняття покладена одночасно внутрішня тотожність, то всезагальне є родом, який у своїх одиничних виявах, що виключають один одного, тотожний із собою; судження, яке має це всезагальне своїми двома сторонами (всезагальне як таке й всезагальне як коло відособлень, що виключають одне одне), судження, чиє або-або, а також "як те, так і це" є родом, - таке судження є диз'юнктивним судженням; всезагальність спочатку як рід, а тепер також як коло її видів визначена й покладена цим як тотальність...

γ) Судження поняття

§178. Судження поняття має своїм змістом поняття, тотальність у простій формі, загальне в його досконалій визначеності.

С) Умовивід

§181. Умовивід є єдністю поняття й судження; воно є поняттям як проста тотожність, у яку повернулися відмінності форм судження, і воно є судженням, оскільки воно разом з тим покладене в реальності, а саме у відмінності своїх визначень. Умовивід - це розумне й все розумне.

Примітка. Зазвичай зазначається, що умовивід є формою розумного, але як лише суб'єктивна форма без будь-якого зв'язку між цією формою й розумним змістом (наприклад, яким-небудь розумним основоположенням, вчинком, ідеєю тощо). Взагалі багато й часто говорять про розумне й апелюють до нього, не вказуючи, у чому полягає визначеність цього розумного, що воно становить, і найменше міркують при цьому про умовивід. Насправді фор мильний умовивід є розумним таким нерозумним чином, що воно геть зовсім непридатне для якого- небудь розумного змісту. Але оскільки зміст може бути розумним лише у зв'язку з тією визначеністю, завдяки якій мислення є розумом, то воно може бути розумним лише через форму, якою є умовивід. Але останнє є не що інше, як покладене (спочатку формально), реальне поняття... Тому умовивід є суттєвою основою всього істинного; і дефініція абсолютного зазначає тепер, що вона є умовиводом, або, виражаючи це визначення у вигляді речення, все є умовиводом. Все є поняттям, і його наявне буття є розмежуванням моментів, так що його всезагальна природа повідомляє собі зовнішню реальність за допомогою особливості, і завдяки цьому як негативна рефлексія-в-себе вона робить себе одиничним.

§193. Ця реалізація (Realisierung) поняття, в якій загальне є цією єдиною, що повернулася назад у себе тотальністю, чиї різні члени суть також ця тотальність, і яка через зняття опосередкування визначила себе як безпосередню єдність, - ця реалізація поняття е об'єктом.

Примітка..Але під об'єктом зазвичай розуміють не тільки деяке абстрактне суще, або існуючу річ, або дещо дійсне взагалі, а дещо конкретне, у собі завершене самостійне; ця повнота є тотальністю поняття.

Об'єкт, далі, є взагалі єдиним (ще не визначеним у собі) цілим, об'єктивним світом взагалі, Богом, абсолютним об'єктом. Але об'єкт має також розходження в собі, розпадається в собі на невизначене різноманіття (як об'єктивний світ), і кожне з цих одиничних (Vereinzelten) є також деяким об'єктом, деяким у собі конкретним, повне, самостійним наявним буттям...

В. ОБ'ЄКТ

§194. Об'єкт є безпосереднім буттям завдяки байдужості до розмежування, яке зняло себе в об'єкті; він, далі, є в собі тотальністю, й одночасно, оскільки ця тотожність є лише в-собі-сущою тотожністю моментів, вона байдужа до своїх безпосередніх моментів; він, таким чином, розпадається на різні існування, кожне з яких є тотальність. Об'єкт є тому абсолютною суперечністю між повною самостійністю й настільки ж несамостійністю різних існувань.

С) Телеологія

§204. Ціль є поняттям, що вступило за допомогою заперечення безпосередньої об'єктивності у вільне існування, є для-себе-сущим поняттям. Вона визначена як суб'єктивна ціль, оскільки це заперечення спочатку абстрактне, і тому поки що об'єктивність лише протистоїть йому. Але ця визначеність суб'єктивності є однобічною визначеністю стосовно тотальності поняття, а саме однобічною для самої цілі, оскільки кожна визначеність поклала себе в ній як зняту. Таким чином, і для цілі зважуваний нею об'єкт є лише ідеальною, незначною в собі реальністю. Як така суперечність її самототожності з покладеними в ній запереченням і протилежністю сама ціль є зняттям, діяльністю, що заперечує протилежність, так що з'ясовує її тотожність із собою. Це реалізація цілі - реалізація, в якій ціль, зробивши себе іншою щодо своєї суб'єктивності й об'єктивувавши себе, знімає розбіжності суб'єктивності й об'єктивності, з'єднується лише із собою й зберігає себе.

§206. Телеологічне відношення є умовиводом, у якому суб'єктивна ціль з'єднується із зовнішньою щодо неї об'єктивністю через деякий середній термін, який є єдністю обох; ця єдність є, з одного боку, доцільна діяльність, з іншого - об'єктивність, яка безпосередньо підкоряється цілі, засобові.

Додаток. Розвиток цілі в ідею проходить три щаблі: по-перше, щабель суб'єктивної цілі; по-друге, щабель цілі, що досягається, і, по- третє, щабель досягнутої цілі. Спочатку ми маємо суб'єктивну ціль, і вона як для себе суще поняття сама є тотальністю моментів поняття. Першим із цих моментів є тотожна із собою всезагальність. Другим моментом є відособлення цього всезагального, завдяки чому останнє набуває визначеного змісту. Оскільки цей визначений зміст зауважується діяльністю загального, то останнє за посередництва цього змісту повертається до себе й з'єднується (ZusammenschlieBen) із собою...

С. ІДЕЯ

§213. Ідея є істиною в собі й для себе, абсолютною єдністю поняття й об'єктивності. її ідеальний зміст є не що інше, як поняття в його визначеннях, її реальний зміст є лише розкриттям самого поняття у формі зовнішнього наявного буття, і, з'єднуючи цю форму (Gestalt) у своїй ідеальності, ідея утримує її під своєю владою, зберігає в такий спосіб себе в ній.

Ідею не слід розуміти як ідею про щось, точно так само як не слід розуміти поняття лише як визначене поняття. Абсолютне є всезагальною і єдиною ідеєю, яка в акті судження (als urteilend) відособлює себе в систему визначених ідей, які, однак, за своєю природою не можуть не повернутися в єдину ідею, у їхню істину. Відповідно до цього судження ідея спочатку (zu-nachst) є лише єдиною, загальною субстанцією, але у своїй розвинутій, справжній дійсності вона є суб'єктом і, таким чином, духом.

Додаток. Під істиною розуміють насамперед те, що я знаю, як дещо існує. Це, однак, істина лише стосовно свідомості, або формальна істина, це - чиста правильність. Істина ж у більш глибокому розумінні полягає, навпаки, в тому, що об'єктивність тотожна з поняттям.

§215 По суті ідея є процесом, тому що її тотожність є лише настільки абсолютною й вільною тотожністю поняття, наскільки вона є абсолютною негативністю і тому діалектичною. Ідея є процесом (derVer- lauf), у якому поняття як всезагальність, яка є одиничністю, визначає себе щодо об'єктивності й щодо протилежності цієї об'єктивності, і ця зовнішність, яка має поняття своєю субстанцією, завдяки своїй іманентній діалектиці повертає себе назад у суб'єктивність.

Додаток. Ідея як процес проходить у своєму розвитку три щаблі. Першою формою ідеї є життя, тобто ідея у формі безпосередності. Другою її формою є форма опосередкування чи розрізненості (Dif- ferenz), і це є ідея як пізнання, яке виступає в подвійному образі, в образі теоретичної ідеї й в образі практичної ідеї. Процес пізнання має своїм результатом відновлення збагаченого відмінностями єдності, і це дає третю форму - форму абсолютної ідеї; цей останній щабель логічного процесу виявляється разом з тим справді першим і лише за посередництва себе сущим щаблем.

С) Абсолютна ідея

§236. Ідея як єдність суб'єктивної й об'єктивної ідеї є поняттям ідеї, для якого ідея як така є предметом, об'єктом, який охоплює всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютною й повною істиною, ідеєю, що осмислює себе, і саме як така, що мислить себе як мисляча, логічна ідея.

§244. Ідея, суща для себе, розглянута з боку цієї своєї єдності з собою, є спогляданням у й ідея, що споглядає, є природою. Але як споглядання ідея покладена зовнішньою рефлексією в однобічному визначенні безпосередності або заперечення. Але абсолютна свобода ідеї полягає в тому, що вона не тільки переходить у життя й також не тільки в тому, що вона як кінцеве пізнання дозволяє життю світитися видимістю (scheinen) у собі, а в тому, що вона у своїй абсолютній істині наважується вільно вивести із себе момент своєї особливості або першого визначення й інобуття, безпосередню ідею як свою видимість (Widerschein), наважується із себе вільно відпустити себе як природа.

Прочитавши уривки із текстів Г. Гегеля, до кого ви себе змогли б віднести - до тих, хто нічого не зрозумів у них, чи до тих, хто виявився спроможним зрозуміти щось цікаве?

Поясніть, згідно з Г. Гегелем, діалектику щаблів буття: якість - кількість - міра.

Поясніть, згідно з Г. Гегелем, діалектику сутність - явище - дійсність.

Поясніть, згідно з Г. Гегелем, діалектику категорії "поняття": суб’єктивність - об’єктивність - ідея.

У Г. Гегеля думка управляє дійсністю на засадах принципу «дійсності логіки» - розтлумачте цю центральну тезу філософії Г. Гегеля про саморозвиток Світового Розуму (Абсолютного Духу).

У процесі власного імманентного розвитку Абсолютна ідея Г. Гегеля саморозкриває свій зміст у вигляді низки сходинок поступового руху від абстрактно-загального до конкретного (за алгоритмом тезис - антитезис - синтез). Поясніть.

Роз’ясніть зміст методу сходження від абстрактного до конкретного Г. Гегеля: яким чином із найабстрактнішого поняття "чисте буття" з’являється конкретне "абсолютне знання"?

5.4