Концепції еволюції

Ідея еволюції органічного світу як процесу видоутворення і розвитку живої природи виникла ще в давній Греції (Геракліт, 5 ст. до н.е.). Наукова обробка цілісного еволюційного вчення роз­почалася лише у XVIII ст.

Термін еволюція (лат. розгортання) усталився в природо­знавстві як поступовий і необоротний процес розвитку орга­нічного світу, внаслідок якого здійснюється перетворення одних видів рослин і тварин в якісно інші - досконаліші. До такого ро­зуміння причин видоутворення Чарльз Дарвін дійшов під впли­вом наукового здобутку свого діда Еразма. Захопившись його ідеями, Дарвін молодший відбуває в трилітню подорож по Оке­анії та Південній Америці, де проводить значну дослідницьку роботу з вивчення рослинного і тваринного світу.

Свої наукові спостереження й узагальнення Дарвін виклав у фундаментальних працях «Походження видів шляхом природно­го добору, або Збереження обраних рас у боротьбі за життя» (1859) та «Походження людини і статевий добір» (1871). У цих та інших працях Дарвін намагався довести, що в природі неминуче повинні існувати причини, які визначають процес видоутворення. Такими він вважав передовсім природний добір і боротьбу за існування, яким він надав статус «рушійних сил» еволюції.

Щоправда, терміни «природний добір» і «боротьба за існу­вання» Дарвін вважав метафоричними, оскільки внутрішні та зовнішні протиріччя, що виникають між популяціями у світі жи­вого, відбуваються в навколишньому природному середовищі, яке і є визначальним в успішності позитивних перетворень. За своїми світоглядними переконаннями він не був атеїстом, бо ніде не заяв­ляв, нібито живе утворилося з неживого.

Новий (еволюційний) науковий напрямок у природознавстві з захопленням був сприйнятий рядом учених в Європі, зокрема сучасниками Дарвіна англійськими біологами Уоллесом і Гекслі та німецьким зоологом Геккелем. їх наукові дослідження спря­мовувалися на удосконалення ідеї саморозвитку органічного світу, рушійною силою якого вони вважали саму природу. Це спричинило різку поляризацію думок серед природодослідників і загострило їх полемічну боротьбу. Вже 140 р. триває цей «двобій», до якого долучилися богослови-науковці, філософи, соціологи та інші, однак перемоги не здобув ніхто.

Дарвінізм не втримався довго у своєму первісному вигляді, але, безумовно, спричинився до поглиблення й розвитку природничих наук, а сама ідея еволюції мала вплив на інші галузі науки. Різні ас­пекти цієї теорії стали предметом непереборних суперечностей в се­редовищі самих вчених-еволюціоністів, зокрема щодо проблеми, як виникло життя і як властиво протікала еволюція. Особливо загост­рилися розбіжності в таборі послідовників Дарвіна протягом ос­танніх десятиріч 20 ст. Відомий еволюціоніст Хітчінг навіть критич­но висловився щодо сучасного дарвінізму як всеосяжного принци­пу біології, протиріччя якого «можуть обернутися одним із тих істо­ричних випадків у науці, коли яка-небудь загальновизнана теорія несподівано провалюється під тягарем суперечливих доказів...» Він заявив також, що сучасна теорія еволюції «...настільки неслушна, що заслуговує, щоби її розглядати як діло віри».

Протягом 20 ст. почали з’являтися нові еволюційні теорії, на­приклад, «переривчастої рівноваги», за якою перетворення видів у нові якості відбувається внаслідок «еволюційних стрибків», що раптово виникають у процесі поступового розвитку. Широко відо­ма й теорія «емерджентної (лат. появної) еволюції», в якій поява нових якостей в розвитку видів органічного світу зумовлена втру­чанням ідеальних сил - Бога-Творця.

Наприкінці XX ст. дарвінізм як концепція безперервного по­ступового розвитку зазнав краху, але, на жаль, полишив за собою моральну шкоду для декількох поколінь людей, що вивчали цей предмет і спокусилися його зовнішньою привабливістю. Однак все ще не тільки в навчальних закладах, але й у засобах масової інфор­мації виклад дарвінівської еволюції подається не у вигляді гіпоте­зи чи теорії, які можна обговорювати чи заперечувати, а як ре­альність, як довершений факт. Ми ще й зараз можемо почути три­віальну фразу на кшталт: «Мільйони років тому, коли життя само- зародилося на дні теплих морів...» і сприйняти її за істину.

Все ще залишаються без відповідей і найголовніші питання біо­логії. Так, зокрема, невідомо, де зберігається і як реалізовується «ар­хітектурний план» побудови організму як цілого та його окремих систем. Невідомим є принцип роботи «координаційного центру» клітини, який керує її спеціалізацією, тобто визначає - бути їй ге­моглобіном чи кератином тощо. «Перебирання» усіх можливих ва­ріантів, скажімо, «тексту спадковості» вимагає як надзвичайно ве­ликої кількості частинок (яка значно перевищує їхнє число в усьому спостережуваному Всесвіті), так і фантастично великих проміжків часу. Однак «блочно-ієрархічне удосконалення» генетичного тек­сту не розв’язує проблеми, як би цього не бажали деякі дослідники. Бо як «сліпо-глухо-німа» природа не може створити красу, так вона не може творити й кодувати в молекулах ДНК дивовижно складну інформацію, завдяки самореалізації якої можливе як життя певного організму, так і його відтворення в наступних поколіннях.

У 1996 р. 53 провідних учених США (серед них 24 лауреати Нобелівської премії з біології, хімії й фізики) опублікували книгу «Ми віруємо», в якій виразно проголосили свою віру в Творця світу. На підставі сучасних наукових даних вони підкреслили, що виявлена упорядкованість та узгодженість в будові людини і Все­світу приводить вченого до віри в Творця. Автори цілковито роз­вінчали теорію Дарвіна про походження людини від спільного з мавпою предка за відсутністю «перехідних форм».

Тож логічним є те, що в сучасному підручнику «Загальна біо­логія» для X-XI класів М.Є.Кучеренка та ін. (К., Генеза, 2000) прямо зазначено, що «питання про суть життя не вирішене і донині», що «багато видатних вчених-біологів були глибоко віруючими» (в т.ч. Ч.Дарвін та !.Павлов); що «довести правильність абіогенезу (тобто виявити можливість зародження живого з неживого, де проміжною ланкою мали б бути структури типу «коацерватів Опаріна») не вда­лося». Вказано на безсилля палеонтології, тобто визнано відсутність «чорновиків еволюції», які засвідчили б існування в минулому «по­бічних», «непридатних до виживання» форм життя, що мали б з’яв­лятися внаслідок «випадкових мутацій». До речі, і вчення Дарвіна тут названо вже не теорією, а всього лише гіпотезою!

В сучасній теології відновилася ідея творіння і розвитку - ево­люційного креаціонізму, започаткована ще св. Августином (5 ст.), а відтак відкинута Церквою в зв’язку з домінуючою в Середньовіччі догмою: «те, що створене, не могло змінюватися», оскільки «змінюваність тотожна існуванню». Св. Августин дуже вдало об- 'рунтував положення про те, що Всесвіт був створений не в ста­тичному стані, а в динамічному становленні, тобто послідовно і поетапно. Такий принцип творіння відповідає біблійному шес- тиденню, в якому етапи («дні») творіння суміщаються зі стрілою часу еволюції Всесвіту і життя на Землі. Доктрина еволюційного креаціонізму успішно розвинута Тейяром де Шарденом (20 ст.) - відомим французьким вченим і теологом, за яким світ є еволюц­ійним процесом, що визначається невпинною мінливістю та кількісним зростанням живих істот, які, досягнувши певного «по­рогу», здатні утворити «нову якість». Він вважає, що біологічна еволюція є продовженням фізичної та предтечею еволюції душі, а також, що людина є вершиною еволюційного творіння. Тут слід зауважити, що Тейяризм як світогляд позитивно сприймається рядом сучасних теологів і вчених-природознавців Заходу, зокре­ма К. Монтенатом, П. Роксом (Франція), М. Геллером, Й. Жиц- інським (Польща) та ін., які намагаються об'рунтувати христи­янське віровчення в дусі еволюційного креаціонізму.

4.2.3.