Проблема визначення свідомості

Свідомість — одне із центральних понять історії філософії. Протя­гом усього періоду дослідження сутності свідомості були значні труд­нощі з її визначенням. Це пов’язане з тим, що про саму свідомість ми можемо судити лише за рядом непрямих ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.

У первісному суспільстві, коли не було чіткого розмежування між людиною і природою, стиралася грань між різним началами людини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідо­мості одержав назву синкретичносте, яка пов’язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок си­туацій. У релігієзнавстві така форма свідомості одержала назву фети­шизм. Людина, згідно фетишистських уявлень, не може мислити пред­мет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон) речі є укладеною в самій речі. Мислення ж може здійснювати пізнання тіль­ки за допомогою того, що є причетним до нього (у даному випадку че­рез душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скованою. Людина могла мислити про речі тільки в присутності самої речі. Справжньою революцією в первісній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній тип первісної свідомості характери­зується тим, що душа (демон) речі виділяється із самої речі, отже, лю­дина тепер могла мислити річ навіть у її відсутності, тому що та части­на речі, що причетна до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов’язаний з найважливішою зміною самої свідо­мості, з появою теоретичного мислення.

Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Сході (переважно в Древній Індії) пов’язаний з існуванням особливого проце­су сомопізнання, який отримав назву медитація, відповідно до якого людина зосереджується на своїх образах та певних ідеях, відволікаю­чись від усіх інших думок. З точки зору древніх індусів цей спосіб са­мовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті.

У Древній Греції тривалий час свідомосте розкривалася як в’язка і аморфна сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокремила себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного) способу мис­лення. В давньогрецькому суспільстві вся система мислення була побу­дована на незримому переході від релігійно-міфологічного мислення до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Древній Греції відбувався процес онтологіч­ного перетворення свідомості людини, у якому послідовно розкривала­ся сутність різних структур свідомості, то здійснювалося становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей процес проходив у рамках фор­мування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в са­мому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох натурфілософських школах у Древній Греції душа розглядалася як матеріальна першооснова (повітря — в Анаксімена, рух найтонших атомів — у Демокріта і т.ін.).

Софісти жили в епоху, коли найбільшими цінностями були знання і мудрість Вони, намагаючись розібратися у властивостях і здатностях людини, дійшли до розуміння того, що збагнення істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури свідомості, яка мала б однозначне відношення до пізнання істини. Але якщо істини немає ні в розумі, ні в чуттєвості, але є одні лише думки про істину, то єдиним критерієм істини може бути тільки сама людина з усіма її властивостями. Найбільш значимий висновок із софізму зробив Сократ, який показав своєрідність актів свідомості і виділив її особливу структуру, що надалі стала йменуватися розсудком. Він встановив, що єдиною цінністю в людині є її душа.

Античний лікар і вчений Гален, спираючись на досягнення медици­ни й науки того часу, зумів побудувати систему медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здатність до розумових і вольових актів від інших проявів психіки.

Іншими словами, античні філософи і вчені не тільки розмежували різні області знання (тобто сприяли становленню наук), але й зуміли виявити складний характер психіки і свідомості людини.

У цілому розум в античності розкривався як синонім універсальної закономірності світу (логос), розсудок — як особлива зона оперування поняттями, чуттєвість — як джерело мнимого (недійсного, неістинного) знання про навколишній світ (як той інструмент свідомості, які робить думки про світ). Психіка виявилася як особлива область буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяльності: свідомості, розуму, розсудку або органів почуття. Психіка переважно асоціювалася з діяль­ністю людської душі, яку хоча й намагалися визначити, але лише за до­помогою функцій самої свідомості (наприклад, Аристотель розрізняв вегетативний, почуттєвий і інтелектуальний види душі). Однак у ціло­му її прояви носили загадковий характер.

У середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (бог), що існувало до природи і створило її з нічого (така концепція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак, незва­жаючи на крайню і радикальну зміну уявлень про свідомість, які не ма­ли нічого спільного ні з філософією, ні з наукою, філософи цього пері­оду внесли істотну корекцію в розуміння душі.

У Новий час французький мислитель Р. Декарт запропонував роз­глядати свідомість з погляду її основного механізму — самопізнання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атрибутом дов­жиною), інша — свідомість, основною властивістю якої є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.

На противагу Декарту, що суворо розмітив всю сферу розумної сві­домості, німецький філософ і математик Ляйбніц висунув ідею про не­свідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIII ст.) французь­кі матеріалісти (наприклад, Ламетрі), спираючись на заново відкриту науку психологію (науку про людську психіку), обгрунтували і розвили положення про свідомість як особливу функцію мозку.

Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідо­мість розробили представники німецького класичного ідеалізму. І. Кант, прагнучи розв’язати загадки породження нового знання в кожній з трьох фундаментальних наук: математиці, теоретичному природознавстві і ме­тафізиці, — розвиває вчення про три відповідні до цих наук зони людсь­кого пізнання: чуттєвості, розсудку і розуму. У кожній з цих зон він роз­різняє дві області апріорного і досвідченого знання.

Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, затверджував, що потрібно говорити не про єдність свідо­мості, а про її історичність. Він вважав, що внутрішня свідомість люди­ни (суб’єктивний дух) у процесі свого розвитку протягом життя пови­нна проходити той же шлях, що проходило людство протягом своєї історії (об’єктивний дух), тому свідомість особистості визначається іс­торичними формами суспільного життя. Гегель «намалював» гранично можливу картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.

Після Канта, що розробив граничну можливу ієрархію структур сві­домості, і Гегеля, що розкрив гранично можливий спосіб еволюції сві­домості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї риски, за який класичне уявлення про свідомість було вичерпано. Подальше звертання до класичної філософії для рішення проблем свідомості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за який, з одного бо­ку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох протилежних на­прямків: неокантіанства і неогегельянства, а з іншого — виявився не­можливим розвиток уявлень про свідомість у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті.

Діалектичний матеріалізм і наука в XIX — XX ст. розглядали свідо­мість як функцію мозку, відображення об’єктивного світу, необхідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відображаючи об’єктивний світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.

Одна із центральних концепцій свідомості, що проходить через всю історію європейського мислення, пов’язана з її етимологією. Латинська назва свідомість переводиться як спільне знання. Тому концепція ото­тожнення свідомості зі знанням одержала значний розвиток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, — знання).

Однак є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. На­приклад, І.Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб’єкт, який знаходиться у свідомості, в принципі неможливо (тому що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).

Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обгрунтованим досліджу­вати сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з’ясувалося, що такий підхід неправомочний. Американський прагматик У. Джеймс засумнівався в реальній наявності сущого, яке іменується свідомість. Наприкінці XIX ст. біолог Т. Гекслі висловив припущення, що створити наукову теорію про свідомість у принципі неможливо. Не погоджувалися з такою пози­цією інші психологи і філософи кінця XIX в. (В. Вундт, Ф. Брентано, К. Штумпф, В. Дільтей та ін.), які вважали, що наукові дослідження можуть бути пов’язані тільки з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважаючи на те, що сама свідомість дана в переживанні суб’єктивним образом. Представники неопозитиві­зму (Л. Вітгенштейн, Д. Остін та ін.) говорили про проблематичність вираження сутності свідомості в поняттях. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр затверджував, що свідомість — це феномен «ніщо», про специфіку яко­го не можна сказати нічого конкретного.

Наприкінці XIX — початку XX ст. феноменологі (Ф.Брентано, Е.Гуссерль, Ж.-П. Сартр) запропонували принципово новий підхід до розуміння сутності свідомості — інтенціональний. Відповідно до їх уявлень, інтенціональність — основна властивість свідомості, що поля­гає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивістю володі­ють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлення, емоції, бажання і т.ін.

У цілому в XX ст. склалася ситуація, коли практичне вивчення свідомості проводилося дуже інтенсивно, тоді як філософське і на­укове дослідження опинилося позбавленим будь-яких істотних під­став. Вивчення свідомості у XX ст. проводилося або за допомогою аналізу умов її існування, або шляхом конкретизації її якостей у за­гальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональ- ності.

Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб’єктивні переживання подій зовнішнього світу і життя самого індивіда, а також відповідальність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності людини і розкрита як універсальна здатність лю­дини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання, за­безпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почуттєвих (відчуття, сприйняття, подання), розумових (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т. ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам’яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін. Особливу групу станів свідомості утворюють процеси переживання і віри: сумнів, переконан­ня, радість, пригніченість, бажання і т. ін. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія — свідомість, орієнто­вана на зовнішній навколишній до людини світ, і інтроверсія — свідо­мість, орієнтована на внутрішній світ людини. До різновидів останньо­го можна віднести самосвідомість, саморефлексію, самооцінку і т. ін. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до кла­сифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологі­чний (пов’язаний з інтенціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколишній світ).

4.