Свідомість як реальність

Свідомість — найскладніший і найтонший предмет дослідження, що з успіхом розв'язує таємниці світу й одночасно залишається його основною загадкою. І все ж таки таємничість і нез'ясовність свідомості відносна.

Свідомість — вища інтегруюча форма психіки. Її специфіку найкраще можна зрозуміти завдяки порівнянню психіки тварин і людей.

У психіці людини та тварини існує багато загального. У них, наприклад, загальною є фізіологічна основа - діяльність центральної нервової системи, здійснюваної у формі безумовних й умовних рефлексів, що складають першу сигнальну систему. Однак сутність людської психіки складає не те, що її зближує, а саме те, що її відрізняє від психіки тварин. Відмінності ці такі:

> Свідомість людини має суспільний характер, вона можлива тільки в суспільстві й на його основі. Поза суспільством людина не може сформувати свою людську сутність, свою свідомість.

> Свідомість невіддільна від абстрактного мислення й мови. Ні того, ні іншого у тварин немає.

> Свідомості людини властиве цілевизначення. У тварин цілевизначення замінене рефлексами, тобто вродженими реакціями на вплив зовнішнього й внутрішнього середовища.

> Людська свідомість має стійке предметне відношення до дійсності. Для тварини ж предмет «цікавий» тільки доти, поки він задовольняє якісь її біологічні потреби. Після цього він для неї «зникає».

> Свідомість - це завжди й самосвідомість, тобто цілісна оцінка людиною самої себе, своїх фізичних і розумових можливостей, свого місця в житті. Самовизначається людина через зовнішнє середовище, насамперед через відношення до інших людей.

> На противагу пристосовницько-споживній визначеності психіки тварин свідомість людини варто кваліфікувати як конструктивно-творче відображення дійсності. Для людської свідомості ця якість є визначальною.

Термін «відображення», який ще до недавніх пір вживався у філософії, у тому числі й вітчизняній, не дуже підходить для вираження творчого характеру людської свідомості.

Джерела свідомості. Це питання було й залишається предметом аналізу філософів і натуралістів. Склалися різні стратегії його дослідження: реалістична, об'єктивно-ідеалістична, вульгарно-матеріалістична,

феноменологічна тощо.

Філософсько-реалістичний напрям виділяє джерела свідомості, що зумовлюють зміст свідомості.

1. Зовнішній предметний і духовний світ. Природні, соціальні й духовні явища відбиваються у свідомості у вигляді конкретно-почуттєвих і понятійних образів. У самих цих образах, якщо вони, наприклад, відбивають якесь природне утворення або якусь історичну подію, немає самих тих предметів навіть у зменшеному вигляді, немає нічого речовинно-субстратного від тих предметів; однак у свідомості існують їхні відображення, копії (або символи), що несуть у собі інформацію про їхню зовнішню сторону або сутність. Така інформація є результатом взаємодії людини з наявною ситуацією, що забезпечує її постійний безпосередній контакт з нею.

2. Соціокультурне середовище, загальні поняття, етичні й естетичні установки, соціальні ідеали, правові норми, накопичені суспільством знання, форми пізнавальної діяльності. Частина норм і заборон соціокультурного характеру транслюється в індивідуальну свідомість й стає (в якості «Над-Я») частиною змісту цієї свідомості.

3. Увесь духовний світ індивіда, його власний унікальний досвід життя і переживань. У відсутності безпосередніх зовнішніх впливів людина здатна переосмислювати своє минуле, конструювати своє майбутнє тощо, різні люди по-різному реагують на музику, живопис і т. д., продукуючи специфічні переживання й образи. Відтак у динаміку відбивного процесу втягується духовна реальність самої людини.

4. Мозок як макроструктурна природна система, що складається з безлічі нейронів, їхніх зв'язків й забезпечує на клітинному рівні організації матерії здійснення загальних функцій свідомості. Не тільки умовнорефлекторна діяльність мозку, а і його біохімічна організація впливають на свідомість, її стан. Філософський реалізм стверджує: відношення мозку і змісту свідомості — це не відношення причини і наслідку, а відношення органу, матеріального субстрату і його функції.

5. Космічне інформаційно-сенсове поле, одною з ланок якої є свідомість індивіда. Нині значна кількість досліджень знаходить підтвердження гіпотези про хвильову квантово-механічну природу мозку. Дослідники доходять висновків: «Мозок становить космічну систему, що бере для своєї роботи енергію безпосередньо з Всесвіту, причому шкіра використовується як механізм захоплення цієї енергії»; «мозок зв'язаний з біосферою планети і, отже, з усім Всесвітом двома каналами зв'язку — енергетичним та інформаційним» (О. Дубров, В. Пушкін).

Усі виділені джерела свідомості є взаємозалежними. Крім того, свідомість має такі властивості: ідеальність, інтенційність, ідеаторність.

Ідеальність. У сучасній вітчизняній літературі існують два трактування ідеального: об'єктивістське та суб'єктивістське. Останнє визнає за ідеальне швидкоминущі психічні стани окремої особистості, які є достатньо індивідуальними й не мають загального значення для інших людей. Ідеальне є винятково суб'єктивною реальністю й існує тільки в голові суспільного індивіда, не виходячи за її межі, хоча ця якість і пов'язана зі впливами зовнішнього світу, з активною діяльністю людини й зумовлена органічною включеністю індивіда у функціонування суспільної системи.

Об'єктивістське трактування вважає, що ідеальне - це загальні й необхідні форми знання і пізнання людиною дійсності, що існує незалежно від неї.

Ідеальність - об'єктивна, самостійна, необхідна. Свідомість - універсальна, безтілесна, невловима для матеріальних засобів виявлення; до того ж це - абсолютна сила впливу на людей та речі, безперечна і безсумнівна реальність.

Ззовні, як культура, ідеальність має матеріальну оболонку, тому що об'єктується у книгах, статуях, храмах, у знаряддях праці тощо. Усі ці предмети за своїм існуванням - речовинні, матеріальні, але за своєю сутністю та походженням - ідеальні, тому що в них втілене колективне мислення людей, загальний дух людства.

Ідеальність - атрибут свідомості. Свідомість починається тільки там й тоді, де і коли людина змушена об'єктувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, дивитися на себе очима інших людей, порівнювати свою поведінку із загальновизнаними нормами, «ідеальними за своєю суттю». Забрати у людської свідомості ідеальність неможливо, інакше вона буде зведена до психіки тварин.

Отже, ідеальне - це гносеологічні образи (образи майбутніх предметів або ситуацій, програм, моделей) і вищі цінності буття людини (добро, правда, справедливість, краса тощо), що підлягають реалізації в діяльності людини. Ідеальні феномени залежно від рівня свідомості можуть бути поділені на два типи: індивідуальне ідеальне і суспільне ідеальне.

Ідеальне може бути гносеологічним і аксіологічним (ціннісним). Наприклад, ідеали, теорії, гіпотези й, з іншого боку, ідеали добра, справедливості, прекрасного. В історико-філософській літературі нерідко зустрічається градація ідеальних явищ на теоретичні та практичні.

Інтенційність (з лат. «інтенція» означає «прагнення») - це первинна сенсоутворююча спрямованість свідомості до світу, сенсоформуюче відношення свідомості до предмета, предметне тлумачення відчуттів.

Уперше термін «інтенційність» (спрямованість на предмет) вжив німецький філософ Е. Гуссерль.

Свідомість у своїй інтенційності складається з різних актів свідомості - сприйняття, спогаду, фантазування тощо. Вона в акті інтенції наповнює змістом насамперед мовну предметність - саму мову як символічну форму.

Інтенційна функція, відтак, сенсоутворююча, увесь потік свідомості та окремі її елементи (феномени) здатні до самовиявлення, саморозкриття у часі.

Інтенційність означає, що самосвідомість розпадається на те, що в ній, і на те, як в ній. Те, на що розпадається свідомість, є предметом, те, як вона розпадається, є формою. Ця предметність («що») становить обрій світу для свідомості. Форма ж свідомості означає її буття. Наша свідомість має, принаймні, три форми: життєвий досвід, оцінку, зміст.

У свідомості виникають уявні об'єкти: відносини, числа, ідеальні сутності й усе, що може бути з них побудоване. У сфері свідомості утворюється інтелектуальна частина світу, яка має власні закони. Тут інтенційність стикається з ідеальністю. Вона надає зміст феноменам (явищам свідомості) і навіть речам. Можна виділити два типи інтенції людської свідомості: 1) первинну, що спрямована на світ, явища; 2) вторинну, що спрямована на світ духовний, божественний.

Одна інтенція невіддільна від іншої, хоча основною є вторинна, оскільки дозволяє людині реалізувати своє фундаментальне онтологічне переконання: реально існує світ речей навколо мене і реальним є буття надособистісного, імперсонального духовного світу. У той же час первинна інтенція підтримує тільки суб'єктивну сторону справи - умонастрій «Я сам». Однак вона є необхідною, тому що пізнання вищого світу йде шляхом самопізнання людини.

Ідеаторність - це здатність свідомості діяти і відтворювати ідеї. Термін був уведений у філософію К. Мегрелідзе. Ідеаторність необхідна для чіткого розрізняння свідомості людини від психіки тварини.

Насамперед свідомість виробляє усвідомлений план поведінки людини у світі та суспільстві.

Ідеаторні відносини між індивідами можуть виникнути у співтоваристві, але за умови певної індивідуалізації суб'єкта від даної групи. З одного боку, людина - істота соціальна, а з іншого, вона є неповторною, незамінною, незалежною від соціуму. Тільки за цих умов виникає можливість ідеації (творчості ідей).

Тварина ж не має уявного, ідеаторного змісту у своєму мозку.

Коли виникають зародки внутрішнього світу ідей, тоді починається життя свідомості в справжньому смислі цього слова. Людина має образи речей у своїй свідомості навіть тоді, коли ці речі не надані почуттєво. Такі образи й складають ідеаторний зміст свідомості. На підставі ідеації вперше стає можливим вироблення елементів мови. Володіння ж словом створює умови для різних розумових операцій.

Людська свідомість вільна відтворювати різні образи та уявлення й не обмежена чуттєвістю певного моменту. У своїй уяві вона вільно рухається за векторами простору й часу. Світова лінія доступна людині не тільки «тут і тепер», а й «там і тоді». Поведінка людини визначається не тільки певною сенсорною ситуацією, а й мислимою, уявною, тобто тою, котру можна уявити. Сам вільний ідеаторний зміст свідомості й відрізняє її від психіки тварин.

Без ідеаторності, яка розуміється як відтворення ідей, не відбувалося б росту та збагачення свідомості.

2.