Міфолопчна свідомість.

Міф народжується на стадії панування архаїчної свідомості, але не зникає зі сцени історії з появою витончених рефлексивних про­цедур, тому що антропоморфне бачення реальності постійно відтворюється в культурі, апелюючи до масової свідомості.

Традиційні міфи про пращурів і міфічних героїв найлегше співвідносяться з міфами сучасними. З послабленням сакрального компонента ці два типові елементи міфологічного знання відіграють істотну роль у формуванні образу минулого (минулого певної нації та її історичних діячів). Прикладів цього досить багато в сучасній історіографії: наприклад, міфологічний мотив «першопредка» чітко прозирає в етнічній і національній історії. Так само ознаки міфо­логічної героїзації наочно виявляються в описах діянь «великих» історичних особистостей. Із міфологічного знання виводяться стійкі архетипи історичного процесу (руху та часу): архетипи шляху, дере­ва, річки, кола. Нагадаємо також про неоміфологізм у мистецтві XX ст., який надав міфові надцінної культової ваги.

Створення міфів було першим кроком людини до творчості та пізнання самої себе. Поступово з окремих оповідей складалися цикли про долі героїв і богів, що їм допомагали. Усі ці легенди, міфи і пісні, які виконували мандрівні співці, з часом поєднувалися

у великі епічні поеми, такі як, наприклад, «Іліада» й «Одісея» Гоме­ра, «Теогонія» та «Труди і дні» Гесіода й безліч інших, що не дотри- вали до нашого часу. Безмежна спрага пізнання цього світу переси­лювала страх перед невідомою небезпекою. Пригоди Одісея, похід аргонавтів за золотим руном — це відбиті в поетичній формі все ті ж прагнення людини довідатися якнайбільше про землю, на якій во­на живе. У своїх пошуках захисту від страшних стихійних сил давні народи пройшли через віру в одухотвореність неживої природи (каміння, дерева, металу). У віруваннях і міфах можна помітити й сліди анімізму та найпримітивнішого марновірства первісної епохи.

Давньогрецькі міфи частково містять оповідання про діяння бо­жеств, частково ж присвячені описам подвигів і пригод героїв — людей, обдарованих надприродною міццю, силою, спритністю та сміливістю, які вважалися нащадками різних богів і богинь. Ці давні перекази та легенди, що були досить поширені серед народів серед­земноморського світу, було запозичено римлянами. У Новий час вони одержали загальну назву давньогрецької міфології.

Поступово окремі цикли міфічних переказів злилися в систему своєрідного релігійного світогляду, заснованого на обожнюванні незрозумілих явищ природи та шануванні предків, особливо вождів племен, шо скрізь виявлялися «богорівними героями».

Подібно до легенд і оповідей старожитності, давньогрецькі міфи згодом були доповнені переказами про реальні історичні події, на ґрунті яких виникли фабули епічних поем («Іліади», «Одісеї», «Тео­гонії», «Аргонавтики» тощо), своєрідно відбиваючи явища того при­родного й суспільного середовища, у якому вони створювалися.

Згодом, відповідно до розвитку суспільних відносин — виник­нення племінних об’єднань — створюються різні пісні та гімни: хліборобські, приміром жниварські й обжинкові, бойові гімни воїнів — пеани, які співали перед битвою, весільні гімни — гіменеї, поховальні голосіння — орени. Водночас створювалися оповіді про богів і богинь, про їхнє втручання в справи окремих людей і пле­мен. Реальні історичні факти прикрашалися легендарними подро­бицями. Виникаючи в одному племені й у певний час, ці легенди та оповіді мандрували серед ближчих і віддалених народів і по­колінь. Найінтенсивніше процес виникнення цих переказів і легенд відбувався на рубежі II і І тисячоліть до н.е., коли найдавніше на­селення Егейського басейну було частково потіснене, а частково знищене хвилею нових поселенців, що прийшли в Грецію із

сусідніх земель. Творцями й поширювачами легенд та переказів бу­ли мандрівні співці — аеди. Подорожуючи з одного поселення до іншого, аеди розміреними голосами декламували, акомпануючи собі на кіфарі, пісні та гімни на честь богів і героїв чи то міфічних предків племені.

Найбільшу популярність здобув цикл пісень про війну об’єднаних грецьких вождів проти Трої. Головною складовою цього циклу були по­еми «Іліада» й «Одісея», автором яких греки вважали сліпого співця Гомера. Перша поема містила опис десятого року війни проти Трої — сварку Агамемнона з вождем Ахілом і її наслідки. Друга — оповідала про пригоди Одісея в далеких, маловідомих для греків країнах Заходу та про його щасливе повернення на рідний острів !таку.

Кілька поколінь поеми Гомера передавалися усно. Лише в VI ст. до н.е. вони були записані в Афінах і перетворилися на літературні твори. їх вивчали в усіх школах Греції, пізніше — в школах елліністичних держав, утворених греко-македонськими колоністами в країнах Східного Середземномор’я, і, нарешті, в навчальних за­кладах, що існували в Римській імперії.

З інших здобутків давньогрецької літератури, в яких виклада­ються різні міфічні перекази, варто вказати поему «Теогонія», ство­рену беотійським уродженцем Гесіодом у VIII ст. до н.е.

Гесіод (народився, ймовірно, близько 700 р. до н. е.) — перший грецький поет. За його власними словами, Гесіод походив з містеч­ка Аскра біля підніжжя гори Гелікон (Беотія), куди його батько пе­ребрався з Кіми (Боліда, Мала Азія). Під ім’ям Гесіода збереглися три написані гекзаметром невеликі поеми іонійським діалектом. Як говорить у пролозі «Теогонії» сам Гесіод, на творчість його надих­нули Музи, які з’явилися йому, коли він пас овець, і повеліли го­ворити від їхнього імені.

У «Трудах і днях» автор наполегливо радить присвятити життя чесній праці, дає практичні поради щодо землеробства й морепла­вання, є там також моральні настанови й міфи. «Теогонія» (тобто «Родовід богів») — відважна спроба систематизації різних міфів про походження богів і їхніх нащадків. У найдавнішого систематизато­ра грецької міфології Гесіода (він спробував об’єднати в послідовну систему міфи про початок світу, про походження героїв і богів — усього їх перераховано близько 300) є й перелік дев’яти Муз — покровительок різних видів мистецького слова, які походять від шлюбу великого Зевса з богинею пам’яті Мнемозиною («Теогонія», 75 слл.).

У «Трудах і днях» — після власне родоводу богів — змальовано зворотний бік блискучого гомерівського суспільства: виснажлива праця селян і їхні сподівання на правосуддя та справедливість. Щоб життя можна було вважати вдалим, людина повинна трудитися. Праця й турботи — така доля людини відтоді, як Зевс створив Пан­дору. Людська натура псується з дня на день, від часів Золотого віку й до жорстокого нинішнього — Залізного. Ця частина поеми завер­шується закликом дотримуватися справедливості й кількома прак­тичними порадами щодо гідного людини способу життя. Потім на­ведено рекомендації щодо землеробства, деякі вказівки щодо море­плавання та кращої пори для нього, а також поради тим, хто всту­пає в шлюб. Поема завершується переліком сприятливих і неспри­ятливих днів і ще одним закликом до чесної праці.

Багато міфічних епізодів згадує у своєму творі й «батько історії» Геродот (близько 484—425 р. до н. е.). Переважна більшість трагедій афінських драматургів V ст. до н. е. — Есхіла, Софокла, Еврипіда — є художньою обробкою міфічних оповідей про богів і героїв. Міфічні перекази викладали в своїх творах також давньогрецькі ліричні поети. Ряд давньогрецьких міфічних сказань міститься в працях грецьких і римських авторів, що жили в епоху Римської імперії. Про них згадує географ Страбон (65 р. до н. е. — 25 р. до н. е.) у своїй капітальній праці «Географія». Про взяття й руйнування ахейцями Трої докладно писав римський поет Вергілій у поемі «Енеїда». Багато міфічних епізодів виклав Овідій у своїх поемах «Метаморфози» та «Героїні». Окремі цикли давньогрецьких міфів докладно подано в «Описі Елла­ди» грецького письменника Павсанія (II ст. до н. е.).

Для людини традиційної культури міф є єдино вірне одкровен­ня дійсності, а рівень міфотворення як продукування синкретично­го знання про дійсність, що впорядковується в структурних одини­цях міфу, відтворює первісний спосіб світосприйняття людиною свого місця в навколишній «природній» реальності.

Міфічна свідомість тісно пов’язана зі свідомістю історичною. У свідомості членів архаїчних суспільств взагалі був відсутній поділ на «світ природи» та «світ історії». Міф був покликаний передавати аб­солютну істину про священну історію, виступав своєрідною пара­дигмою її розуміння. Він містив модель історичного процесу «від витоків часів», давав певний алгоритм і саме тому був взірцем для людської поведінки в теперішньому та в майбутньому.

Дослідники особливостей міфологічної свідомості звертають увагу на своєрідність міфологічної історії, яка сприймалась не як цікава й повчальна розповідь про давноминулі часи, що водночас дещо прояснює для сучасників, а як «справжнє життя, зі всіма йо­го страхами, надіями, очікуваннями, зі всією його реальною по­всякденністю і суто особистою зацікавленістю» [1, 399]. Інша особ­ливість «міфологічної історії» полягала в її функціоналізмі — це не є історія як внутрішньо пов’язана й послідовна розповідь від мину­лого до майбутнього про те, «як воно було насправді», а при­нагідний переказ певного випадку, який цілком природно дозволяє довільний відбір матеріалу, фантастичну некритичність змісту і контекстуальні версії однієї події.

Міфологічний час був неподільний, злютований з природним. Він не мав характеристик плинності, був статичний і дискретний. Події та явища не мислились в часовому континуумі. В апоріях Зе­нона фіксується проблематичність сприйняття руху як переміщен­ня поза просторово-часовими структурами. Античному історизму властиве споглядання дійсності, а не поділ її на взаємопов’язані елементи. В історичній свідомості античності історичний час (тоб­то час, в якому події виступають у спадковому взаємозв’язку одна з одною) підлягав різкому скороченню. Час в структурі архаїчних уявлень не рухається, будь-які зміни зводяться до одноразових актів творення. Події далекого минулого та теперішнього фіксува­лися свідомістю давнього грека як такі, що лежать в одній просто­рово-часовій площині. Вільна від необхідності локалізувати події в часі, міфологічна свідомість була здатна створити й безмежну рет­роспективу в глибину віків, в минуле, і разом з тим дивовижним чином наближати «сиву давнину» до сьогодення.

Від моменту «осьового часу» (II — VIII до н. е., за визначенням Карла Ясперса) руйнується архаїчна пов’язаність людини та світу. Опинившись в ситуаціях, що випадають із традиційних стереотипів поведінки, позбавлена підтримки родового колективу, людина, за словами К. Ясперса, «усвідомлює своє буття загалом, саму себе та свої межі. Перед нею відкривається все жахіття світу та власна без­порадність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення та спасіння» [2, 33].

Відмінність між міфом і філософією є не просто відмінність форми (чуттєво-емоційної й образної, абстрактно-логічної й по­нятійно-категоріальної), це також відмінність історичного ґрунту (докласове суспільство, класовий поліс), способу трансляції (пере­кази, знання), виконуваних соціальних функцій (ритуальна легіти­мація соціальних інститутів і поведінкових стереотипів, кон- венціоналізація морально-правових норм полісного життя), методу (переживання, рефлексія), а головне — відмінність предмету (одномірно-тілесний, конечний, роздвоєний світ: звичайний життєвий світ і водночас безкінечний об’єктивний універсум сущо­го, що протистоїть суб’єктивним уявленням про світ).

Міф — етап і форма розвитку культури, що характеризується ру­хом від осмислення світу через сприйняття до осмислення через мо­ву, речення, оповідання. У міфі фіксуються ті ритми світу, до яких адаптується людина. Поверх уявлень про ритми світу нашаровува­лася оповідь про виникнення ладу з первісного хаосу.

Ці ритми втілюються в міфологічному житті демонів, химерних істот, культурних героїв, тотожних космосу, світлу, суходолу, речо­вині тощо. Міф існує як зміст емоційного життя особистості, що ор­ганізує її діяльність. Переживання міфа особистістю сприймається нею як участь у його відтворенні, у забезпеченні інтеграції, у втіленні певного синкретичного тотемічного ідеалу. Прилучення до міфу є прилучення до творчості через злиття з тотемом, з культур­ним героєм, з його функціями. Міф завжди є програмою, спрямова­ною на ліквідацію конфлікту, на синкретичне злиття усього з усім. Міф є не тільки етап розвитку культури, а також його щабель, який не зникає в сучасному суспільстві, він стає ґрунтом для нашаруван­ня нових форм культури іншого типу.