2.5.5. Позитивістські спроби піднести історію до рангу науки

На нові шляхи філософія історії вийшла лише в середині XIX ст. завдя- плеяді дослідників, що поставили за мету звільнити історію від тео-

ки собі

чних і метафізичних впливів і ство- I позитивну науку про суспільство.

Найвідоміша теорія Конта принаймні частково запозичена в Сен-Симона та Тюрго (1750), це — славетний «закон трьох стадій», застосовний, згідно з Контом, до історії цивілізації, індивідів і будь- якої з наук. Для першої, чи теологічної, стадії характерний фети­шизм: усе, що відбувається, вважається дією надприродних сил, богів і духів. Друга, чи метафізична, стадія — перехідна, місце надприродних агентів заступають як причини абстрактні агенти, такі, як «ідеї», «сили» й «доконечні сутності». На третій, чи пози­тивній, стадії — в яку, як думав Конт, європейська цивілізація тільки починає входити — розум переконується в марності будь- якого дослідження причин і сутностей. Людина береться до спосте­реження феноменів і формулювання дескриптивних законів (чи коор­динацію феноменів); її цікавить не те, чому трапляються речі, а тільки те, як вони відбуваються. Характерною ознакою позитивно­го знання є його здатність робити успішні прогнози й у певних межах створювати можливість керування ходом подій.

Теологічній стадії притаманна віра в абсолютну владу та божест­венне право королів, вона пов’язана з суспільним устроєм міліта­ристського типу, на чолі якого перебуває клас воїнів. На метафізичній стадії владу королів і священиків заступає правління закону. Нарешті, на позитивній стадії відбувається розвиток індустріального суспільства.

Koht Оґюст (Conte Auguste) (1798—1857), французький філософ, засновник позитивізму та соціології.

Головні ідеї свого майбутнього шеститомного шедевра «Курс позитивної філософії» (Cours de philosophie positive, 1830—1842) Конт збирався викласти в серії лекцій перед обраною аудиторією в Парижі в 1826 р., однак після перших двох лекцій його нервові сили виснажилися й курс до­велося перервати. У 1829 р. Koht знову спробував прочитати задуманий курс лекцій, цього разу вда­ло. Наступні роки були присвячені створенню «Курсу позитивної філософії», а потім другої го­ловної праці його життя — чотиритомної «Систе­ми позитивної політики» (Systeme de politique positive, ou Trait de Sociologie instituant Ia religion de ITiumanite, 1851 — 1854). Koht помер у Парижі 5 вересня 1857 р.

Серед інших робіт Конта — «Міркування про дух позитивізму» (Discours sur I’esprit positif, 1844); «Міркування про позитивізм загалом» (Discours sur !’ensemble du positivisme, 1848); «Позитивістський катехізис» (Catechisme posi- tiviste, 1852); «Суб’єктивний синтез» (Syntese subjective, ou systeme universel des conceptions propres I’tat normal de I’humanit, 1856).

Література

Конт О. Курс позитивной философии.: В 2 т. — СПб, 1899—1900.

Конт О. Дух позитивной философии. — СПб, 1910.

Згідно з поглядами Конта природознавство вже вступило в по­зитивну стадію, тоді як соціальні науки далеко від нього відстали. Необхідна «соціальна фізика», в якій людина одержала б таке ж зна­чення, яке атом має в фізиці, а планета — в астрономії, а саме: посі­ла б своє місце в процесі детермінації, суворо визначеному й одно­значному.

У своїй повністю завершеній праці «Система позитивної політи­ки» (1851 — 1854) Koht без вагань проголошує, що соціології як та­кої не досить; натомість потрібна ще «соціократія» або ж «соціолатрія». Koht не вірив у те, що пізніше доводив Е. Дюркгайм: спонтанний розвиток індустріального суспільства спричиниться до виникнення соціальної солідарності в рамках суспільного поділу праці. Koht був переконаний, що узгодженості інтересів можна до­сягти тільки за допомогою обмежень, накладених моральною докт­риною. Так само Koht не вірив і в те, що без втручання уряду, ке­рованого силою духу, можна домогтися економічної та політичної співпраці миролюбних сил усього світу.

Вплив Конта на філософію історії, а особливо на соціологію (переважно через Е. Дюркгайма та Л. Леві-Брюля), не обмежувався Францією і спробою розробити систему світської наукової моралі, яка б замінила християнство. Позитивізм також справив величез­ний вплив на розвиток соціології в XX ст.: поданий у вигляді біхевіоризму, він став провідним напрямком в американській політо­логії середини XX ст. й певною мірою залишається поширеним іще й досі. Конта вважають «теоретиком індустріального суспільства» (Р. Арон), і його технократична концепція політики теж справляла сталий, хоча й більш розпорошений та неусвідомлюваний вплив, поєднуючись із переконаністю в тому, що демократія вестиме до панування неосвіченості та некомпетентності. Інженери, які, розв’язуючи виробничі проблеми, застосовують наукові знання, по­кликані поєднати належну духовну та світську здатність до прибор­кання мас із мирним плідним співробітництвом.

Соціальна динаміка Конта — не загальна теорія суспільної ево­люції, як він сам припускав, а філософський огляд історії людства.

Головний недолік цього огляду полягає в тому, що він, подібно до філософії історії Геґеля, підігнаний до апріорної (стосовно дійсного ходу історії) формули; проте заслугою Конта є постановка завдання наукової побудови філософії історії.

Історична динаміка цього напрямку зумовлена впливом англо- французького Просвітництва й ґрунтується на природничо-науко­вому понятті причиновості, універсалізмі та прогресизмі. Як відомо, позитивісти зробили спробу піднести історію до рангу природничої науки. Німецькі дослідники слідом за французьким «батьком пози­тивізму» Контом, проголосили рішучий розрив з метафізикою, на­голосивши тим самим, що історія не має потреби в якійсь філо­софії, що стоїть над нею, але це не виключає синтезу історичного знання або загальних висновків з історичної науки.

Незважаючи на захоплення результатами та методами природоз­навства, загальний характер позитивістської філософії історії визна­чається її засадничою тезою про головну роль розумового розвитку в історичній еволюції. Це — точка зору філософії історії XVIII ст., що відродилася з особливою силою в епоху нової емансипації розуму від містики і метафізики. Центральним законом історичної еволюції Koht вважає закон трьох фазисів світогляду; за Боклем, прогрес за­лежить від розробки позитивних знань і від їхнього поширення в суспільстві.

Позитивістський метод часто називають соціологічним, оскільки він ґрунтується на соціологічному понятті історії. Як наго­лошував Карл Попер, «з погляду історициста, соціологія є теоретич­на історія». Закони порівняльної соціології виступають тут як зако­ни та формули плину історії, а можлива майбутня ідеальна форма суспільства, що настає внаслідок дії цих законів, стає етичною ме­тою історії. Замість соціологічного аналізу й експерименту, що практично неможливі в історичному дослідженні, використовується статистика та порівняння.

Увага позитивістів прикута до дрібних історичних фактів і подій, приступних науковому аналізу, з яких створюються відносно зв’язні та стійкі історичні комплекси. Соціологія як емпірична дисципліна повинна мати в своєму підґрунті досвід; події, які вона пояснює та передбачає, — це факти, що спостерігаються, а будь-яка теорія приймається або відкидається залежно від спостереження.

Всюди в історичних дослідженнях використовується заснований на індукції та порівнянні закон підсумовування й правильної послідовності або причиновості. Так складається концепція універ­сальної історії, що розвивається поступально, щабель за щаблем, від нижчого до вищого.

Розвиткові цих ідей у Німеччині присвятив свою наукову діяльність відомий німецький філософ, психолог та історик Вільгельм Вундт, якого часто називають «німецьким Гербертом Спенсером».

Вундт, який був водночас психологом-емпіриком і філософом, розуміє психологію й інтерпретує свій психологічний метод досить широко — як аналіз єдиної та нероздільної дійсності переживання або свідомості, де злиті природа й дух, внутрішній та зовнішній світи. Тому історія для Вундта — це насамперед концентрація психічних процесів у відносно міцні й дієві вольові цілісності або в позитивні єдності суспільств і народів.

Закони історії, згідно з баченням Вундта, — це насамперед за­кони колективної психології або психології народів, вони є ре­зультат «самотворчості» та «саморозвитку» духу народу. Історія поділяється, відповідно, на примітивні епохи культури, епохи куль-

Вундт Вільгельм Макс (Wundt Wilhelm Мах) (1832—1920), німецький фізіолог, психолог і філософ. Розглядаючи психологію як природничо-наукову дисципліну, він у той же час розробляв інший підхід, що одержав назву «психологія народів»: вивчення ви­щих форм психічного життя шляхом аналізу міфів, вірувань, об­рядів, мови; тут психологія виступала як наука про дух. Головні ро­боти Вундта: «Логіка» (Logik, Bd.

тури, що розвивається, та нескінченно багаті й рухливі епохи по­вної культури. Вундт пропонує власну конструкцію універсально- історичного процесу (багато в чому вона подібна до соціальної динаміки Конта).

Пояснення історичних пов’язань Вундт засновує на своїй пси­хологічній концепції, і внаслідок цього всесвітня історія в нього інтерпретується цілком психологічно. На відміну від Конта, Вундт вирізняє чотири щаблі історичного розвитку. Однак при безпосе­редньому розгляді виявляється, що перші три щаблі є де­тальнішим поділом контівської теологічної епохи, а четверта з’яв­ляється в результаті об’єднання метафізичної та позитивної епох у концепцію науково й філософськи обґрунтованої гуманності. Вундт розгортає перед нами психологізовану історію, яку вінчає доба гуманності.

Концепція Вундта, в підґрунті якої лежить психологічний закон зростання, це, власне кажучи, синтез старої ідеї прогресу й чіткої каузальності, а не самостійна теорія історичної динаміки. Перед на­ми психологічно витончений позитивізм, що досяг у аналізі істо­ричного процесу крайніх меж того, на що взагалі може претендува­ти позитивістська методологія. Тут найопукліше виявилися пози­тивні сторони згаданого напряму та його межі.

Реалістичний підхід до історії, опора на факгологію й емпірику, відмова від апріорних схем розвитку — це, безумовно, здобутки по­зитивізму. Але позитивістські закони розвитку формулюються поза історичною наукою, вони запозичаються переважно з соціології й антропології. Цей напрям спирався на досить абстрактну ідею за­гального історичного розвитку, завуальовану фактологією та нату­ралізмом.

2.5.6. Особливості історичного методу Й. Ґ. Дройзена

Видатний представник неогегельянст­ва Бенедетто Кроче визнавав, що ко­ли філософія історії не здатна виконува­ти роль загальної науки чи теорії історіографії, то принципи історичного з різних традицій історіографії, а це породило у XIX ст. неприйнят­тя сучасної науки, філософії та мистецтва.

синтезу, до якого змагала думка цього часу, повинні бути виведені

Як реакція на лінгвістичну течію всередині «історичної школи» виникає так звана прусська школа, що всю увагу зосереджує на ре­ально-політичній і конституційній історії. За своїм філософським методом вона цілком у дусі органології вказує нам ідеал в ор­ганічному розвитку нації, відтворює ідею побудови нового культур­ного синтезу. Яскравим представником нового напряму став Й. Ґ. Дройзен.

У своїй роботі «Історичне: Лекції з енциклопедії та методології історії» (Historik: Vorlesungen uber Enzyklopadie und Methodologie der Geschichte) Дройзен спробував описати ті головні форми, які може отримати історична інтерпретація, та ті форми репрезентації, що були б придатні для кожної з них. Подібно до Геґеля, Дройзен роз­межував чотири види історичної інтерпретації: біографічний, праг­матичний, умовний і той, який він назвав «інтерпретацією ідей». Ці чотири способи інтерпретації відповідають тому, що може бути на­звано, відповідно, психологічним, причиновим, телеологічним і етич­ним підходом до історії.

Дройзен Йоган Ґустав (Droysen Johann Gustav, 1808—1884) — німецький історик, народився в Трептові (нині Тшебятув, Поль­ща) 6 липня 1808 р. Закінчив Берлінський університет, де викладав у 1833—1840 рр., потім був професором історії Кільського універ­ситету. Дройзен пішов з університету з початком революції 1848 р., тоді ж став депутатом Франкфуртських національних зборів і сек­ретарем конституційного комітету. У 1851 р. став професором історії Єнського університету, а в 1859 р. — професором Берлінського університету. Дройзен — один з найвідоміших німецьких істориків, серед найзначніших його робіт — «Історія Олександра Великого» (Geschichte Alexanders des Grossen, 1833); «Історія еллінізму» (Geschichte des Hellenismus, 2 Bd., 1836— 1843); «Історія прусської політики» (Geschichte der Preussischen Politik, 14 Bd., 1855—1886). Помер Дройзен у Берліні 19 червня 1884 року.

Літературо

Дройзен И. Г. История эллинизма.: У 3 т. — M., 1890—1893.

Як і Вільгельм фон Гумбольдт, а також Леопольд фон Ранке в першій половині XIX ст., Дройзен починає з твердження про те, що історіографія повинна розглядатися як автономне поле досліджень і як дисципліна з властивими тільки їй метою, завдан­нями, методами та предметом. Таким чином, вона повинна відрізнятися від позитивістської науки, ідеалістичної філософії та романтичного мистецтва. Але він писав в іншій інтелектуальній і духовній атмосфері. Філософія більше не ототожнювалася, навіть у Німеччині, лише з ідеалізмом. Позитивізм не міг далі розгляда­тися просто як спадщина застарілого ентузіазму стосовно раціоналізму та механістичного способу пояснення, що пасує до аналізу фізико-хімічних процесів, але не адекватний для характе­ристики процесів біологічних і соціальних. Дарвінізм дав пози­тивістському рухові нове життя, й перспективи істинної науки про людину та суспільство ніколи не здавалися настільки осяйними, як у 1860-і роки.

Дройзен бачив, що у вимогах сцієнтизації історії, які лунали від позитивістів, марксистів, а також соціальних дарвіністів, міститься принципова загроза автономії історії. І він слушно вва­жав, що, припускаючи подібність історії і мистецтва, можна знай­ти спосіб одночасно захистити й об’єктивність історіографії, і її відмінність від науки його власного часу. Так він міг пояснити розбіжність інтерпретацій ідентичного підбору подій, зроблених протягом півстоліття «об’єктивної» історіографії, захистивши вод­ночас статус тих інтерпретацій як реального внеску в знання. Дройзен твердив, що історики вимушено дають часткове та фраг­ментарне пояснення минулого, залежно від способу їхнього втру­чання в царину історії.

Особливість свого історичного методу Дройзен вбачає в тому, що він розробляє мистецтво розуміння та тлумачення (інтерпре­тації) вольових дій історичних діячів і історичних процесів. При цьому очевидно, що увага Дройзена спрямована переважно на галузь національної історії.

Визначною рисою робіт Дройзена (і загалом усього цього напря­му) є тяжіння до емпіричних деталей, схильність до факто- логічності. Цілком у дусі органології мета його досліджень перено­ситься в «сутність» німецької історії, а прояв цієї мети відбувається за допомогою інтуїтивного поняття розвитку. Прогресивний розви­ток автор уявляє як історичну естафету: шлях народів, що висту­пають один за одним, відбувається при зростанні загального істо-

ричного смислу. Безперервність цієї ідеї в Дройзена і створює діалектику світової історії. Але, зрозуміло, він має на увазі не гегелівську діалектику, а — цілком відповідно духові органіцизму — інтуїтивний образ «буття, що постає».

Дройзенівське обговорення історіографії розпадається на три головні частини: метод дослідження (Methodik), систематичний аналіз матеріалів для дослідження (Systematik) та техніку репрезен­тації (Торік), які відповідають науковим, філософським і художнім вимірам бачення історії. Проблема інтерпретації вини­кає на самому початку, коли історик змушений обирати спосіб розгляду документів, пам’яток і літературних артефактів, що бра­тимуться як свідчення. Якщо він шукає інформацію, що сто­сується людського фактору подій, що його цікавлять, він схиляти­меться до біографічної інтерпретації. Якщо він досліджує джерела подій, розглядає події як функцію низки причинових залежностей, схилятиметься до прагматичної інтерпретації. Якщо він вважає об­ставини умовами, які задають загальний напрямок розвитку подій як імовірних чи необхідних, у термінах соціальних, культурних і природних факторів, що переважають у середовищі, де відбува­ються події, він працюватиме в напрямку причинової інтерпретації. І, нарешті, якщо він дивиться на подію як на частину ширшого морального чи ідеального процесу, він схилятиметься до етичної інтерпретації.

Те, шо історик дійсно зробить із матеріалів, до певного ступе­ня впорядкованих у попередній формі, залежатиме від чотирьох факторів: змісту самих матеріалів, форми, в якій вони існують, за­собів історичної артикуляції, мети та наміру такої артикуляції. Тут, звичайно, має значення особиста, чи суб’єктивна, орієнтація історика, завжди також є страх перекручування; але в той же час завдяки відкритості проблеми розуміння існує можливість залу­чення найвищих моральних, наукових і філософських авторитетів. Результату всі ці дії досягають, однак, тільки на третій фазі робо­ти історика, коли він повинен обирати спосіб репрезентації, завдяки якому він надає своїм читачам можливість заново пережи­ти й реальність споконвічного ходу подій, викладеного в оповіді, й дії, за допомогою яких сам історик приходить до розуміння цих подій.

Дройзен вважав найпридатнішою для справжньої історіографії оповідну (die erzahlende Darstellung) форму інтерпретації. Він за­значав, що в ній робиться спроба викласти результати досліджень, змалювавши плин подій у наслідуванні [Mimesis] дійсного розвитку їх. Цей різновид інтерпретації бере результати [дослідження] й оформлює їх у картину генези історичних фактів, які досліджуються. Але цей мімезис не слід розглядати ані як фо­тографічне відтворення подій, ані як дію, що дозволяє подіям «го­ворити самим за себе», оскільки, наполягає Дройзен, без оповіда­ча, що змушує їх промовляти, вони були б німі. І, бувши далекий від прагнення об’єктивності, він додає, що не «об’єктивність є найвищою славою для історика. Його переваги полягають в праг­ненні до розуміння».

«Розуміння» може виявитися в чотирьох різних формах, що відповідають способам інтерпретації, описаним у першій частині книги Дройзена. У цій найважливішій частині книги розрізнення, проведені між біографічним, монографічним, катастрофічним і праг­матичним способами розуміння, вказують на можливість дивитися на події з різних позицій усередині оповіді й на свідчення про істо­ричні тенденції, для того, щоб викласти події різними способами, наче різні види історії.

Формування методології історії у Дройзена було проявом руху до некласичного підходу в історії. Некласична історія заперечує на­явність єдиної картини світу. Вона вважає, що, по-перше, один об’єкт може (і повинен) експлікуватися різними теоріями і що, по- друге, немає можливості відірвати суб’єкта пізнання від об’єкта, суб’єкт завжди впливає на об’єкт, і в цьому сенсі історичний факт не може бути, як у класичній науці, сталим, непорушним. Постійно відбувається «переливання» значень залежно від позиції дослідника та від зміни його власних позицій. Зрештою те, що ми називаємо історичним фактом, є продукт взаємодії суб’єкта й об’єкта. Отже, будь-яка істина в історії є відносна. Рухатися можливо тільки в рам­ках цієї відносності від більш відносної, методологічно не пророб­леної, випадкової істини до істини, отриманої в результаті розум­ної, відповідної сучасній парадигмі процедурі одержання наукового знання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вико Джамбатиста. Основания новой науки об общей при­роде наций.— M.- K., 1994.

2. Гегель. Лекции по философии истории. — СПб, 1993.

3. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории// Пер. с нем. — M.: Юрист, 1994.

4. Маркс К. Передмова до «Критики політичної економії» // Маркс К., Енгельс Ф. — Соч.- Т. 13.