СТАНОВЛЕННЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ

З давніх-давен філософія зверталась до пізнання сутності людини. Досить згадати вчення Сократа, Конфуція, Будди. Її складовою части­ною завжди була «філософська антропологія», проте в кожну епоху про­понувалося інше трактування антропологічної проблематики.

Екзистенціалізм — філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, що не має адекватного вираження мовою понять. Екзистенція (лат.) означає «існування». Філо­софія екзистенціалізму — філософія людського існування.

Джерела сучасного екзистенціалізму сягають XIX ст., вони пов’язу­ються з іменем данського філософа Серена JC єркегора (1813-1855 рр.), який вивчав філософію і теологію в Копенгагенському університеті, вів відлюдне життя самотнього мислителя, сповнене інтенсивною літера­турною працею. Порівнював себе з Шахерезадою, яка розповідями ря­тувала собі життя, - так само і творчість рятувала його від глузувань су­часників та їхньої критики. Відмовився від одруження, пояснивши своїй нареченій, що кохана завжди робила з чоловіка героя, поета, творця, але ніколи цього не досягала власна дружина. Наприкінці життя всту­пив у бурхливу полеміку з офіційними теологічними колами.

У К’єркегора екзистенціалізм виступає як протилежність панлогіз­мові Гегеля, його системі. Всупереч Гегелю, в якого буття «розчинено» в мисленні, К’єркегор стверджує, що екзистенція є те, що завжди ви­слизає від понять. Звідси висновок, що наукові методи непридатні для самопізнання людини і наука не може запропонувати адекватних за­собів.

Висунувши ідею «екзистенціального мислення», пов’язаного з внут­рішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, К’єркегор вважає, що зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням».

«Вибираючи, я вибираю аб­солют. Абсолют — це я сам у своєму вічному значенні люди­ни; ніщо інше не є і не може бути абсолютним предметом ви­бору. А що ж таке моє «Я»? На­самперед - це свобода. Вибір - це і виявлення свободи, і шлях до неї».

С. К’єркегор

Гегель робить акцент на «загальному», а К’єркегор — на «одиничному», називаючи свій шлях пошуків «екзистенціаль­ною діалектикою». У своєму схо­дженні до «дійсного існування», до екзистенції, до самої себе лю­дина проходить три етапи: есте­тичний, етичний, релігійний.

Принцип естетичного - де­термінація існування людини зов­нішнім світом, який не залежить від її волі. Перебуваючи на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду». Людина обирає, але цей вибір здійснюється у найпримітивнішій формі, оскільки обирається лише об’єкт, який може принести «насолоду». Саме ж прагнення як таке, сама орієнтація людини на «насолоду» не обирається людиною, бо її ще напередодні визначено безпосередньо-чуттєвою стихією людсь­кого життя.

Принципом етичного етапу е обов’язок. На цій стадії люди­на, певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно виби­рає себе. Завдяки обов’язковості вона здійснює акт самовизна­чення, але поки що це самовиз­начення, яке спирається лише на розум, відповідно до норм мо­рального закону. На цій стадії це вже дійсне самовизначення, хоча й абстрактне.

«Вибір зроблено, і людина обрала себе саму, тобто стала вільною свідомою особистістю, якій і відкривається абсолютна відмінність або пізнання - добра і зла».

С. К’єркегор

Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір кон­кретно визначено, і сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує нарешті всю повноту «дійсного» буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію.

Недолік сучасної йому філософії К’єркегор вбачав у тому, що в до­слідженнях самої людини акцент робиться на її сутності, а саме існу­вання переміщується на другий план. Аморальність поглядів XIX ст., вва­жав К’єркегор, у тому, що в них одиничне, індивідуальне бажає «забутися в загальному», «заснути в загальному», тому своє завдання вбачав у поверненні до людини. Філософія повинна «вдивлятися» в людське жит­тя, людські страждання, а філософ — розуміти процес вибору індиві­дом свого «Я», вибору між добром і злом. Слід допомогти людині знай­ти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося б жити і померти.

На думку Ж.-П. Сартра, біля витоків екзистенціальної філософії стояли двоє росіян - Достоєвський і Бердяев. Ф. М. Достоєвський (1821-1881 рр.) у своїх творах здійснив специфічний аналіз цілого ком­плексу питань особистого та суспільного життя людини. Головний акцент робився на людині, на її природній і соціальній обумовленості, на мотивах поведінки у складних, драматичних ситуаціях. Для митця характерним є проникнення в найпотаємніші куточки духовного світу людини, аж до хво­робливих проявів психіки. У романі «Брати Карамазови» Достоєвський стверджує, що свобода і хліб земний несумісні Не існує для людини більш тяжкої турботи, як, залишаючись вільною, якнайшвидше знай­ти того, кому можна підкоритись. Оволодіває свободою людей лише той, хто заспокоює їхню совість. Таємниця людського буття полягає не в самому факті життя, а в тому, в ім’я чого воно існує. Без уявлен­ня щодо призначення існування людина не погодиться жити і скоріше знищить себе, аніж залишиться на землі. Спокій і навіть смерть людини стоять вільним вибором у процесі пізнання добра і зла. Три сили здатні забезпечити щастя людей: чудо, таємниця і авторитет. Не віра в лю­дину та її свободу, а ці три істини керують людством.

Оцінюючи теорію російського соціалізму, який у 50-х рр. XIX ст. роз­межувався з християнством, став атеїстичним і взяв на озброєння так­тику насилля, Достоєвський прийшов до висновку, що соціалізм до­корінно руйнує зв' язки суспільства і приводить до загального хаосу. Людина в такому суспільстві стає жертвою насильно нав’язаного все- загального принципу, який передбачає рівність усіх. Отже, на думку Донорського, при соціалізмі кожного генія буде задушено у колисці. Так виникає основна соціальна антиномія Достоєвського: несуміс­ність інтересів особистості та суспільства, які мають протилежні завдання та цілі. Поєднати їх неможливо в жодному суспільстві. Сутність і генеза цієї антиномії лежить за межами суспільного жит­тя — в структурі та таємниці людської душі, яка виводиться з «чистої» позасоціальної природи людини.

Велике значення для філософії екзистенціалізму мав розроблений німецьким філософом Едмундом Гуссерлем (1859-1938 рр.) феномено­логічний метод, на основі якого психологічний розгляд особистості К’єркегором перетворився на «онтологію» або «фундаментальну он­тологію» як «екзистенціальну аналітику буття людини». Гуссерль, відповідно до теоретико-гносеологічної традиції у філософії, шукає пі­знавальну структуру чистої сві­домості. Завдяки цьому долають­ся суб’єктивні психічні пере­живання людини, її емоції ді­стають статус «онтологічних» елементів, елементів самого «бут­тя», які називаються «екзис- тенціалами». Екзистенціалізм під­хоплює цю тенденцію феноме­нології та завершує її.

Будь-чому, що мислиться, передує «Я». Це «Я є» для мене виступає інтенційною першо­основою світу, причому не можна випускати з уваги те, що і «обєктивний світ», «світ для всіх нас» у цьому розумінні є значущим для мене, моїм світом.

Е. Гуссерль

• Філософською течією екзис­тенціалізм, по суті, стає після Першої світової війни, яка по­рушила основи європейського сус­пільства, його ліберально-християнську ідеологію, в основі якої лежало просвітницьке переконання в нездоланності прогресивного руху людст­ва в міру успіхів науки. Після Другої світової війни виявився дефіцит гуманності в самому фундаменті науково-технічної цивілізації — у від­носинах між людьми. Виникають серйозні сумніви в силі розуму та його ролі в людському бутті. У 40-60-ті рр. XX ст. екзистенціалізм стає найпопулярнішою течією в Західній Європі. Його маніфестом є праці Гайдеггера, Ясперса, Марселя та ін.

11.2.