«ДІЙСНЕ» І «НЕДІЙСНЕ» БУТТЯ М. ГАЙДЕГГЕРА

Засновником сучасного екзистенціалізму вважають німецького філосо­фа Мартіна Гайдеггера (1889-1976 рр.). Вихід у світ його праці «Буття і час» у 1927 р. привернув увагу широких кіл філософів та інтелігенції в Західній Європі постановкою найважливіших питань свого часу: про істо­рію та історичність, про людину, її долю, її реакцію на сучасний, незро­зумілий і тривожний світ.

Взявши за основу феноменологічний метод Гуссерля, Гайдеггер за ви­хідний момент усього існуючого бере людське існування. Філософ вва­жає: ніщо суттєве, крім людини, не знає про свою скінченність, смерт­ність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Завдання полягає в тому, щоб вивести самосвідомість людини зі способу буття лю­дини, тобто з її скінченності, або з «екзистенції».

Структуру людського буття в його цілісності позначено як «турботу». Вона становить єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання уперед» і «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому».

У першому моменті підкреслюється нерозривність людського буття і світу, суб’єктивного і об’єктивного. «Буття-у-світі» - це внутрішнє, апріорне визначення людини.

«Забігання уперед» - це відмінність людського буття від будь-якого наявного, предметного буття: взяте з цього боку людське буття «є те, що воно не є», оскільки постійно «уникає» себе, «забігає уперед» і, таким чином, є завжди можливістю. Цей момент «турботи» назива­ється «проект». Людське буття - це буття, яке самопроектується завжди в дещо більше, ніж воно є в цю мить. Тим самим воно не пере­буває в тій точці простору і в тому пункті «фізичного» часу, в якому може перебувати людське тіло; сфера буття людини - це історичність, де час розглядається в ціліснос­ті його трьох компонентів.

«Мислення отримує свою сутність - сприйняття - з бут­тя сущого. Буття сущого озна­чає присутність присутнього, наявність наявного».

М. Гайдеггер

Третій момент «турботи» - це специфічний спосіб ставлен­ня до речей як до супутників людини у відведеному їй часі. Інтимне ставлення до речі як до чогось близького, зігрітого людсь­ким теплом, яке взаємно відда­ється людині назад, Гайдеггер протиставляє сучасному способові «мані­пулювання» речами, при якому речовий початок розуміється як «сиро­вина» та «техніка».

Кожний з трьох розглянутих моментів «турботи» становить певний «модус» часу, «буття-у-світі» є модус минулого, «забігання уперед» — модус майбутнього, а «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому» — модус сьогоднішнього. Ці три модуси взаємно проникають один в од­ного і складають єдиний феномен «турботи». Модуси часу суттєво від­різняються від трьох вимірів «об’єктивного» часу: модус минулого ви­ступає у Гайдеггера як «фактичність», або закинутість; модус сьо­годнішнього — як «залежність речей»; модус майбутнього — як «проект», що постійно на нас впливає. В цьому аспекті екзистенціальний плин часу йде не від минулого до майбутнього, а навпаки.

Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття - це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. Недійсне буття не можна усунути ніякими перетвореннями середовища. Традиційне розуміння людини базувалося на тлумаченні людини за ана­логією з речами з акцентом на забутті нею своєї скінченності, історич­ності, тимчасовості. Виникає так званий об'єктивний погляд на особис­тість, при якому її може бути повністю замінено на іншу особистість. Це створює феномен «середньої», простої, пересічної людини замість справжньої, дійсної людини. Тобто ми маємо справу з «нівельованою індивідуальністю», яка хоче бути «такою, як інші», а не собою, не хоче «виділятися» з маси, і вона не може бути відповідальною за свої вчинки.

Дійсне буття у Гайдеггера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Аналіз цього стану розкриває, згідно з Гайдеггером, най­глибші таємниці людського існування і перетворює відчуження як факт «недійсного» існування на відчуження як «дійсність».

Гайдеггер вважав, що недійсне існування безособистісне: воно при­ховує бід людини її приреченість. «Середня» людина — безлика, а тому не знає смерті, яка є обов’язково особистісним станом. Але людина ви­ривається за межі недійсного існування, відчувши «екзистенціальний страх». Цей страх — не жах очікування чогось конкретного; в основі своїй - це страх смерті, який розкриває перед людиною нову перспек­тиву - смерть. Висуваючи ідею смерті, Гайдеггер вважає, що єдиний за­сіб вирватися зі сфери буденності та звернутися до самого себе - це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої будь-якому людсь­кому існуванню. Оскільки існує несумісність суспільних відносин і свободи людської особистості, Гайдеггер пропонує вихід в усвідомленні безвихідності цього становища, тобто трагічності буття.

У заключний період своєї творчості Гайдеггер критикує сучасне йому індустріальне суспільство, якому протиставляє патріархальні форми соці­ального устрою. Він рекомендує «прислухатись до буття», і якщо «го­лос буття» буде почуто, то «конкретні рішення» прийдуть самі собою. Доля людства залежить від того, наскільки воно зможе повернутися до початкових, але не реалізованих можливостей європейської культури, її колиски - досократівської та допарменідівської Греції, коли буття ще не піддавалося забуттю. Таке повернення можливе. Незважаючи на те, що сучасність «забула буття», воно все ще живе в лоні культури — в мові, яка е його житлом, і лише слід «прислухатися» до неї, давати їй змогу звучати, щоб почути те, що сучасна людина зовсім розучилася слухати.

У виступах Гайдеггера останніх років панують мотиви романтичної кри­тики технічного прогресу та прагнення приєднатися до не відчуженої від лю­дини природи, яку він пов’язував з ідеалізацією досократівської античності.

11.3.