Гносеологія як теорія пізнання

Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізму (уявленню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу) свідомий пошук і відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв.

Гносеологія (від грец. gnosis - знання, пізнання та logos - вчення) - теорія пізнання - розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання та його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності й істинності.

Філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина - світ». Філософське питання «що є істина?» стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то як? Дослідження цього питання від самого початку існування філософії є наслідком розв'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом суттєво залежать від відповіді на нього.

Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знанні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те­орії пізнання як особливого розділу філософії.

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання - це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат.

Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт.

У зв'язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» — запитує І. Кант. Протистояння суб'єкта й об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить виникнення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в XVII—XVIII ст., постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Вони вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуалізм». Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

Поняття «сенсуалізм» вживається для характеристики представників ранньої філософії, а саме тих, які надавали почуттям перевагу над розумом.

До раціоналістів у гносеології належать учені, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи чуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу.

Вся філософія та гносеологія Р.Декарта охоплена переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. На думку філософа, тільки розум, озброє­ний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може досягти в усіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є сукупністю простих і точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів дослідження, які ефективно застосовуються в математиці (в геометрії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й прозорого мислення, розкладати кожну проблему на її складові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у логічному ланцюгу дослідження.

Німецька класична філософія вперше спробувала пов'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об'єкт як такий існує лише у формах діяльності суб'єкта.

Головне питання своєї гносеологічної концепції — про джерела та межі пізнання — І. Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання, І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання — чуттєвість, розсудок та розум. Вважав природним, фактичним та очевидним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логіка не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв'язання природничих і соціальних проблем.

Важливу роль у гносеології І. Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим виникнення під час міркувань двох суперечливих, але однаково обґрунтованих суджень, яких у І. Канта чотири пари (наприклад, «світ конечний — світ нескінченний»).

Якщо І. Кант у формі трансцендентальної логіки окреслив лише контури діалектичної логіки, то Г. Гегель чітко виклав її зміст як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він не применшував ролі та значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні. Водночас Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка розглядає форми мислення у їх нерухомості, поза їх взаємозв'язком та субординацією: неможливо зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливостей попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку вважав суперечність, яка є не тільки «коренем всякого руху та життєвості», а й фундаментальним принципом всякого пізнання.

Г. Гегель уперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною категорією своєї логіки. Він стверджував, що діалектика як логіка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, а й практичній ідеї, є не тільки засобом розвитку пізнання, а й знаряддям «добра», «волі» й «життя».

Гносеологічна проблематика була на провідних ролях й у російській філософії кінця XIX — першій половині XX ст. (В. Соловйов, М. Бердяєв, П. Флоренський, С. Булгаков, Г. Шпет та ін.).

В. Соловйов намагався обґрунтувати «органічну логіку» як одну з трьох складових філософії на рівні з метафізикою й етикою, чітко розмежовував елементарну, формальну логіку та філософську — «органічну» логіку. Перша з них має справу тільки із загальними формами мисленнєвого процесу й не стосується філософії. Логіка філософська стосується не процесів мислення у його загальних суб'єктивних формах як емпірично даних, а об'єктивного характеру мислення, яке пізнає.

Діалектика, на думку В. Соловйова, є специфічним філософським мисленням і водночас вченням про пізнання, тобто гносеологією. Сфера «цілісного знання» охоплює три складові: позитивну науку, абстрактну філософію й теологію. Він виокремив такі різновиди знань: емпіричні та теоретичні, істинні та неістинні, абсолютні та відносні, формальні та змістовні, безпосередні та опосередковані тощо. Усе багатство знань - це формоутворення «знання загалом», різновидами якого є помилка, вигадка та неправда. Критерієм істини вважав синтетичний критерій, що містить в собі реалістичний (адекватність зовнішнім речам) і раціоналістичний (логічний, теоретичний) підходи. Однак вирішальним є «матеріальна істина», «фізичний досвід».

Представники ірраціоналістичної гілки російської філософії піддали критиці раціоналістичну гносеологію В.Соловйова. Так, Л. Шестов був переконаний, що навіть «флегматичні філософи», які винайшли гносеологію, часом робили спробу «неметодологічних виходів», сподіваючись прокласти шлях до незнаного всупереч «безглуздим доказам» про великі переваги наукового пізнання.

М. Бердяєв зазначав, що раціоналістичні гносеології мають у собі багато правомірного, однак часто називав їх представників (особливо кантіанців) паразитами на дереві пізнання. На його думку, теорія пізнання не має онтологічного підґрунтя, відірвана від практики, а тому пізнання в ній не є функцією життя. Тому їй необхідно відмовитися від відірваності, повернутися до живих коренів буття, до такого пізнання, яке є функцією цілісного процесу життя.

Інтуїтивіст Микола Лоський (1870—1965) виходив з того, що теорію знання слід вибудовувати, не спираючись на жодну теорію, вироблену іншими науками, тобто не користуватись твердженнями інших наук як засновками. Теорію знання потрібно розпочинати з аналізу дійсних на даний момент переживань. За такого аналізу, на думку Лоського, можна використовувати здобутки інших наук, але тільки як матеріал, а не як основу для теорії пізнання. Адже знання не є копією, символом чи явою дійсності для суб'єкта, який пізнає.

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є принципово можливим і становить активне творче відображення реальності у процесі зміни її людьми, тобто в процесі суспільної практики. Процес пізнання детермінований соціокультурними факторами й здійснюється не ізольованим суб'єктом, а людиною, яка є соціальною істотою, тобто сукупністю усіх соціальних відносин. Активність цієї людини - найважливіша передумова пізнавального процесу.

Найважливішим принципом діалектико-матеріалістична гносеологія вважає єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, але, на відміну від гегелівського підходу, ця єдність розвинута на ґрунті матеріалістичного розуміння історії. А елементи діалектики (закони, категорії та принципи), будучи відображенням загальних законів розвитку об'єктивного світу, водночас є загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності загалом.

В умовах сучасного філософського плюралізму характерним є прагнення філософів до синтезу найплідніших гносеологічних ідей і концепцій, розроблених різними напрямами, школами, течіями. При цьому кількість гносеологічних концепцій, спрямованих на науку, значно переважає орієнтованих на позанаукові форми ставлення до світу. У першому випадку йдеться про сцієнтичні течії — неореалізм, постпозитивізм (особливо філософію науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм, у другому - про антисцієнтичні течії (екзистенціалізм, філософську антропологію, герменевтику, феноменологію, філософсько-релігійні течії).

Постпозитивізм (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд, С. Тулмін та ін.): головним предметом гносеології вважає розвиток знання в його цілісності, виникнення та розвиток нової наукової теорії водночас є її обґрунтуванням.

Аналітична філософія (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, В. Куайн, Дж. Остін, Р. Карнап та ін.): філософсько-гносеологічну проблематику розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів, наголошує на важливій ролі аналізу в пізнавальній діяльності.

Структуралізм (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.-П.Фукс): головна увага приділялася структурі видів знання, у дослідженні явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та передує історії.

Постструктуралізм (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намагались усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку, намагались подолати агностицизм, неісторизм структуралістів, виявити та проаналізувати парадокси, які виникають у процесі об'єктивного пізнання людини та суспільства за допомогою мовних структур.

Герменевтика (X. Гадамер, Ю. Габермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін.): головна увага приділяється дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства, намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні.

Еволюційна епістемологія (К. Поппер, Т. Кун та С. Тулмін): намагається ви­явити генезу й етапи розвитку пізнання, його форм і методів у контексті еволюції живої природи, створити узагальнену теорію розвитку науки, спираючись на принцип історизму, опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо.

Генетична епістемологія швейцарського філософа Жана Піаже (1896— 1980) ґрунтується на принципі розширення інваріантності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду; епістемологія - це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом; основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається реальності, зв'язків і відносин між суб'єктом та об'єктом; суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватися певними методологічними нормами й регулятивами; одним з головних правил генетичної епістемології є «правило співробітництва», згідно з яким вона у кожному конкретному випадку вдається до поєднання знань представників філософії, психології, логіки, математики, кібернетики тощо.

2.