Освіта як духовний горизонт особистості

За вислівом німецького філософа Х.-Г. Гадамера, особистість стає культурною за умови, що основним рухом її духу є освіта. Освіта розу­міється як постійне становлення самого себе, тому що людина від при­роди не буває тим, чим вона має бути, як казав Г.В.Ф.

Трансформації соціального буття ведуть до зміни освітньої паради­гми. Ускладнюється і принципово змінюється механізм освіти. З розви­тком цивілізації змінюються традиційні технологічні процеси, поро­джуються нові професії, в наслідок чого росте розрив між поколіннями в темпах та рівні засвоєння знань та навичок. Видозмінюються цілі освіти й ідеал освіченості.

Термін «освіта» несе у собі подвійний смисл: це одночасно і образ світу, і світло. Розуміння освіти як знаходження знання про світ несе в собі глибокий культурний смисл. Кожна культура створює свої непо­вторні зразки, свій культурний світ, в котрому усвідомлюється її своє­рідність. Ці зразки визначають вектори культурного розвитку, вибудо­вують цілісну систему освіти, що відповідає сучасному світу. Орієнтуючись на культурні зразки, що виступають в даному випадку як норми, людина освідчує саму себе як культурну особистість, демон­струючи самодіяльність буття.

Метафора сходження, у якій Платон описує філософа як подорожа­нина, що з печери підіймається угору, у височінь, досягає світла, є теж символічним образом освіти особистості. Діоген, як відомо, шукав лю­дину із факелом під сяючим сонцем. Ідею про здобування істинного знання шляхом осяяння за допомогою природного розуму, тобто Божих ідей, впроваджували професори Києво-Могилянської академії.

В інтерпретації І. Фіхте свідомість людини активна, автономна і ди­намічна. Людина сама собі є метою, а пафос її дії передається наступ­ним поколінням, долаючи границі індивіда. Не припиняючи діяти, лю­дина ніколи не перестає бути. Але те, що ми є зараз, зовсім не те, чим ми маємо стати, як наголошував Гегель. Сприйняття людини як проек­ту формує актуальні стратегії сучасної освіти.

Освіта неможлива без звернення до особистості. Справа в тому, яку роль грає особистість в цьому процесі — роль мети або засобу. Освіти за всі часи передавала цінности культури, перетворюючи їх на ціннісні орієнтації людини. З часом змінюються культурні пріоритети, і, відпо­відно до цього, зміст освіти. Перспективною тенденцією сучасної осві­ти можна вважати поступову відмову від передачи учням або студентам перевірених істин на користь їх самостійної культуротворчої діяльнос­ті, інновацій та відкритого діалогічного спілкування. Освіта все більш постає як сфера конкуруючих концепцій, своєрідного «виробництва освіченості», в котрому, як і в інших виробництвах, використовуються сучасні наукоємні технології, інформаційні продукти, кваліфіковані спеціалісти. Як базовий феномен культури, освіта орієнтується на утве­рдження сутнісного особистісного начала в людині. Традиційно освіта сприймає особистість скрізь параметри успішності, «правильної пове­дінки», мотивації і таке інше. Перед сучасної освітою постає вибір: за­лишити традиційну функцію передачи систематизованого знання та до­свіду, або звернути увагу на розвиток суб’єктності, індивідуальності, креативності. Якщо головною педагогічною дією вважати пробудження та «вирощування» суб’єктності в людині, то потребує зміни і педагогі­чна методологія. Вона стає своєрідною прикладною галуззю філософії людини. «Не відмовляючись від соціальної детермінації і кінцевих ці­лей навчання, важливо забезпечити у його процесі повноцінне, вільне та творче проживання дитинства и юності як самоцінних і соціально значущих періодів життєвого утвердження людини.

Освіта є важливим компонентом соціалізації особистості. При цьо­му необхідно враховувати, що для ефективної реалізації своїх функцій освіта має набувати комплексного та системного характеру. Будь-який перекіс у практикі освіти, наприклад, технізація, веде до порушень у відтворенні суспільної людини.

На підвалинах науково-технічного прогресу виникла ідеологія тех­нократизму, під тотальним впливом котрого формувалося мислення де­кілька поколінь. Технократизм як тип світобачення з його ціннісною системою вкорінено у суспільну свідомість, у структурі вищої освіти він домінує і витісняє пріоритетність людського, гуманістичного. На жаль, він все частіше стає методологічним принципом, що визначає па- радигмальні вектори освіти взагалі.

Імператив «Людина може зробити більше, ніж має на це право» є ціннісною настановою в багатьох галузях людської діяльності, у тому числі і в технічній сфері. Тому виникає потреба у осмисленні особливо­го різновиду етики — техноетики. її можна порівняти з клятвою Гіппо­крата, де мова йшла про моральні максими, що застосовуються в меди­цині. В техноетиці відомі моральні максими конкретизовані і пристосовані до «технічної людини», тобто особистості, що реалізуєть­ся у технічній сфері. У список максим (прагнення до справедливості, свободи, щастя) додано вимоги особистої та екологічної безпеки, здо­ров’я, відповідальності. Кожна технічна новація повинна пройти пере­вірку, щоб зрозуміти, чи дійсно вона сприяє розвитку вільної творчої особистості.

Слід визначитися із загальнолюдськими моральними якостями та професійними.

У суспільних моделях майбутнього затребуваним стає тип творчої і активної особистості, здатної швидко реагувати на зміни, діючої у мін­ливих обставинах, ситуаціях ризику, невизначеності та розпливчастості соціальних взаємодій.

Інтенсифікація особистісної самореалізації є важливим ресурсом для рішення глобальних і локальних проблем суспільства. Тому гумані­зація освіти є не тільки визначальним теоретичним принципом, але і набуває буденного практичного змісту, тому що виникають завдання гуманізації економіки, екології, політики, науки. Для їх успішного ви­рішення необхідні програми розвитку гуманітарної культури людини. На думку О. Тоффлера, освіта має бути фундаментальною, і втім різно­манітною, його необхідно індивідуалізувати, збільшити можливості са­моосвіти, домашньої освіти, що досягається за допомогою нових інтен­сивних технологій навчання. Сучасний суб’єкт з його ціннісними настановами не просто реагує на дійсність, а сам конструює світ. Став­лення людини до світу, як підкреслює В. Додонова, «містить не тільки утилітарні та прагматичні аспекти, а й тимотичну (від платонівського «тимос»), насичену ціннісним змістом складову» [4, 225]. Тимос як до­цільне прагнення балансує між логосом та алогічністю, моральністю та аморальністю. Як зазначав О. Лосєв, в просторі тимоса (thymoeides) іс­нують всі звичайні пороки, але, з іншого боку, тут знов-таки можливі знання, розум, розсудливість і слідування до істини. Тимос розуміється у Платона як цілеспрямована стрімкість, яка може грати як морально позитивну, так і негативну роль. Знання та прагнення до нього само по собі ще не дає гарантії створення морального світу. Від самої людини залежить, який світ вона сконструює.

Перспективними для осмислення становлення активно діючої осо­бистості можна назвати дослідження хронотопічної самоорганізації особистісного світу, запропоноване М.М. Бахтіним, В.Я. Ляудісом та ін. Хронотоп як формально-змістовна категорія визначає образ людини в світі, її ціннісне відношення до світу. «Абстрактне мислення може...

Потребою інформаційного суспільства є безперервне поповнення знань. Сучасній людині необхідно володіти основами методологічного знання, мати міцну фундаментальну базу знань, виховувати потребу до самоосвіти, щоб створити успішний образ. В освітньому просторі лю­дина не є тільки об’єктом, але, перш за все, суб’єктом, який віддзерка­лює та переживає світ, прагне не тільки до знань, але й до блага, сам формує свою постать.

Сучасна філософія освіти «покликана сприяти подоланню характер­ної для повсякденної свідомості зневаги до ціннісної проблематики, по­зитивістського скепсису стосовно гуманітарних знань.

- подолання просвітницької традиції, за якою абсолютизується ди­дактичний підхід;

- формування навичок зацікавленого осмислення знань активно діючим, рефлектуючим суб’єктом;

- впровадження інноваційних методик, встановлення мисленнєво- комунікативних, діалогічних зв’язків «викладач — студент», «студент — студент» і под.;

- діалектичний взаємозв’язок індивідуального і загального в соціа­льному розвитку в контексті нових науково-технічних, політичних, ду­ховних реалій;

- світоглядний плюралізм;

- раціональне осягнення духовного;

- домінанта індивідуалізації як константа глобалізації [1, 152].

З точки зору філософії освіти важливо виділити феномен універси­тету як окрему культурну реальність, як особливий простір розвитку людини. В процесі викладання відбувається освоєння та систематичне осмислення знання. Тисячолітня дидактична традиція відточує логіку змісту. Ще у середньовіччі в Західній Європі скрізь специфічну комуні­кацію з колегами, через соціалізацію в процесі залучення до знання ви­никла ідентифікація універсанта з трансцендентним, з граничними під­валинами буття. Університет, розкриваючи таким чином вищі смисли буття, завжди був та залишається школою людської гідності та відпові­дальності. Університетська освіта дає людині не тільки знання з різних дисциплін, але і здатність системно мислити, пристосовуватися до складних швидкозмінюванних умов сучасного світу.

Сьогодні вирішується питання, чи зможе Україна гідно існувати у співтоваристві цивілізованих держав Європи. В значній мірі це зале­жить від того, як українська освіта буде реагувати на соціокультурні виклики. Одним з актуальних і проблемних явищ сучасного суспільства постає культурне різноманіття, коли в рамках одного соціуму співісну­ють люди з різними культурними традиціями, способами життя, світо­баченням. Механізми забезпечення сталого розвитку мультикультурно- го суспільства мають будуватися на універсальних етичних засадах. Вся історія людства та людських спільнот — це й історія пошуку та ви­явлення справді спільного, яке дозволяє кожному індивіду асоціювати себе з усім людством в загальнопланетарному відношенні — і за родо­вими ознаками, і за соціально-історичними, і за морально-етичними. Сучасна комунікативна філософія (К.-О. Апель, Ю. Габермас, О. Гьоф- фе та ін.) наполягає на необхідності вироблення людством нової уні­версальної етики, головні принципи якої мають бути сформульовані у вигляді категоричного імперативу комунікативної спільноти.

У зв’язку з цим виникають і потребують розв’язання проблеми по- лікультурної освіти. «Саме освітні заклади мають завдання в умовах глобалізації формувати сучасну особистість — громадянина світу, зда­тного до транснаціональної комунікації і міжкультурного діалогу» [5, 226]. Американські дослідники, формулюючи основну мету полікуль- турної освіти, вважають за головне завдання отримання якісної освіти по всіх її рівнях будь-якою людиною, незалежно від расових, етнічних, релігійних, тендерних та інших відмінностей. Російські дослідники ак­центують увагу на тому, що полікультурна освіта повинна враховувати різні потреби всіх членів мультикультурного суспільства, незалежно від їх етнічної, культурної, соціальної, релігійної приналежності.

Концепція мультикультурної соціально-виховної роботи в українсь­ких навчальних закладах заслуговує на пильну увагу. Головним напря­мом виховання в умовах полікультурності є виховання громадянськос­ті, тобто сукупності соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграція в культурні й соціальні структури суспільства. Метою виховання повинно стати формування нової ідентичності на ос­нові поваги до колективних та індивідуальних прав і свобод, не­прийняття будь-яких форм дискримінації та самоізоляції, формування толерантності як засобу запобігання конфліктів у суспільстві, основою якого є культурне, політичне, ідеологічне, релігійне, економічне розма­їття. Першочергове завдання полікультурної освіти полягає у вихованні поважного відношення до культурних відмінностей і підготовці молоді до життя у полікультурному середовищі. Головними цінностями глоба­льної освіти є виховання молоді у дусі толерантності, прищеплення їй культури миру, свідомості того, що прагнення до етнічної ідентичності має розглядатися як джерело загального духовного багатства, а не за­грози національним цінностям та існуванню окремих народів. Визначе­ні основні цілі полікультурної освіти в Україні: «забезпечення законних прав та задоволення освітніх і культурних потреб національних (етніч­них), мовних, культурних меншин; формування у молодих громадян України всіх національностей повноцінних уявлень про етнічне й мов­но-культурне різноманіття сучасного українського суспільства та вне­сок різних етнічних груп та народів-сусідів у нашу історію й культуру, знань про мови й культури великих і малих народів, що населяють Україну, переконаності в цінності культурного різноманіття та плюра­лізму; виховання у представників усіх національностей взаємного ро­зуміння, поваги й толерантності, здатності до міжетнічного й міжкуль- турного діалогу, віри в необхідність мирного розв’язання конфліктів та проблем; закріплення процесів «деколонізації свідомості» молодого по­коління наших громадян усіх національностей, подолання комплексів культурної меншовартості, другорядності власних культур стосовно... до глобальних мас-культурних імперій» [3].

В країнах Західної Європи вища освіта зазнає нині певних змін. Го­ловна зовнішня причина цих змін — трансформація ринку праці й ско­рочення попиту на послуги підлітків і дуже молодих працівників, які мають лише повну чи неповну середню освіту (загальну чи професій­ну). З кожним роком зростає потреба в нових працівниках з вищою освітою, а ще більше — з науковими ступенями. Наслідком цього «ри­нкового тиску» став перехід від елітного варіанту вищої освіти, коли у ВНЗ університетського типу навчалось усього 5—10% вікової групи 18—23 роки, до майже загальної — охоплення навчанням у різноманіт­них післясередніх закладах освіти перевищує половину вказаної вікової групи. Із фінансових, кадрових та інших причин Європі довелось уріз­номанітнити мережу тих навчальних закладів, у які йдуть випускники середніх закладів для отримання так званої «третинної освіти» (tertiary education) — продовження накопичення знань, умінь і професійних на­вичок після отримання шкільного атестата. Хоча традиційно «якісни­ми» у суспільстві вважалися лише дипломи класичних університетів і великих політехнічних інститутів, їх отримання принаймні половиною молоді вікової групи 18—23 роки виявилося неможливим. Тому «тре­тинна освіта» так і не стала суто університетською вищою освітою, а становить досить складний конгломерат із найрізноманітніших видів навчання, які дуже різняться між собою. Система «третинної освіти» включає на найнижчому рівні кількамісячні програми професійної під­готовки для опанування робочих спеціальностей, а на найвищому — багаторічне навчання в університетах чи академіях, метою якого є опа­нування надзвичайно складних професій (лікаря, науковця-дослідника тощо) [8, 52].

У результаті формування ринку, руху країни по орбіті капіталізації суспільних стосунків з домінантою товарно-грошових відносин транс­формується свідомість молоді. В ній відображена загальна культурна криза, зростаюче руйнування духовності. Стан аномії, орієнтація на «дикий» ринок часто сприймається молоддю як абсолютизація матеріа­льного інтересу. Це дуже серйозна проблема, розв’язання якої потребує зусиль всього суспільства і ідейно-моральної озброєності освіти. Аналіз результатів наукових досліджень свідчить про те, що сьогодні у системі цінностей молоді відбуваються суттєві зміни. У певної частини юнацт­ва спостерігається негативне ставлення до навчальної, громадської та будь-якої іншої суспільно-корисної діяльності. Такий стан зумовлений, насамперед, зниженням мотивації до такої діяльності у попередні роки та невисоким рейтингом більшості професій у їхній суспільній ієрархії. Тому освіта має виконувати виховну функцію.

У зв’язку з цим набуває особливого значення філософия, яка не тільки вчить логіко-методологічному мисленню, а і «формує духовно- особистісне ядро світоглядних цінностей» [1, 150]. Освітня програма припускає обов’язкове вивчення філософського блоку дисциплін. Ос­новні переваги філософської освіти — фундаментальність, системність і полідисциплінарність. По цих параметрах філософська освіта унікаль­на, їй немає рівних. Вона озброює людину значними адаптаційними здібностями в сучасних мінливих соціокультурних умовах та кон’юнктурній мозаїці на ринку професій. Студентам прищеплюються настанови на необхідність вчитися та переучуватися все життя. У цьо­му сенсі філософія виконує головну функцію класичної освіти — на­вчити людину вчитися саму.

Трансформації соціокультурного буття повинні бути адекватно від­биті в системі освіти. Транслюючи норми та цінності культури, освіта формує систему цінносних орієнтацій і світоглядних настанов, дає лю­дині можливість знаходження культурного виміру власного буття, того простору свободи, де ціннісно-смислова напруженість внутрішнього світу особистості відкриває нові духовні горизонти.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Які глобальні зміни приводять до необхідності переосмислення природи людини?

2. Чи можливо формування у процесі освіти розвиненого інтелекту, чуттєвості та волі? Відповідь обґрунтуйте.

3. Пояснить, у чому полягає сутність людини?

4. Яке співвідношення в людині природного і соціального?

5. Як формується особистість?

6. Аксіологія освіти.

7. Ідеал освіченості.

8. Етико-філософські засади освітнього процесу.

9. Культурно-історичні, соціальні, економічні, політичні, технологіч­ні, ідеологічні виміри цінності освіти.

Теми для написання рефератів

1. Філософія Е. Ільєнкова про соціальну сутність особистості.

2. Е. Ільєнков: «школа повинна навчати мислити».

3. Сліпоглухота як «збільшувальне скло» знань про формування лю­дини.

4. Методологія філософії неопрагматізма, екзистенціалізму, постмо­дернізму в сучасних підходах до процесів освіти людини.

5. Е. Тоффлер про освітні процеси і людину в 21 столітті.

6. Формування індивідуальності людини як практичне завдання осві­ти і масове суспільство.

7. Філософія та її роль у розвитку освіти.

8. Поняття «цінність» і «ідеал» та особливості їх використання у фі­лософії освіти.

9. Освіта та її аксіологічні виміри.

Література

1. Андреева Т. О. Від феномена людини до феномена людства / Т. О. Андреева. — Донецьк: ДонНУ, 2002. — 237 с.

2. Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе // М. М. Бахтин. Вопросы литературы и эстетики. — M.: Худож. лит., 1975. — С. 234—407.

3. Гуренко 0. І. Полікультурна освіта в Україні: до сутності поняття / О. І. Гуренко [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/160/84/. — Дата доступу: 10.11.2012.

4. Додонова В. І. Постнекласичний дискурс соціальної раціональнос­ті: монографія / В. І. Додонова. — Донецьк: ДонНУ, 2011. — 340 с.

5. Дрожжина С. В. Мультикультуралізм як концептуальна модель та праксеологія розуміння сучасного українського соціуму / С. В. Дрожжина. — Донецьк: ДонНУЕТ, 2009. — 288 с.

6. Ильенков Э. В. Философия и культура: M.: Политиздат, 1991. — 462 с.

7. Ильенков Э. В. Александр Иванович Мещеряков и его педагоги­ка.// «Молодой коммунист», 2 (1975), с. 80—84.

8. Поберезська Г. Г. Україна і Болонський процес — шлях розвитку освіти і науки: Навч. посіб. / Г. Г. Поберезська. — K.: Університет «Україна», 2005. — 88 с.

9. Сериков В. В. Образование и личность. Теория и практика проек­тирования педагогических систем / В. В. Сериков. — M.: Логос, 1999. — 272 с.

10. Скороходова О. И. Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир. — M., 1990. — 448 с. С. 373—374.

11. А. В. Суворов. Формирование сознания при слепоглухоте// Илье- нковские чтения — 2009. Э. В. Ильенков и перспективы развития гуманистической мысли. XI Международная научная конференция., Москва: МИЭТ, 2009.

12. Тоффлер Э. Третья волна. M.: ACT, 2010. — 784 с.

13. Тоффлер Э. Шок будущего. M.: ACT, 2008. — 560 с.